Розділ 7

Ми зайшли в якесь кафе в центрі міста та сіли за один зі столиків. Дівчата обговорювали якусь їхню знайому, а я зовсім не розуміла про що вони. Згодом нам принесли меню, і я взялася зосереджено його читати. Давно не ходила по якихось закладах, хоча раніше дуже полюбляла це заняття. Ми з моєю колись найкращою подругою мали звичку кожного тижня відвідувати нове кафе чи ресторан, або просто якусь кав'ярню. Ну а цей заклад, схоже, з'явився нещодавно, бо я його раніше зовсім не бачила.
— Що ви будете? — спитала Ярина, розглядаючи меню.
— Я хочу їсти, тому пропоную взяти піцу на всіх, — відповіла Олена та подивилася на мене.
— Я не проти, — просто відповіла я та закрила меню.
— Чудово! — Ярина покликала офіціанта й зробила замовлення. — Дівчата, я сьогодні такого хлопця на зупинці бачила. Він такий, як з книг, чесно. Я ледь не закохалася в нього.
— Ні, не вірю я в таке, — Олена похитала головою. — З власного досвіду скажу, що оце кохання з першого погляду — це все дурня.
— Але ж коли ти бачиш людину, то в тебе одразу складається про неї певне враження, — почала сперечатися Ярина. — Вона тобі може сподобатися, або ні.
— Це скорше симпатія, але далеко не кохання, — Олена важко видихнула. — Зовсім у нього не вірю. Потрібно свідомо ставитися до стосунків. Та й взагалі, якщо в тебе є хлопець, то це дає тобі певні обов'язки, а мені це не потрібно, бо краще бути самостійною та незалежною дівчиною.
— Хіба тобі не хочеться, щоб хтось просто подзвонив до тебе, написав тобі якесь миле повідомлення, чи запросив на побачення? — втрутилась у розмову я та усміхнулася. — Я теж колись думала, що кохання — це зовсім неважлива річ, поки один випадок не зруйнував усе. Знаєте, але треба цінувати те, що маєш, і я впевнена, що зовсім скоро з'явиться той, заради кого ти зміниш свої погляди.
— Ну не знаю, — Олена подивилася на Ярину. — Просто це так добре, коли ти сама. Ніхто тобі не вказує, не виносить мозок, не проявляє свої безглузді ревнощі. Ти повністю живеш у своє задоволення.
— Звісно, але одноманітність набридає, — сказала я.
— А в тебе є хлопець? — раптом спитала Ярина та кивнула на мою обручку. — Чи це вже наречений?
— Т-так, — ледь вимовила я, ковтаючи ком у горлі, — тобто ні.
— Ясно, — просто мовила дівчина, ніби розуміючи, що я не хочу про це розповідати. — О, нашу піцу несуть.
Дівчата ще розказували щось та обговорювали якісь свої моменти, а я ж просто слухала та інколи кидала свої фрази. Не скажу, що мені не сподобалося спілкування з ними, але й подругами я б їх поки не назвала. Зовсім не дивно, що Ярина вирішала спитати в мене про обручку, але от ніякої відповіді я не змогла їй дати. Ще надто рано, щоб розповісти їй про свою проблему. На пари ми все ж повернулися, але на останню. Олена вперто намагалася нас відмовити, але це все-таки семінарське заняття, тому нам треба піти.
Поверталася я додому в досить хорошому настрої, адже якось вже звикла до цієї буденності. Та сьогодні я ще попередньо зайшла в магазин та купила додому деякі продукти. Напевно, треба буде сказати тітці, що я хочу знайти собі роботу. Думаю, що вона не буде проти, адже це теж якоюсь мірою спілкування та новий колектив, але от знайти собі роботу таку, щоб подобалась дуже складно. І вже ввечері, коли я сиділа та шукала вакансії в інтернеті, укотре переконалася в цьому.
— Марто, я вдома! — крикнула тітка з коридору, коли повернулася з роботи.
— Привіт, — сказала я, як тільки вона зайшла у вітальню.
— Я так сильно втомилася, — вона сіла на диван поруч зі мною. — Добре, що завтра хоч вихідний. Ти що робиш?
— Шукаю роботу, — просто відповіла я, а тітка здивовано глянула на мене.— Не буду ж я завжди сидіти в тебе на шиї.
— Так це ж навіть дуже добре, — вона усміхнулась мені. — Я рада, що ти нарешті намагаєшся вписатися в наше суспільство. Ти ж знаєш, що мені не шкода для тебе грошей, але якщо ти справді цього хочеш, то я буду дуже щаслива.
— Дякую, — я усміхнулась їй та міцно взяла її за руку. — Ти завжди мене підтримуєш, а я навіть не знаю, як віддячити тобі. Насправді, дуже рада, що життя мені залишило хоча б тебе.
— Ох, Марто, перестань, — вона обійняла мене, а я відчула на очах сльози. — Ти неймовірна дівчина, яка заслуговує бути щасливою. І я впевнена, що так і буде.
Ми ще деякий час так просто посиділи, а потім пішли готувати вечерю. Шкода, що в тітки Люди нема дітей, адже я впевнена, що вона була б чудовою мамою. На жаль, доля обділила її цим так само, як і заміжжям.
Зранку прокинулася з великим небажанням йти на пари, але це вже увійшло у звичку, тож я, як завжди, встала та почала збиратися. З кожним днем ставало холодніше, адже лише місяць залишився до початку зими, а я ще носила чорне пальто. Зимовий пуховик у мене яскравого червоного кольору, тому тепер він явно не підходить. Доведеться купити собі нову чорну куртку. Я підійшла до дзеркала та помітила, що стала краще виглядати. Колір обличчя вже не такий блідий, а синці майже зникли. Та й сон значно покращився, у порівнянні з тим, що було раніше. Як завжди, я нафарбувала собі стрілки, а губи підвела червоною помадою. Хай би там що не казали, але поки по-іншому не буде.
— Марто, ти пам'ятаєш, що сьогодні після пар ми з тобою йдемо в кіно? — заговорила до мене тітка Люда, коли я зайшла на кухню.
— Пам'ятаю, — відповіла я та кивнула. — Я зателефоную тобі, коли в мене закінчилася лекція, а тоді десь зустрінемось.
— Гаразд. Я тут подумала, що ми можемо ще сходити по магазинах. Я знаю, що ти полюбляла раніше це робити, тож можна купити тобі щось.
— Добре, — погодилась та сіла пити чай. — Мені якраз потрібно зимову куртку, бо скоро в пальті буде холодно ходити.
— От і чудово! Може, ти й мені допоможеш щось підібрати, а то варто вже оновити гардероб.
Тітка радісно усміхнулась мені, а тоді почала готувати. Я ж випила чаю та поснідала, хоча раніше не робила цього. Ну а тоді вже попрямувала на факультет.
На вулиці справді було холодніше, ніж зазвичай. Напевно, скоро варто вже одягати куртку. Деякі люди навіть сьогодні йшли в теплих куртках та в шапці. А я ж навіть шарфа не накинула, бо була в гольфі. Після чергового сильного пориву вітру, я ще дужче закуталась у своє пальто та почала швидше йти. Коли побачила вивіску своєї улюбленої кав'ярні, то не роздумуючи зайшла всередину. Сьогодні на барі був Рома, тож я навіть мимовільно усміхнулася, коли побачила його.
— Доброго ранку, — привітався він та подарував мені свою чудову посмішку. — Вам, як завжди, чи каву за особливим рецептом?
— За особливим рецептом, — відповіла я та взялася оплачувати.
— Тут чи з собою? — автоматично спитав хлопець.
— Тут.
— Тоді присядьте, а я зараз принесу ваше замовлення.
— Гаразд, — я кивнула та поклала десять гривень у скриньку для чайових, а потім сіла за один з вільних столиків.
Я вдивлялася у вікно, спостерігаючи за звичайними перехожими. Зараз лише восьма година ранку, але місто вже давно не спить. Люди постійно кудись спішать, не помічаючи звичайних моментів. Кожного поглинає ця буденність навчання чи роботи, коли це стає твоїм єдиним заняттям. Зранку прокинутися, зібратися, бігти на пари чи на роботу, поговорити з друзями й врешті-решт повернутися додому. З цими необхідними умовами нам складно зайнятися чимось іншим. Ніхто не схоче на вихідних ходити на якісь курси, чи відвідувати спортзал. Ну а це значить, що оці звичні речі забирають у нас надто багато потрібного часу. Більшість свого вільного часу ми проводимо просто сидячи в інтернеті, забуваючи про все на світі. Рома приніс мені каву, а я все ще просто дивилася у вікно.
— Що це ти так задумалась? — почула я біля себе голос Остапа. Ну звісно, ні «привіт», ні «добрий день».
— Роздуми про життя, — відповіла я
— Можна хоч біля тебе присісти? — спитав Остап, а я здивовано подивилася на нього.
— Навіщо?
— Разом подумаємо, — чоловік знизав плечима та сів навпроти з кавою, яку він судячи з вигляду, мав пити йдучи вулицею. — Так про що ти думаєш?
— Про буденність, — відповіла я та видихнула. — Оце навчання, робота та інші непотрібні речі забирають у нас надто багато часу.
— Чому ти думаєш, що навчання та робота — це непотрібні речі? — він здивовано підняв одну брову та сперся на спинку стільця. — Так, завжди здається, що це нудно, коли нам починає набридати ця одноманітність, але коли її нема, то нам хочеться скоріше повернутися. Наприклад, як часто після канікул тобі хотілося повернутися до університету чи навіть до школи? Спочатку тобі подобалось сидіти вдома й нічого не робити. Деколи ти могла собі поспілкуватися з якимись друзями чи хлопцем. На вихідних ви могли піти собі кудись погуляти, але вже через тиждень-два тобі набридне сидіти вдома. Ти вже почнеш сумувати за тими одногрупниками чи навіть навчанням.
— Але ж дуже часто саме через це в мене нема часу на інші речі, — вирішила все-таки посперечатися я.
— Наприклад? — чоловік уважно подивився на мене.
— Через практику в іншому місті, я не змогла приїхати на день народження тата. Через «важливий» модуль, мені не вдалося зустрітися з родичами, які приїхали сюди лише на один день.
— Я впевнений, що під час практики в тебе було стільки веселих, приємних чи навіть неприємних спогадів, що ніяке день народження тата з цим не зрівняється, — він вирівнявся та підсунувся ближче. — Враховуючи твою теперішню ситуацію, я б сказав так само. Я так розумію, що ви завжди святкували дні народження? — Остап глянув на мене, а я кивнула. — Ну а така практика в тебе була раз у житті. Не бачу нічого поганого, що ти звичне святкування дня народження батька замінила веселими моментами зі своїми одногрупниками та викладачами. А з родичами ти ж все одно побачилася. Можливо, тобі й хотілося провести з ними весь день, але натомість ти написала модуль, який усе-таки вплинув на твою майбутню оцінку.
— Ну так, але... — я хотіла посперечатися, та не могла підібрати слова.
— Мені подобається те, як ти мислиш, — сказав він та піднявся зі стільця. — Я б звісно теж обрав зайнятися тим, чим хочу насправді, а не сидіти та слухати, як студенти намагаюся довести мені свої знання. Та не завжди в житті буває так, як ми цього хочемо, тож нам залишається лише це приймати. Ти не йдеш на пару?
— Йду, — відповіла я, спостерігаючи, як він одягає своє чорне пальто.
— Ти годину бачила? У тебе ще є п'ять хвилин до початку заняття, — сказав він, а я тільки тепер помітила, що навіть не доторкнулася до своєї кави.
— І навіщо я тільки говорила з тобою? — буркнула я та теж піднялася.
— Тобі ж подобається зі мною спілкуватися, я бачу, — просто сказав він.
— Усе ти бачиш і все ти знаєш.
— Не все. Насправді, ти ще та загадка, яку я поки лише намагаюся розгадати.
— Ти й так знаєш мою проблему, тож ніяких загадок уже нема, — я подивилася на нього, а він зробив задумливий вираз обличчя.
— Я впевнений, що це далеко не вся проблема.
— А мені цікаво, яка проблема у тебе? — я підійшла ближче до нього та подивилася прямо в його темні очі. — Що таке пережила людина, яка зараз допомагає знедоленим душам? У тебе ж теж є складна історія, так? Я бачу.
— Ти вже запізнилася на пару, — просто сказав він, не відриваючи від мене свого погляду.
— Смію зауважити, що ти теж. — сказала я.
— У мене нема сьогодні першої пари. — він переможно усміхнувся мені.
— А в мене зараз лекція в прекрасного викладача, який, на відміну від декого, дозволяє запізнюватись, — я взяла свою сумочку та пройшла повз нього. Люблю, коли останнє слово за мною.
— До зустрічі на завтрашньому занятті, Марто, — сказав він, коли я вже була біля дверей.
— Якщо я прийду, звісно ж, — крикнула на кінець я та вийшла на холодне повітря з широкою усмішкою на вустах, адже останнє слово все ж було за мною.