Па-де-де на трьох

14 червня 2017 року

- Pas de chat [1] на зустріч минулому?

Знайомий низький голос змусив мене обернутися. Чотири роки втечі від минулого, від знайомих і рідного міста не залишилися непомітними. Допоки мої очі не роздивилися знайоме татуювання у вигляді сонця, маленька внутрішня Я судорожно переривала шкатулки пам’яті. Натільна піктограма стала ключем від комірки, яку надійно скривали новенькі сумки з Італії, переповнені емоціями мегаполісу сундуки й товсті дошки, стримуючі за дверима таємницю. Що ж, важкі двері відчинено. Тепер я натягую на обличчя посмішку й обіймаю людину, яка колись віддала мене до рук страху й самотності.

- Невже ти пам’ятаєш мене? – трохи відсторонившись від міцного тіла старого знайомого, запитала я.

- Тебе не забути, мала моя, - щиро усміхнувся він, не приховуючи ту шкоду, що завдавали літа.

Тут мені згадалося, як я ненавиділа ці маленькі міста. Вони завжди мене засмучували. Але дивлячись зараз на Євгена, вкотре я усвідомлювала наскільки люблю людей, що тут живуть. Я ладна була б просто сісти поруч й дивитися на них в день і в ночі. У кого яка зморшка з’явилася за рік…хто надбав нових жестів і як змінився вираз обличчя у щасті й горі. Пригадувати, як усі вони ростили колись малу дівчинку, тремтючі й турбуючись про неї. І осі ця дівчинка перетворилася на вродливу пані, а на їх обличчях  з’явилися лише зморшки й синці під очима. Не від недосипання. Не від хвороби. Від цих містечок, які я так не люблю, через увесь пил вугільних шахт. О, ці міста і люди! Як же я люблю тих, хто прикрашає їх, допомагаючи пережити моє перебування тут. І скільки б років не пройшло, я кожного впізнаю по погляду чи побачивши краєм ока руку, що промайнула у натовпі.

- Тож, як тут? Все на своїх місцях?

- Як би. Майже усі шахти закрилися. Люд все не може звикнути до повернення старого устрою. Та й мені здається, що увесь цей час, що ми проводимо у своїй маленькій імперії, мов сміття посеред театру, збиває усіх з пантелику. Ми мов знаходимося у прострації й вчимося жити заново. Віддушиною, як і завжди, залишається табір. Ліс нічим не зіпсуєш. Там й дихати легше. Діти створюють легкість. З ними можна забути про те, що екватор життя ти провів у суцільному пеклі й ворожнечі. Та й нехай! – раптом махнув він рукою. – Мабуть, треба так. А чого вернулася?

- Ти сам сказав, так треба. Не можна завжди бігти від того, що складає твоє життя.

- То ти вирішила повернутися до старого й тихого Торезу?

- Не назавжди.

- Що ж…

- А ти зараз куди? – перебила я Євгена , відчуваючи, що одна із забутих валіз вже майже повністю розпакована й відправляє мене у тугу по минулому.

- Кажу ж, лише у лісі можна знайти спокій. На дворі червень!

- Зрозуміло, - раптом мені стало зовсім сумно й захотілося як раніше уткнутися носом у його плече, щоб забутися у сні.

Непомітно для мене, дві невеликі валізи з якими я п’ять хвилин тому вийшла з душного автобусу, опинилися у його міцних руках. Ми відійшли вже досить далеко від місцевого автовокзалу, тому сісти на місцевий транспорт, який довезе мене прямо до старого бабусиного будиночку, стало не можливо. Я почала видивлятися таксі, але повз, по вечірній дорозі, пролітали лише звичайні машини з втомленими, веселими, або зосередженими людьми усередині. Ми йшли мовчки, час від часу дивлячись один на одного. От я побачила стару класичну «шашечку» машини з таксопарку й поспішила перестрибнути через клумбу з квітами. Він посміхнувся й указав на невелику стежку за декілька метрів. Стара сіра «Волга» зупинилася прямо біля мене, розганяючи пил шахтарського містечка.

- Приїзди до табору, - сідаючи в авто, почула я.

- Мене беруть сумніви...

- Я буду чекати. Завтра. І подзвони, як доїдеш, номер не змінився! – вслід машині, випалив Євген.

Ранок. 15 червня 2018 року

- І як ти собі це уявляєш? – дофарбовуючи губи червоною помадою, запитала я своє відображення у дзеркалі. – Прийдеш і усі тебе згадають? Можливо, ти й кроку на колись рідній місцевості не зможеш зробити. Треба, треба було подзвонити йому! Але ж ні, ти горда! Ти любиш мучити, продовжувала карати я саму себе.

За той час, що моя нога не ступала по цій землі, зовсім нічого не змінилося. Все ті ж стежки, бугриста дорога й люди, які проводжують своїми палкими й зацікавленими поглядами аж поки я не зникну з горизонту. Лише йдучи по лісу я відчула спокій.

«Правий був чорт цей!» - подумала я.

Солодкуватий запах вологої землі і багатовікових дерев змусив пригадати усе. Він повернув мене у дитинство, де я з ріднею йшла додому,  де збирала рано вранці з дідом гриби і де так необережно потрапила до «хатини» термітів. Чим далі я заходила до лісу, тим більше спогадів виходило назовні. А разом із ним й згадувалася відчайдушна втеча у останній раз.

Знаходячись у полоні роздумів, я дійшла до дитячого табору. Годинникові стрілки казали, що вже чверть на сьому. Отже перечекати треба ще з годину, поки усі не підуть на вечерю й ворота табору не залишаться без нагляду. На щастя я знала де є старі альтанки, непомітні людському окуі.

Темніло. Комарі почали нещадно терзати мої відкриті руки й ноги. Їм було байдуже, що випуклі сліди, які вони залишали на шкірі, зовсім не пасують до мого червоного атласного комбінезону й помади. Але гірше за набридливих комах, виявився мій страх темряви, який я отримала мов медаль на згадку за боягузтво всього за декілька десятків метрів звідси.

Залунала музика. Отже вже ніхто не слідкує за входом, а старий сторож напевне увімкнув свій улюблений серіал й насолоджується тишею.