ГЛАВА 15

Понеділок, дванадцяте травня, видався напрочуд лагідним. Штормовий фронт остаточно вивітрився, залишивши по собі випране, прозоре небо й рідкісний для нашого узбережжя штиль. Море за кипарисами не гупало — воно ліниво перекочувало дрібну гальку з тихим, майже сонним шелестом: ш-ш-шух, ш-ш-шух.

Об одинадцятій ранку наш колишній бастіон хаосу працював із точністю швейцарського хронометра. Якби мені першого травня сказали, що цей будинок здатен функціонувати без криків, диму й виклику рятувальників, я б розсміялася людині в обличчя. Але зараз Марк сидів на веранді в чистій футболці й без жодних нагадувань розв’язував завдання з алгебри. Його масивні навушники мирно спочивали на підвіконні. Хлопець лише час від часу звірявся з блокнотом, де рукою Артема були розписані формули для спрощення дробів через біологічні пропорції: «Якщо ділиш на два, Марку, уявляй мітоз клітини, а не крах клану».

Яся на килимку біля його ніг методично сушила між сторінками старого словника степовий чебрець. Її пальці пахли лимоном і смолою, а на щоці зеленіла крихітна цятка від фломастера. Батон спав на порозі. Лабрадор навіть не намагався штурмувати грядки після двох діб у ролі «лабораторного асистента» він перетворився на зразок флегматичної гідності й лише зрідка здригався уві сні вухом, ловлячи дзижчання ранньої оси.

Артем був у ліцеї. Останній тиждень перед виставкою вимагав від нього заповнення тонни шкільної звітності, але його присутність усе одно залишалася скрізь: у свіжому сосновому плінтусі, у запаху кави на кухні, у прозорих пластикових контейнерах із маркованими зразками ґрунту, що стояли на верхній полиці. Я перевіряла французьку версію доповіді для мадам Моро. До середи залишалося рівно сорок вісім годин. Кожен термін мав лягати бездоганно, як шовкова строчка.

Коли на планшеті завібрував месенджер, я навіть не здригнулася.

На екрані висвітилося: «Оля. Відео».

Я натиснула зелену кнопку, машинально готуючись побачити черговий бірюзовий басейн, темні окуляри й почути захоплене щебетання про дельфінів чи смажені креветки під розмарином.

Екран спалахнув. Але картинка була зовсім іншою. Оля сиділа на відкритому балконі свого готельного номера в Пафосі.

Сонцея за її спиною не було ранок на Кіпрі затягло високими, молочно-білими хмарами. На сестрі був старий сірий кардиган грубої в'язки той самий, який вона носила в Києві в найгірші дні судових засідань. Волосся було зібране в недбалий низький хвіст, на обличчі жодної краплі макіяжу. Але це не було колишнє згасле обличчя жертви. Під її очима нарешті зникли чорні западини, погляд став прямим і дивовижно глибоким. Вона не тримала в руках келих. Вона обіймала долонями білу керамічну кружку з простим чаєм, і її пальці більше не тремтіли.

— Привіт, Полю, — тихо сказала вона. Голос лунав спокійно, без тієї награної курортної ейфорії, якою вона намагалася заглушити біль у перші дні.

— Привіт, пташко, — я мимоволі всміхнулася, відсуваючи папери. — Ти якась тиха сьогодні. Дівчата поїхали на шопінг без тебе?

Оля опустила очі на свою кружку, поворухнула пальцями, дивлячись на гарячу пару, і ледь помітно хитнула головою:

— Поїхали. У Лімасол. Кликали мене купувати шовкові сукні й пити шампанське на яхті. А я... я відмовилася, Полю. Залишилася в номері.

Усередині мене щось напружилося. Старий рефлекс захисника спрацював миттєво:

— Тобі зле? Андрій знову писав? Адвокат щось надіслав? Олю, якщо він...

— Ні, — м'яко перебила вона.

Вона підняла голову й подивилася прямо в камеру. У її карих очах блиснула сльоза, але це була не сльоза паніки чи розпачу. Це була та кришталева, очисна волога, яка з'являється, коли людина після довгої коми нарешті робить перший повний, самостійний вдих.

— Андрій мені байдужий, Полю. Уперше за три роки. Він може писати позови хоч до Страсбурга, мені все одно. Я вилікувалася.

Я замовкла, боячись порушити цей крихкий, священний момент. Оля перевела погляд кудись за межі балкона, мабуть, на свинцеву смугу моря на горизонті.

— Знаєш, як це було? — заговорила вона повільно, зважуючи кожне слово. — Перший тиждень тут... це був чистий наркоз. Мені здавалося, що свобода це коли навколо порожнеча. Коли ніхто не просить їсти, ніхто не верещить, коли не треба перевіряти щоденники й здригатися від кроків у коридорі. Я спала по дванадцять годин, глушила себе сонцем, коктейлями, балачками дівчат. Мені здавалося: ось воно, моє нове життя. Без зобов’язань. Без тягаря.

Вона зробила ковток чаю, і її губи тремтіли від гіркої посмішки:

— А позавчора ми сиділи в таверні біля старого порту. Поруч сиділа родина: звичайні французи чи греки. І в них був хлопчик, десь такого ж віку, як Марк. Худий, коліна збиті, чубчик набік. Він намагався розколоти мушлю виделкою, скривився, а його молодша сестра вихопила в нього шматок піци й утекла з реготом уздовж пірса. Хлопець кинувся за нею, спіткнувся, упав на пісок...

Оля судорожно вдихнула повітря крізь ніс, її пальці міцніше стиснули чашку:

— І в мене всередині наче греблю прорвало, Полю. Я сиділа з тим клятим мохіто серед пальм і раптом зрозуміла: я тут чужа. Я тікаю від фантомів, яких уже немає. Моє життя це не цей басейн і не ці білі шезлонги. Моє життя це мої розбишаки. Їхні брудні коліна, їхній вереск, їхні розкидані шкарпетки. Я сиджу тут, рятую свою дорогу «зону комфорту», а мої діти ростуть без мене. Марк зараз у такому віці, коли кожен тиждень змінює його погляд. Я пропущу це, якщо сидітиму тут до червня.