1

Пацієнт без симптомів

1

У лікарів швидкої допомоги є одна проста професійна підозра:

якщо людина каже
«зі мною щось не так»,
значить, швидше за все, вона має рацію.

Проблема лише в тому, що іноді
ніхто не може зрозуміти — що саме не так.

Ольга Мельник саме закінчувала зміну.

Це був той небезпечний момент, коли здається, що ніч уже майже позаду, і можна почати думати про сон.

Саме в такі моменти життя любить підкидати сюрпризи.

— Лікарю, — сказав фельдшер із коридору, — у нас пацієнт.

Ольга підняла очі від столу.

— Звичайно.

— Він каже, що його отруїли.

— Це звучить як класичний початок дуже довгого вечора.

Фельдшер знизав плечима.

— Аналізи нормальні.

— Це звучить ще гірше.

Каталку підкотили до приймального.

Чоловік лежав на ній і виглядав абсолютно здоровим.

Саме це і насторожувало.

— Добрий вечір, — сказала Ольга.

— Мене отруїли, — відповів чоловік.

— Звичайно.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вона перевірила пульс.

Нормальний.

Дихання.

Нормальне.

Зіниці.

Нормальні.

— Як вас звати?

— Андрій.

— Добре, Андрію.

Вона подивилася на карту.

— Ви кажете, що вас отруїли.

— Так.

— Чим?

— Не знаю.

— Коли?

— Мабуть… сьогодні.

Ольга підняла брову.

— Це досить широкий часовий діапазон.

Андрій нервово сів.

— Я відчуваю це.

— Що саме?

— Що щось не так.

Ольга кілька секунд дивилася на нього.

Потім сказала:

— У вас коли-небудь була нічна зміна?

— Ні.

— Тоді повірте мені на слово: відчуття «щось не так» — це нормальний стан людини після третьої чашки лікарняної кави.

Фельдшер тихо засміявся.

— Я не жартую, — сказав Андрій.

— Я теж.

Ольга перегорнула карту.

— Аналізи крові — нормальні.

— Так.

— Токсикологія — чиста.

— Так.

— Тиск — нормальний.

— Так.

Вона підняла очі.

— Ви розумієте проблему?

Андрій провів рукою по обличчю.

— Мені ніхто не вірить.

— Це не питання віри.

— А що?

— Це питання симптомів.

Він нахилився вперед.

— Вони є.

— Які?

— Слабкість.

— Добре.

— Нудота.

— Можливо.

— І… — він замовк.

— І?

— Відчуття, що я помру.

Ольга кілька секунд мовчала.

Потім сказала:

— Це дуже незручний симптом.

— Чому?

— Бо його неможливо виміряти.

Фельдшер сказав:

— Може, панічна атака?

— Можливо.

Андрій різко сказав:

— Ні.

— Чому?

— Бо це почалося не сьогодні.

Ольга підняла голову.

— Коли?

— Кілька тижнів тому.

— І ви вирішили звернутися саме зараз.

— Бо сьогодні стало гірше.

Вона зітхнула.

— Добре.

Вона взяла ліхтарик.

— Давайте ще раз подивимось.

Вона перевірила очі.

Пульс.

Шкіру.

І раптом зупинилася.

— Цікаво.

— Що? — запитав фельдшер.

Ольга взяла руку пацієнта.

— Андрію.

— Так?

— Ким ви працюєте?

— Бухгалтером.

— Добре.

Вона перевернула його долоню.

І кілька секунд дивилася мовчки.

— Лікарю? — сказав фельдшер.

— Зараз.

Ольга нахилилася ближче.

І тихо сказала:

— Це вже цікавіше.

— Що?

Вона показала на його пальці.

— Бачиш?

Фельдшер примружився.

— Ні.

— Ось тут.

— І?

Вона повільно сказала:

— Маленькі проколи.

У кімнаті стало тихо.

Андрій завмер.

— Це нічого не означає, — сказав він.

Ольга підняла брову.

— Можливо.

— Це… я просто…

— Ви робите собі ін’єкції?

— Ні.

— У вас діабет?

— Ні.

Ольга кілька секунд дивилася на нього.

Потім сказала:

— Цікаво.

І саме в цей момент у дверях приймального з’явився знайомий голос.

— Ольго.

Вона навіть не обернулася.

— Капітане, якщо ви прийшли за кавою, я вас розчарую.

Іван Кравець зайшов у кімнату.

— Я прийшов перевірити, чи у вас сьогодні без стрілянини.

Ольга кивнула на пацієнта.

— Не стрілянина.

— А що?

— Отруєння.

Іван глянув на чоловіка.

— Симптоми?

Ольга усміхнулася.

— Ось у цьому і проблема.

— Чому?

Вона показала на карту.

— Їх немає.

Іван знизав плечима.

— Тоді в чому справа?

Ольга подивилася на руки пацієнта.

І тихо сказала:

— Думаю…

Вона зробила паузу.

— у нас з’являється нова історія.

Іван усміхнувся.

— Я так і думав.

2

Іван Кравець мав одну корисну професійну звичку.

Він не поспішав робити висновки.

Особливо коли люди виглядають занадто переконливо.

Він підійшов до каталки і подивився на чоловіка.

— Капітан поліції Іван Кравець.

— Андрій.

— Радий знайомству.

— Я б волів інші обставини.

— Це взаємно.

Іван кивнув на карту.

— Отруєння?

— Так.

— Аналізи чисті.

— Так.

Іван знизав плечима.

— Тоді ви або дуже здорові…

— Або дуже повільно помираю.

— Це драматично.

Андрій нервово сказав:

— Ви не розумієте.

— Можливо.

Іван подивився на Ольгу.

— Що ти думаєш?

Ольга все ще тримала руку пацієнта.

— Думаю, що він або бреше…

— Дякую, — сказав Андрій.

— …або говорить правду.