Розділ 6

Я зустрілася поглядом з Остапом і помітила, що він надто уважно дивиться на мене. Від цього мені стало ніяково, але всередині з'явилося дивне відчуття легкості, якого я раніше не відчувала. Страшенно незручно, коли всі ці люди дивляться на тебе з величезним бажанням дізнатися більше про твою історію.
— Зрозуміло, — просто сказав Остап та щось записав у своєму блокноті. — На наступному занятті обговоримо якісь приємні спогади з вашого життя, а потім поступово будемо добиратися до основної проблеми. У нас тут є один такий чудовий вечірній ритуал. Ріна зараз зробить усім чай, щоб ви могли просто поспілкуватися. Це необов'язково, а за вашим бажанням.
— Ти теж будеш? — спитала у нього дівчина.
— Ні, у мене ще є деякі справи, — Остап усміхнувся їй та швидко підвівся зі стільця.
Аріна підійшла до якогось столу та почала робити чай, а я ж повільно піднялася.
— Марто, підійди, будь ласка, до мене на одну хвилинку, — сказав Остап, коли вже був у коридорі.
Я трохи невпевнено попрямувала до нього, бо досі відчувала себе ніяково тут. Ці невідомі мені люди, а також ці обставини трохи лякали мене, але я думаю, що з часом зможу звикнути.
— Ну і як тобі тут? — просто спитав він та глянув мені в очі.
— Цікаво, — відповіла я та схвильовано почала перебирати пальцями. — Коли ти бачиш людей з такими ж зламаними долями, то розумієш, що не лише тобі важко.
— Не змушую тебе приходити сюди, але все-таки раджу тобі це зробити. Як я і казав, одне заняття перекриває твій один пропуск.
— Я прийду ще на одне заняття, а там вже подивлюсь, — тихо сказала я та помітила, що він ледь усміхнувся кутиками губ.
— От і чудово. Наступне заняття у середу, тож я сподіваюсь, що ти справді прийдеш.
— Дякую, — тихо сказала я, а він лише кивнув мені.
— До зустрічі на наступному занятті, — голосно мовив Остап, щоб його всі почули, а тоді просто пішов геть.
Я підійшла до столу, де скупчилася компанія цих людей. Аріна вже встигла зробити всім чай, а ще поклала якесь печиво і цукерки. Я легенько усміхнулася, коли побачила свої улюблені кокосові з молочною начинкою.
— Тобі з цукром? — спитала у мене дівчина.
— Що? — я трохи хмуро подивилася на неї.
— Чай! — сказала вона та закотила очі.
— Без, — відповіла я, а вона простягнула мені чашку.
— Як ти дізналася про ці тренінги? — спитала у мене дівчина та взяла собі шоколадне печиво.
— Остап Сергійович сам дав мені візитку, — відповіла я та надпила чай, але він був таким гарячим, що я ледь не обпеклась.
— Остап Сергійович? — засміялась дівчина, а я нахмурилась. — Ти серйозно його так називаєш? А ти знаєш скільки йому років? — вона уважно подивилася на мене, а я похитала головою. — Двадцять дев'ять!
— Він — мій викладач, — сказала я, а вона завмерла з виразом здивування на обличчі.
— Серйозно? — дівчина голосно засміялася, а я зовсім не зрозуміла її реакції. — Ти перша студентка, яку він сюди привів.
— І я маю радіти цьому? — буркнула я та нахмурилась.
— Взагалі не розумію навіщо він викладає, якщо ненавидить це заняття.
— А ти багато про нього знаєш, — зауважила я, а вона просто кивнула.
— Він досить відвертий зі своїми пацієнтами, — вона скривилася, коли вимовляла останнє слово. — Ненавиджу, коли нас називають "пацієнти", але так воно і є. Він часто розповідає щось про себе, але повністю його історію не знає ніхто. За шість курсів я вже багато чого про нього чула.
— Та й у вас уже навіть спілкування більш дружнє, не таке, як з іншими, — я уважно глянула на неї
— Він просто вже звик до моєї присутності. Ну а я люблю спілкуватися з людьми, як з друзями.
— У тебе такий цікавий зовнішній вигляд, — навіть не знаю чому вирішила спитати я.
— У тебе теж, — вона прискіпливо подивилася на мене. — Тобі пасує червона помада, але не знаю, чи взагалі вартує фарбувати губи, коли ти приходиш сюди. Я так розумію, що це твій образ, яким ти намагаєшся приховати свої справжні відчуття.
— Ну ти теж у своєму образі, тоді чому я повинна відмовлятися? Мені так легше, тож не думаю, що ти та людина, яка могла б робити мені якісь зауваження, — трохи роздратовано сказала я та підійшла до вішалки.
— Інколи треба бути простішою, — сказала мені Аріна, коли я одягала своє пальто. — Якщо далі житимеш в цьому образі, то сумніваюся, що зможеш знайти собі друзів.
— А відколи це ти стала психологом? — я подивилася на неї та склала руки на грудях. — Мені здається, що ти сюди не заради цього приходиш. І з чого ти взагалі взяла, що мені потрібні друзі? Думаєш, що у мене їх немає? Так, ти маєш рацію. У мене нема нікого, тому я і прийшла сюди. Але якщо мені легше приходити саме у такому образі, то так воно і буде. Бувай!
Не знаю, чому вона так розізлила мене. Я взагалі не розумію, навіщо було починати цю тему з моїм образом? Ми не живемо в тому світі, коли червона помада є символом якоїсь спокуси, гріховності та безчесності. Я ж нічого не казала їй за колір волосся чи пірсинг, хоча я впевнена, що це далеко не вона справжня. Швидше спосіб її самовираження. Хоче довести щось світові, чи бунт проти сім'ї. І хоч я не та людина, котра має право її засуджувати, але у своїй проблемі винна лише вона. Можливо, це лише частинка її історії, але мені зовсім не сподобалось те, що вона вирішила мені вказувати.
Давно в мене не було таких різних емоцій, тож навіть не знаю, чи радіти мені цьому.
Холодний вітер обдував моє обличчя, коли я прямувала вуличками живого міста. Хтось повертався з роботи, хтось гуляв у компанії друзів, а хтось ходив поруч з дорогою йому людиною. Але були такі ж, як і я, самотні та розгублені. Люди, що не відчувають нічого, не бачать сенсу життя та просто існують. У кожного з них є своя історія, яку ховають ці темні вулички. Якийсь неоднозначний вплив мав на мене цей тренінг. З однієї сторони, я зрозуміла, що не в мене одної є проблеми, але з іншої — мене чомусь так розізлили слова тієї дівчини.
Я повернулася додому якраз у той момент, коли тітка Люда пила чай.
— Привіт, — вона усміхнулась мені. — Зробити тобі чай? Чи може каву, або капучино? Ти ж любиш.
— Вистачило мені на сьогодні чаю, — буркнула я та сіла на табуретку.
— Щось сталося? — спитала тітка та уважно подивилася на мене.
— Та ні, просто... — почала говорити я.
— Тебе хтось сильно розізлив, — договорила вона, а я лише кивнула. — Та це ж навіть дуже добре.
— Чому? — я трохи нахмурилась.
— Ти вже нарешті почала злитися на когось, а не на себе. Змогла відчути якісь інші емоції, тож, може, тобі вдасться прийняти свою долю та все відпустити.
— Як? Тобі може здаватися, що це легко, але хіба я можу ось так просто все забути?
— Я не кажу тобі забувати, а просто хочу, щоб ти зрозуміла, що варто жити. Я ніколи не тиснула на тебе, бо не хотіла, щоб ти ще більше засмучувалася, але я думаю, що тобі потрібна допомога, — тітка глянула на мене та витягнула телефон. — Я вирішила, що тобі варто знову назначити сеанси в Галини Миколаївни.
— Ох, ця жінка мені не подобається, — категорично сказала я та похитала головою.
— Тоді зараз знайдемо іншого психотерапевта, — мовила тітка та взялася комусь телефонувати.
— У мене вже є, — швидко сказала я, а вона відклала телефон та здивовано подивилася на мене. — Я сьогодні була на першому занятті в одного психолога.
— Марто, а чому ти мені не сказала? — тітка схвильовано подивилася на мене. — Я б через свої зв'язки дізналася, який цей твій психотерапевт.
— У цьому нема сенсу, адже мені сподобалось. І він справді хороший професіонал, — сказала я та усміхнулась їй. — Можливо, він допоможе мені, а якщо ні, то я все одно спробую жити далі.
— Це чудова новина, Марто, — вона широко усміхнулася мені, а потім усе-таки ввімкнула чайник. — Зараз зроблю тобі чаю, але не відмовляйся. Посидимо з тобою.
— Гаразд, але я лише переодягнусь, — сказала я та піднялася з табуретки. — І знаєш, думаю, що у вівторок у мене буде вільний час, тож ми можемо кудись сходити.
— Якщо це твій психолог так на тебе подіяв, то варто йому подякувати, — засміялась вона, і навіть я не змогла стримати легкої усмішки.
Цілий вечір ми просиділи за розмовами. Тітка Люда працювала старшою медсестрою у лікарні, тож багато що знала про медицину. А ще вона допомогла зробити так, щоб ніхто не здогадався про одну з найжахливіших моїх помилок. Вона завжди знайомила мене з різними психотерапевтами, і я пройшла вже не один сеанс. Навіть пігулки пила та антидепресанти. Деколи вони допомагали, але інколи ще більше нагнітали мене, доводячи, що я слабка.
Уже два тижні я ходжу в університет й з кожним днем я все більше звикала до цієї рутини. Мені подобалось сидіти на парах чи просто прогулюватися містом, спостерігаючи за людьми. Чому я стільки часу сиділа в чотирьох стінах? Напевно, закритися від усього світу — це було моєю найбільшою помилкою.
Сьогодні, укотре оплачуючи каву, я вперше задумалась, що живу за гроші тітки. Звісно, мені залишилися кошти від батьків, але ні я, ні вона не використовували їх. Та якщо подумати, то я жодного разу нічого не купила додому, навіть звичайних продуктів. Уперше за цей рік я відчула якийсь сором і задумалась над тим, що варто піти кудись на роботу.
Уже пройшло п'ятнадцять хвилин від початку лекції, а викладачка все ще не з'явилася. В аудиторії всі шуміли, а деякі вже збиралися, щоб піти геть, адже, якщо викладач запізнився на п'ятнадцять хвилин, то студенти мають право піти геть. Напевно, це все ж придумали собі самі студенти. Та якщо згадати себе на першому та другому курсі, то я теж, як і всі, інколи тікала чи прогулювала пари.
— Ну і чого ми сидимо? — спитала Олена в Ярини, яка знову ж таки сіла біля мене.
— Чекай! Мені тут один рівень треба пройти, — буркнула дівчина, щось клацаючи у своєму телефоні.
— У мене є пропозиція взагалі не йти на пари, — сказала Олена, а я ж просто собі сиділа та спостерігала за ними. — Краще підемо щось поїмо.
— Це ж лише перша лекція, а ти вже хочеш їсти? — Ярина здивовано глянула на подругу.
— Я не встигла сьогодні поснідати, а від якоїсь смачненької піци я б не відмовилась, — Олена вдягнула своє пальто та очікуючи подивилася на подругу. — Ну то що, йдемо?
— Ура! Пройшла! — радісно крикнула Ярина. — Я вже два дні намагаюся пройти цей рівень. І так, ми точно сьогодні прогулюємо пари. Марто, ти з нами?
— Я? — перепитала я та трохи здивовано подивилася на дівчину.
— Ну так, — вона просто знизала плечима та підійшла до Олени, яка, напевно, була не дуже рада поповненню у їхній компанії.
— Не знаю, — відповіла я, а потім чомусь задумалась. — Хоча... Так! Я йду з вами.
— Супер! — радісно скрикнула Ярина, а Олена лише невдоволено подивилася на подругу.
Я почала одягати своє пальто та складати речі в сумочку. Цікаво, які ці дівчата за межами університету. От тепер і дізнаюсь. Якщо мені не сподобається, то я просто не буду більше з ними спілкуватися. Який найкращий спосіб відштовхування людини? Правильно, усіма способами уникати її.