Пакт про взаємну оборону

ГЛАВА 11

Шторм накотив на узбережжя без прелюдій, перетворивши травневу ніч на суцільний водяний рев. Море за кипарисами більше не шелестіло галькою воно гупало у глиняний обрив важкими, сліпими ударами, від яких вібрували шибки на другому поверсі. Дощ не падав вертикально; вітер збивав його в косі, батожисті пласти, що з хрускотом шмагали по черепиці й заливали дерев’яну веранду пінистими потоками.

У будинку нарешті панувала тиша, але зовсім не та тривожна, як учора. Марк спав без задніх ніг, розкинувшись на дивані в обнімку зі старим атласом морської фауни. Після ранкового розгрому батька в кабінеті директора хлопець уперше за весь тиждень не перевіряв замок на вхідних дверях і не ставив телефон у беззвучний режим. Він заснув із рідкісним, майже забутим відчуттям абсолютної безпеки. Яся сопіла у своєму ліжечку, накрита пледом до самого носа, а Батон розпластався біля порога її кімнати: масивний, палевий якір, готовий перегризти горлянку будь-якому грому.

Я сиділа за кухонним столом із чашкою чаю, що давно охолов. Перед очима світився відкритий файл перекладу, але курсор завмер на одному місці ще дві години тому. Мозок відмовлявся складати французькі дієслова. Щоразу, коли я заплющувала очі, я знову відчувала, як асфальт шкільного подвір’я тікає з-під ніг, як сильні руки відривають мене від землі, і як сірі очі Артема горять тим диким, хлоп’ячим вогнем за міліметр від моїх губ.

«Ти неймовірна, Полю».

Цей хрипкий, збитий шепіт стояв у вухах голосніше за прибій. Я підійшла до вікна, щоб закрити віконницю, і раптом завмерла. Крізь пелену води й темряви в саду Артема щось блимало. Тьмяний, жовтуватий промінь акумуляторного ліхтаря хаотично смикався всередині скляної теплиці.

ТРІСЬК!

Звук пробився навіть крізь гуркіт бурі: металевий скрегіт і дзвінкий удар заліза об скло. Верхню кутову стулку теплиці зірвало шквалом із петель. Вона ходила ходором на одному нижньому кріпленні, загрозливо вигинаючись під поривами вітру. Ще хвилина — і всю скляну покрівлю просто вирве з м’ясом, а залишки його рідкісних саджанців перемеле на крижане місиво разом із градом, який уже починав сипатися в шибки.

У прямокутнику світла майнула висока постать у темному. Артем намагався втримати металеву раму голіруч, але парусність скла була надто великою; вітер раз по раз жбурляв його назад, притискаючи до стелажів.

Я не думала. Навіть не зупинилася, щоб перевзутися. Схопила старий брезентовий дощовик, що висів біля дверей, натягла гумові калоші й вискочила в ніч. Удар повітряної хвилі вибив із мене дух на першій же секунді. Дощ умить промочив поділ халата під плащем, вода за коміром обпекла шию льодом, а ноги по щиколотку загрузли в розкислому, ковзкому чорноземі. Я перемахнула через наш новенький білий паркан, мало не розбивши носа на мокрій траві, і влетіла в прочинені двері теплиці.

— Тримай кут! — закричала я, перекрикуючи гуркіт води по скляному даху.

Артем здригнувся, різко обернувшись. Його обличчя було залито водою, волосся злиплося в темні пасма, а на лівому передпліччі вже багровіла тонка подряпина від зірваного штапика.

— Поліно?! Ти здуріла?! Іди в хату!

— Закрий рота й дай мені упор! — я вчепилася обома руками в нижній край перекошеної рами.

Холодний метал різонув долоні, вітер рвонув раму з такою силою, що мої плечі ледь не вивернуло із суглобів. Я вперлася ногами в земляну доріжку, налягаючи всією масою тіла. Артем не став сперечатися. Секунда зволікання коштувала б йому всієї споруди. Він перехопив шуруповерт зубами, лівим плечем підпер балку поруч зі мною, втискаючись у моє тіло мокрим комбінезоном, і вихопив інструмент:

— На рахунок «три» піднімай на п’ять сантиметрів угору! Треба загнати штифт у паз! Раз... два... три!

Я закричала від напруги, штовхаючи залізо вгору. Метал скреготнув, став на місце. Артем миттєво втиснув довгий саморіз у стик.

Вж-ж-ж-т! Вж-ж-ж-т!

Тріскачка шуруповерта затріщала, заганяючи сталь у перекриття. Ще один болт. Ще один. Рама нарешті сіла щільно, гуркіт заліза припинився, поступившись місцем рівному, монотонному шуму води, що заливала схили даху.

Ми завмерли, важко дихаючи в унісон. Я повільно сповзла спиною по вертикальній опорі, опустившись на перевернутий дерев’яний ящик. Руки дрібно тремтіли, серце вискакувало з горла. І саме в цей момент надворі почувся глухий, тріскучий стогін старої деревини.

ХРУСЬ-БАМ!

Величезна суха гілка кипариса, що росла на межі наших ділянок, не витримала пориву шквалу. Вона впала прямо перед входом у теплицю, виламавши шматок водостічного жолоба. Важка хвиля глини, піску й води миттєво ринула в утворене заглиблення, перетворюючи вузьку стежку до будинків на бурхливий потік завглибшки по коліно. Артем підійшов до порога, присвітив ліхтарем у темряву, оцінюючи масштаби катастрофи, і повільно опустив руку.

— Приплив, — констатував він сухо, зачиняючи двері теплиці на внутрішній важкий гак. — Дренаж не справляється. Якщо зараз вийти, то попливеш до самого лиману разом із калошами. Треба чекати, поки зійде пік фронту. Щонайменше годину.

Він повернувся до мене, витер обличчя рукавом і завмер. У тьмяному колі світла я, напевно, виглядала жалюгідно: мокрий дощовик з'їхав набік, піжамні штани в чорному мулі, мокре волосся прилипло до щік, а зуби вибивали дрібну, безжальну дріб від сирості.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше