Холодний кований метал перил уперся мені в поперек через тонкий шовк, а спереду відступати було нікуди. Артем не давав часу на виправдання чи чергову філологічну нотацію. Його долоня на поручнях посунулася впритул до мого стегна, заблокувавши останній зазор, і він нахилився.
Це не було схоже на витончену прелюдію з паризьких романів, де закохані три сторінки міряються подихами. Артем цілував так, як робив усе інше: точно, вагово, без страху помилитися й без зайвого поспіху. Від його губ пахло міцною кавою без цукру, сіллю та свіжою смолою. Його триденна щетина жорстко тернула мені підборіддя, вибиваючи зі ступору, і замість відштовхнути, я лише глибше вчепилася пальцями в його голе, гаряче плече. Шовк сукні зашурхотів об його груди. На мить усе моє вивірене академічне життя з його виносками, словниками й планами на три тижні вперед звузилося до одного цього тиску, до смаку його рота й гарячого повітря між нашими щоками.
Я видихнула йому в губи, відчуваючи, як під колінами зникає опора. Долоні самі ковзнули по його лопатках, відчуваючи кожен натягнутий м'яз. Коли він нарешті відсторонився рівно настільки, щоб зазирнути мені в очі, його зіниці були розширені до самого краю сірої райдужки. Його дихання збилося, груди важко ходили ходором.
— Статтю четверту анульовано за згодою сторін, — хрипко сказав він, не забираючи руки з моєї талії.
— Її… її треба було розірвати письмово, — видихнула я, намагаючись намацати хоч якісь залишки сарказму, але голос зрадницьки тремтів.
— Папери горять надто швидко, Полю.
Він повільно відпустив мене, ступив на крок назад і нахилився, піднімаючи з трави кинуту ножівку. Рухи його знову стали підкреслено зібраними, але пальці на дерев’яному руків'ї стиснулися так, що побіліли кісточки.
— Іди в будинок. Судак схолоне.
Я не стала сперечатися. Підхопила поділ теракотового шовку й майже збігла сходами на веранду, спотикаючись босими ногами об дерев’яний поріг.
Усередині панувала зразкова, неприродна тиша. Марк сидів за кухонним столом, насупивши брови над розібраною виделкою, і намагався насадити на зубець пластикову ковпачок від ручки. Його навушники висіли на шиї, а вуха підозріло палахкотіли червоним. Софія з ідеальним виразом покірності долі розкладала виделки біля тарілок, але її погляд, коли я влетіла до кухні з розпатланим волоссям і облизаними губами, містив у собі цілий том незаданих запитань і приблизно вісімдесят відсотків неприхованого тріумфу.
— Риба в духовці, — видавила я, прямуючи до мийки й гарячково відкриваючи кран із холодною водою, щоб остудити щоки. — Хто… хто накривав на стіл?
— Я, — Софія дзенькнула ножем об тарілку. — А Марк відповідав за візуальне спостереження. До речі, татова гостя поїхала так швидко, що на повороті ледь не знесла поштову скриньку дядька Гриші. Тьотю Полю, у вас на комірі соснова тирса.
Я смикнулася й потерла шию. Тирси там не було.
— Софіє, ще одне слово, і ми повторюватимемо винятки третьої дієвідміни стоячи на одній нозі, — попередила я, дістаючи з духовки деко.
За хвилину рипнули вхідні двері. Увійшов Артем — уже в чистій сірій футболці, зі свіжовимитим мокрим волоссям, що темними пасмами падало на лоб. Він не дивився на мене відкрито, але щойно пройшов повз стілець, де я накладала рибу, його лікоть ледь помітно ковзнув по моєму попереку. Цей короткий, прихований дотик спалив більше кисню в кімнаті, ніж розпечена духовка.
— Мийте руки, — кинув він дітям своїм звичним спокійним басом. — І без фокусів за столом.
Обід минув під знаком дивної, наелектризованої змови. Судак із розмарином і печеними скибками лимона вдався неймовірним: скоринка хрумтіла, м’ясо тануло, але я заледве відчувала смак. Батон ліг під столом прямо на мої ноги, важко притиснувши своїми тридцятьма п'ятьма кілограмами мої босі ступні до прохолодних кахлів.
А потім Артем витягнув довгі ноги. Його шорстка, тепла щиколотка ніби ненароком торкнулася моєї ноги під захистом довгої лляної скатертини. Я завмерла з виделкою біля рота. Він не відсунувся. Навпаки його пальці ноги ледь відчутно, повільно провели вгору по моїй литці.
Я скосила очі. Артем незворушно нарізав рибу Ясі, спокійно відповідаючи на її чергове екзистенційне запитання про те, чи бувають у морських судаків бабусі. Його обличчя залишалося незворушним, як у сфінкса, тільки кінчик вуха ледь помітно порожевів, а ліва брова ледь здригалася в такт моєму прискореному диханню. Я не прибрала ногу. Залишила її там, відчуваючи його важке, живе тепло, і вперше за весь цей божевільний травень відчула, як десь у глибині розтискається стара, іржава пружина внутрішнього контролю.
До п'ятої години вечора спека спала. Діти пішли до теплиці рахувати нові сходи під наглядом Артема, він доручив Марку калібрування пластикових маячків для грядок, і підліток пішов за ним без жодного саботажу.
Я сиділа на веранді за ноутбуком. Робота кликала: ліонське аграрне видання «Le Courrier Horticole», де я вже три роки підробляла перекладом оглядів ринків і наукових колонок, надіслало терміновий пакет. Французький професор-селекціонер Дюпон готував велику статтю про деградацію традиційних сортів пасльонових під впливом екстремальних змін клімату в басейні Чорного моря. Текст ряснів сухими даними: осмотичний тиск, загибель судинних пучків, відсутність вторинної регенерації після шквальних сольових вітрів.
#3138 в Любовні романи
#1365 в Сучасний любовний роман
#864 в Жіночий роман
Відредаговано: 23.10.2026