Розділ 9

— Марто, а що ти нам розкажеш? — раптом спитав Остап та подивився на мене. Я ж опустила погляд на підлогу, бо зовсім не очікувала цього. Думала, що буду остання, як і минулого разу.
— У мене насправді багато хороших та приємних спогадів,  виділити щось одне дуже складно, — почала говорити я, але ці проникливі погляди всіх присутніх почали трохи напружувати мене. Я все ж таки глибоко вдихнула й поринула у свої спогади. — Це був прекрасний та теплий травневий день. Я прокинулась у неймовірному настрої, адже саме тоді мені стукнуло вісімнадцять. Так давно мріяла стати повнолітньою, адже завжди здавалося, що в такому віці відкриються нові можливості. Ти вже далеко не дитина та маєш повне право не залежати ні від кого. Дивним чином, мене протягом цілого дня не привітала жодна людина. Навіть батьки уникали мене, вдаючи, що зайняті якимись буденними справами. У той час я лише декілька тижнів зустрічалася з Олегом, але ще трохи сумнівалася в щирості його почуттів. Так же, як і батьки, він не привітав мене та навіть не подзвонив. Усі подруги та знайомі вперто ігнорували. А останнім крахом стало те, що мама ввечері відправила мене в магазин з величезним списком продуктів, які я повинна була купити. Там було стільки всього, що я засіла в тому магазині десь на годину. Пакети були повні та й нести їх не так і легко. На вулиці вже стало холодніше, а я вийшла лише в футболці. Сумно, образливо, темно, а мій хороший настрій просто розчинився у повітрі. Чесно, я думала, що це мій найгірший день народження, але коли я повернулася додому, то ще за коридору почула якийсь шум, а у вітальні на мене чекав сюрприз: усі друзі, близькі, рідні, Олег зібралися, щоб привітати мене. Це було так неочікувано та приємно, але я ж спочатку вдала, що ображена. Як це так вони змусили мене цілий день нервувати? — я тихо засміялася, коли згадала цей момент. — А тоді ще багато подарунків, торт та веселощі. Дуже люблю свій вісімнадцятий день народження.
— Який хороший у тебе спогад, — сказав Остап, а я помітила у нього на обличчі усмішку. — Сподіваюсь, що колись ми почуємо й інші такі твої історії. Аріно, можливо, ти цього разу розкажеш нам якийсь інший свій хороший спогад?
— Ну в мене не дуже багато таких чудових історій, як у принцеси, — вона глянула на мене, примруживши очі. Не розумію, чому вона так недолюблює мене. — Але мій єдиний і поки найприємніший спогад — це коли хрещений батько подарував мені ляльку, про яку я давно мріяла. Мені тоді було всього лише сім, і я нічого не хотіла так сильно, як її. Батьки, на жаль, не мали грошей. Вони ясно дали зрозуміти, що я не отримаю цього. Мій хрещений батько дуже любив мене та постійно приходив у гості. От одного разу він з'явився з цією лялькою. Я дивилася на нього великими очима та не могла повірити, що це та сама іграшка, яку так сильно хотіла. Наступного дня він виїхав на зустрічну смугу... Один удар — на смерть. Це остання річ, подарована ним та останній хороший спогад у моєму житті.
— Ти розказуєш цю історію кожного разу, — мовив Остап, а Ріна просто кивнула та зручніше сіла на кріслі.
— А мені цікаво, що розкажеш ти, — вона усміхнулась йому та підняла одну брову. — Думаю, що теж ту історію, що і завжди.
— Так, Аріно, ти маєш рацію, — він злегка усміхнувся кутиками губ та провів нас усіх довгим поглядом. — У нас з тобою лише по одному прекрасному спогаду. Хоча я впевнений, що якщо копнути глибше в нашу свідомість, то ми б точно згадали набагато більше приємних моментів. А тепер я поділюся невеличкою своєю історію. В один день моє життя повністю змінилося. Мені було дванадцять. Я сидів на сходах, дивлячись як хлопці грають у футбол. Не любив ніколи цього заняття, тому й відмовлявся завжди. Я дивився та думав, що застряг у цьому місці ще на шість років, а тоді вперше зрозумів, що зовсім не знаю, що робитиму, коли мені буде вісімнадцять. І раптом підбігає мій хороший друг та каже, що випадково підслухав ніби по мене приїхали батьки. Я одразу ж сказав, що це неправда й цього не може бути, адже я вже дорослий, а таких не всиновлюють. Здалося, що він, напевно, щось переплутав, бо ясна річ, що вони швидше захочуть маленьку дитину, ніж підлітка з непростим характером. Та виявилось, що в цьому випадку помилився я, а ці люди все-таки прийшли по мене. Отак в один чудовий день у мене з'явилася прекрасна сім'я, якій я завдячую всім. Тож саме цей день я назвав би найкращим у своєму житті. Уже пройшло сімнадцять років з того часу, а я так і не запитав, чому вони обрали хлопчика-підлітка, а не маленьку дитину, — він закрив свій блокнот, а тоді піднявся зі стільця.
Я розуміла, що це далеко не вся історія, але мені справді цікаво. Хоча не второпаю, чому мені так сильно хочеться дізнатися більше про нього.
— А зараз усі будемо пити чай! — сказала Аріна та швидко піднялася. — Остапе, ти сьогодні з нами?
— Ненадовго, — він усміхнувся їй та навіть пішов допомагати.
Мені не дуже хотілося залишатися на цей їхній вечірній ритуал, особливо, якщо згадати, що минулого разу Аріна чогось вчепилася в мене, читаючи мораль. Напевно, за шість своїх курсів уже прирівнює себе до психолога, але вона, схоже, не здогадується, що для цього треба мати диплом.
— Принцесо, а ти не хочеш нам допомогти? — спитала вона, а я роздратовано видихнула та закотила очі. Чому вона так мене називає?
— Звісно, а що маю робити? — я підійшла до них, бо справді не розуміла, як троє людей можуть бути залучені в приготуванні чаю.
— От візьми кружечки й насип туди цього трав'яного чаю, а потім не забудь налити кип'яточок, — вона глянула на мене, примруживши очі. — А я сходжу в магазин за печивом та цукерками. Не встигла до заняття це зробити, але якби знала, що ви запізнитеся, то купила б.
— Вона завжди така незадоволена? — спитала я в Остапа, коли дівчина накинула куртку та пішла в магазин.
— Так, це основна риса її характеру, але мені подобається. Я люблю таких прямолінійних людей, адже таким завжди легше, — відповів він та сперся до підвіконня. — Завжди кажуть, що добре бути наполегливим та цілеспрямованим, але ще краще, коли людина характеризується егоїзмом та наглістю. Вони швидше досягають успіху якимись недоброчесними вчинками, ніж ті, хто стараються не лише для себе, але й для інших. Це як в школі: всі списали контрольну роботу в одного учня, який найрозумніший у класі, але потім цей відмінник ще дуже довго не може знайти собі місця в суспільстві. Він завжди намагається допомогти іншим, а його просто використовують. Людині не вистачає сміливості відмовити та зайнятись собою. Чому всі кажуть, що з тих дітей, які в школі не вчилися зовсім, виходять різні бізнесмени та підприємці? Тому що вони не знають, що таке працювати, а звикли, що хтось за них все робить. А це є що? — він глянув на мене, очікуючи, що я дам відповідь на його запитання, але я просто знизала плечима. — Основна характеристика начальника. Такі люди вміють керувати, тому й досягають швидко успіху.
— Якимось дивним чином ми від Аріни перейшли до багатих і бідних, — зауважила я та задумалась.
— Ми просто говорили про її прямолінійність.
— Ну от ти вважаєш, що це хороша риса характеру? — спитала я та почала насипати чай у кружки.
— Відносно. Якщо вміти її контролювати й часто стримуватись — то так, це непогана риса характеру, якої тобі, до речі, бракує.
— Знаєш, а я б не сказала, що вона з цією рисою досягла неабияких успіхів, — трохи роздратовано мовила я.
— Ти чула її історію лише поверхнево, але вже зробила деякі висновки. Не суди людину по її вигляду та по лише одній малесенькій розмові.
— Це саме треба сказати і їй. І взагалі це все вона почала, — я почала лити кип'яток у кружки, але відчула, що злюсь. — Сказала, що їй не подобається те, як я виглядаю, що мені не варто приходити сюди в цьому образі. Можна подумати, що вона інша.
— Ще одна твоя проблема, — сказав він, а я трохи хмуро подивилася на нього. Чоловік підійшов трохи ближче та показав на мене пальцем. — Ти дуже швидко запалюєшся. Через просте зауваження чи критику ти стаєш дратівливою. Я вже давно це в тобі помітив, і те, що ти зараз говориш, немає сенсу, адже вона не зробила жодного зауваження у сторону твого зовнішнього вигляду. Аріна просто захотіла показати тобі, що тут варто бути справжньою без цих різних стін та меж, які ти сама вибудовуєш у своїй голові.
— Ну гаразд, можливо, я трохи різко на все реагую, але мені не подобається те, як вона до мене ставиться, — просто сказала я та склала руки на грудях. — Ще й називає мене принцесою.
— Ну ти не можеш усім подобатися, тому...— Остап розвів руками.
— Можна питання? — я глянула на нього, а він потер свою щетину та спрямував погляд чорних очей на мене, а тоді просто кивнув. — Як ти зрозумів, що мені потрібна допомога?
— Я знав, що ти колись це спитаєш. Скажімо так, у мене є така особливість, як розпізнавати зломлені душі. Можливо, колись поділюсь з тобою цією технікою, а поки — це секрет, — він підморгнув мені, а до нас вже повернулася Аріна з печивом та цукерками.
Мені не дуже тут хотілося сидіти, але зараз навіть було не так і погано. Аріна сіла собі на підвіконня з чаєм та почала розповідати, як вона впала в магазині, коли намагалася добігти до каси швидше за якогось дядечка, у якого був повністю набитий кошик. Навіть я усміхнулася, адже все-таки вона не змогла цього зробити, і їй довелося дуже довго стояти в черзі, поки обслуговували того дядечка.
— Чуєш, а ти що боїшся, що там наркотики? — спитала Аріна в Максима, який бореться з цією залежністю. Мені захотілося закотити очі ледь не до неба, а Остап просто похитав головою. — Стоїш, тягнеш той чай та візьми собі щось. Я що, дарма в магазин ходила?
— Я просто не звик до таких речей, тому не дуже люблю солодке, — відповів хлопець та знову надпив свій чай.
— Щоб ви розуміли, — почав пояснювати Остап, — у дитячому будинку цукерки — це ще та розкіш. Особливо, у ті роки, коли я там був. Зараз уже дуже багато різних благодійних організацій, які допомагають. До речі, ми з моїм хорошим другом займаємося ось такою благодійністю. У нас залишився місяць до дня святого Миколая, і ми хочемо купити дітям подарунки, а також знайти якихось спонсорів чи волонтерів. Ну і нам потрібна підтримка. Хто хотів би долучитися?
— Я! — крикнула Аріна та підняла руку.
— Я навіть не сумнівався, — сказав їй Остап.
— Ну я б міг, але мені поки важко повертатися в це місце, — заговорив Макс, а чоловік кивнув головою.
— Я тебе дуже добре розумію.
Тарас теж відмовився, адже хлопцеві-інваліду самому потрібна допомога. Іван та Катя вже далеко не в тому віці, щоб ходити по магазинах та обирати подарунки, а потім розвозити їх.
— Ну а ти, Марто? — спитав Остап та зацікавлено подивився на мене.
— Я б хотіла долучитися, справді. Ніколи таким не займалася, але дуже хочу спробувати, — тихо сказала я, а чоловік радісно плеснув у долоні.
— Дуже всім дякую за сьогоднішнє заняття, але мені вже треба бігти додому. Ви теж довго не затримуйтесь. До зустрічі в неділю! — він одягнув свою куртку та попрямував до виходу. Я ж просто дивилася йому вслід, а всередині з'явилася якась надія, що скоро все зміниться.