Пакт про взаємну оборону

ГЛАВА 10

Приймальня директора ліцею пахла засохлим хлорним вапном, застарілим паперовим пилом і дешевою розчинною кавою з пластикового стаканчика.

На годиннику над важкими дубовими дверима було рівно вісім сорок п’ять. Артем сидів на вузькому дерматиновому стільці навпроти мене. Замість звичних робочих шортів і вицвілої футболки на ньому були темно-сірі штани й випрасувана лляна сорочка графітового відтінку, застебнута на всі ґудзики, крім верхнього. Плечі здавалися ще ширшими, погляд був застиглим, як зимовий лід на лимані. Він мовчав, але його пальці правої руки неспішно вибивали по коліну важкий, монотонний ритм: раз-два-три, раз-два-три. Так лікарі рахують секунди до зупинки серця.

— Артеме, — я торкнулася його передпліччя. Тканина сорочки під моїми пальцями була натягнута, як струна. — Перестань. Ти поводишся так, ніби нас везуть на допит у Бастилію.

— Я працював у цій системі десять років, Поліно, — тихо відповів він, навіть не повернувши голови. Голос звучав сухо, з металевим присмаком. — Елеонора мріяла про моє місце відтоді, як її безграмотний зять закінчив заочний пед. А твій Андрій дав їй у руки не просто камінь — він приніс їй напалм. Якщо районний відділ освіти зафіксує скаргу про «аморальну поведінку з неповнолітніми», мене не просто звільнять. Мене не підпустить до викладання жодна школа країни. Навіть приватна. Навіть на курсах гербарію.

Я стиснула пальці сильніше, змушуючи його нарешті подивитися на мене:

— Ти в суботу стояв перед моїм парканом і казав Марку, що сила не в крику. Забув? Тепер моя черга працювати залізобетоном. Дивись на мене.

Артем повільно повернув голову. У його сірих очах, на дні напружених зіниць, на мить блиснуло щось гаряче й розгублене – дитячий подив дорослого чоловіка, якого вперше в житті хтось узявся захищати без прохань і розписок. Я підтягнула манжети свого жакета. Сьогодні на мені був темно-синій вовняний костюм-трійка, тонкі срібні сережки й туфлі-човники на гострих, як скальпель, підборах. Волосся було зібране в бездоганний гладкий вузол на потилиці. Це були мої ритуальні лати, у яких я розбивала в пух і прах снобів на міжнародних конференціях у Ліоні.

На моїх колінах лежала чорна шкіряна папка. Важка, набита гербовими печатками й нотаріальними бланками. Двері кабінету з рипінням прочинилися.

— Заходьте, колего, — єлейний, отруйний голос Елеонори Валеріївни вилетів із глибини кімнати, мов струмінь фреону.

Ми зайшли.

Кабінет директора являв собою класичний заповідник пізнього застою: довгий стіл, накритий потертим зеленим сукном, важкі штори, що не пропускали травневе сонце, і портрети видатних педагогів на стінах, які дивилися на присутніх із неприхованим сумом. У центрі за столом сидів сам директор — Семен Петрович, літній, сивий чоловік із добрими очима хронічного гіпертоніка, який тримав біля ліктя пляшечку з корвалолом. По праву руку від нього монументально височіла Елеонора Валеріївна в жакеті кольору перестиглої вишні, із зачіскою, залитою лаком до стану бронежилета. Поруч сиділа представниця районної служби у справах дітей — суха жінка в сірому піджаку з виразним поглядом людини, яку дістали всі скаржники всесвіту.

А в кутку, на шкіряному дивані, закинувши ногу на ногу, сидів Андрій.

Сьогодні він змінив блейзер на строгий костюм від «Hugo Boss». Його платиновий годинник спокійно відлічував час тріумфу, на обличчі сяяла самовдоволена посмішка переможця, а перед ним на столі лежав пухкий стос паперів у прозорому файлі.

Побачивши мене, Андрій ледь помітно підняв брову, а його губи скривилися в глузливій гримасі:

— О, родинний десант. Поліно, ти привела групу підтримки своєму сантехніку? Семене Петровичу, я наполягаю, щоб сторонні особи залишили приміщення. Тут вирішується питання безпеки моїх дітей і морального обличчя комунального закладу.

— Сторонні особи? — я зробила крок уперед, і стукіт моїх підборів об паркет пролунав сухо, як постріл. — Семене Петровичу, доброго ранку. Я – Поліна Сергіївна Романова. Кандидат філологічних наук, запрошений лектор університету Сорбонна та офіційний представник матері дітей, Ольги Романової, на підставі генеральної нотаріальної довіреності серії ВХ номер чотири вісім два нуль, зареєстрованої в єдиному реєстрі другого травня цього року.

Я витягла з папки бланк із голограмою й поклала його перед директором. Папір ліг на зелене сукно з приємним, важким шелестом. Директор здригнувся, одягнув окуляри в дротяній оправі й уважно втупився в герб.

— Що за цирк... — процідив Андрій, випростуючись на дивані.

— Цирк, Андрію, почнеться тоді, коли я закінчу доповідь, — рівно обірвала я його, навіть не повернувши голови в його бік. — Елеоноро Валеріївно, зачитуйте скаргу. Ми готові до публічного розгляду кожного пункту.

Завуч кашлянула, поправила масивне бурштинове намисто й узяла аркуш із тремтячими від передчуття розправи пальцями:

— Педрада ліцею отримала офіційне звернення від київського адвоката, батька двох неповнолітніх учнів. У заяві йдеться про те, що вчитель біології Артем Борисович Громов, користуючись службовим становищем, систематично порушує педагогічну етику. Зокрема: вступає в непротокольні контакти з малолітніми дітьми поза межами закладу, залучає їх до небезпечної діяльності на дикому пляжі без згоди законних представників, утримує на своїй ділянці небезпечного бійцівського собаку, а також перетворив робочий кабінет і присадибну територію на осередок... цитую: «антисанітарії та розпусти». На підставі цього ставиться питання про негайне відсторонення від посади, анулювання педагогічної ліцензії та передачу заяви до правоохоронних органів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше