Розділ 5

Усю суботу я просиділа в роздумах, але так і не змогла вирішити. Мене справді здивувало те, що він бачить мене наскрізь. Не цей образ, а ту Марту, яка ховається десь в глибині моєї душі. Його професіоналізму можна лише дивуватися, але оця його загадковість та самовпевненість притягує. Він чимось зацікавлює та змушує слухати. Може, мені все-таки варто спробувати? Але ці сумніви чомусь мене сильно тривожили, тому що дуже складно говорити про це. Мені буде важко згадувати, а він явно схоче, щоб я розповіла свою історію. Та от чи готова відкрити своє серце, поділитися зі світом своїми переживаннями та оголити свою душу...
— Ти кудись збираєшся? — з усмішкою спитала тітка Люда, коли я прийшла на кухню одягнена.
— Так, у мене є деякі справи, — відповіла я. — Сподіваюсь, що ти не образишся на мене, бо я поки не хочу говорити тобі.
— Ну що ти? Я не буду ображатися, — вона підняла руку та погладила мене по голові. — Я щаслива, що ти нарешті наважилась вийти з цих чотирьох стін.
— Дякую, — я кивнула їй.
— Марто, ти дуже хороша дівчинка, і я впевнена, що в тебе все буде добре. Головне, щоб ти повірила, — вона обійняла мене, а я їй легенько усміхнулася. — До речі, я тут подумала, що нам варто колись сходити кудись удвох. Наприклад, на піцу, або в кіно, або в театр. Куди захочеш.
— Обов'язково колись сходимо.
— А як щодо вівторка? У мене якраз вихідний і ми після твоїх пар могли б кудись піти, — жінка з якоюсь надією подивилася на мене, а я чомусь розгубилася.
— Не знаю. Просто...
— Гаразд, — перебила вона мене, — ти подумай, а якщо раптом захочеш, то скажеш мені.
— Добре.
Вона лагідно усміхнулась та повернулася до приготування вечері. Я ж накинула своє пальто та вийшла з будинку. Хоча Остап Сергійович і казав мені прийти не у своєму образі, але я просто не змогла. Для мене це означало відкритися людям, а я поки сумніваюся в цьому. Йшла я досить швидко, але з кожним кроком мені було все страшніше. Спочатку хода була впевнена, але зараз я почала сильно вагатися. Я вкотре глянула на візитку, щоб переконатися, що адреса правильна. Це був звичайний будинок, і вперше я відчула якийсь дивний страх. А якщо він взагалі не той, за кого себе видає. Я витягнула свій телефон та глянула на екран. У мене було ще пів години до початку, а я просто зупинилася біля якогось під'їзду та тупо дивилася на домофон. Не знаю, що мені робити, чи варто взагалі приходити? Може, втекти, поки є шанс.
— Чого стоїш? — почула я трохи грубий голос якоїсь дівчини та налякано здригнулася. — Ти до Ковальчука?
Я розгублено подивилася на неї, а вона з якимось роздратуванням закотила очі. Дівчина була не дуже високою, але сильно худою. Навіть ця вузька чорна куртка виглядала надто великою. Волосся було пофарбоване у чорний колір, а на кінчиках синій. Ну а ще пірсинг у носі та яскраві сірі очі, які сильно підкреслювали синці під очима.
— Ти що, німа? — дівчина підняла одну брову, а я тільки зараз зрозуміла, що тупо витріщаюся на неї.
— Ох, так, я до Ковальчука, — трохи розгублено відповіла я.
— Новенька? Раніше тебе не було, — вона натиснула кнопки домофону та відчинила двері. — Не бійся, ми не кусаємось.
— Я-я-я не боюсь, — сказала я, хоча і розуміла, що звучало це зовсім невпевнено.
— Одразу помітно, що ти тут вперше, — вона почала підійматися сходами. — Ну що, йдеш?
— Ага, — я попрямувала за нею.
Ми піднялися на другий поверх та зупинилися біля якихось дверей. Дівчина витягнула ключі й  відчинила їх, а я трохи здивовано подивилася на неї.
— Я завжди тут. Так би мовити, це моя робота, — вона зайшла всередину.
— Відчиняти та зачиняти двері? — спитала я та пішла за нею.
— Саме так. Я просто допомагаю йому. Він постійно зайнятий, а люди часто приходять раніше, а щоб вони не стовбичили під під'їздом, я відчиняю це місце швидше.
Це було схоже на якусь квартиру, але посередині вітальні стояли лише крісла. Вони були розставлені у формі кола, а всі стіни були сірими. Якось не дуже атмосферно, а більш похмуро. Дівчина зняла свою куртку та повісила її на вішалку, а потім просто сіла на один зі стільців. Декілька секунд я стояла, а потім вирішила зробити теж саме. Ми поки були лише вдвох, але я чомусь відчувала страх. У мене не було жодного уявлення, як саме це все відбуватиметься. Через декілька хвилин з'явився якийсь чоловік, а потім ще жінка та хлопець. Одинокий годинник висів на стіні, а його стрілки нещадно бігли, досягаючи шостої години вечора.
— Усім привіт! — почула я його голос ще з коридору та помітно напружилась. Цікаво, як він відреагує, що я все-таки прийшла сюди.
Та зайшов Остап Сергійович у кімнату не один, а з якимось хлопцем, що добирався на милицях. У нього не було однієї ноги, і від цього мені аж мороз пройшовся по шкірі. Усі погляди були спрямовані на нього, але він, здається, уже звик до такого.
— Так, друзі, у нас тут є декілька нових людей, тож зовсім скоро ми познайомимося не лише з ними, але й з їхніми історіями, — почав викладач та сів на одне з крісел, одразу ж біля тієї дівчини. — Отже, для вас усіх я — Остап, ваш друг, товариш, приятель чи просто знайомий, але в жодному разі не психолог, а тим більше — не лікар. Поясню, як у нас тут все відбувається: ми розбираємо історію кожного по частинках, намагаємося зрозуміти проблему, а вже тоді — шукаємо вихід. Тут нема кращих чи гірших, нема поганих чи хороших. Тут є лише ви і я. Моя історія теж не залишиться поза увагою. Отже, почнемо з того, що в нашому курсі є дванадцять занять, два рази в тиждень. Тобто один курс становить шість тижнів. Деякі тут присутні продовжили курс, але це за бажанням. Сьогодні ми не будемо обговорювати проблеми наших нових друзів, а послухаємо тих, хто вже тут не вперше. І заодно познайомимося. Катерино, почнімо з тебе.
Я прослідкувала за його поглядом і побачила жінку середніх років з каштановим волоссям до плечей. Вона легенько усміхнулась та поклала свої руки на коліна.
— Мене звати Катя. Я дуже довгий період страждала від насильства свого чоловіка, — сказала жінка, але в неї це звучало так просто, ніби нічого й не було, а це просто її далекі спогади. — Ми познайомилися з ним, коли мені було всього лише шістнадцять. Кохання з першого погляду, яке виявилося таким оманливим. Спочатку ми були щасливими, а мої батьки хотіли якнайшвидше мене видати заміж, тому й не були проти. Він дуже сильно хотів дітей, а я не могла ніяк завагітніти. А тоді пішов у рух алкоголь. Я думала, що він схаменеться, але з кожним разом ставало все гірше. Тоді він почав мене бити, а я просто терпіла довгих двадцять років. Його жорстокість моментами була страшною, але я просто не помічала цього. Не хотіла цього помічати, адже надто сильно кохала.
— Гаразд, Катю, — перебив її Остап. — Суть твоєї проблеми нам зрозуміла, тож на наступному занятті спробуємо обговорити ті питання, які ми розпочали ще на минулому курсі. Іване, тепер давайте вас послухаємо.
— Нам з дружиною здавалося, що все просто чудово. Наша прекрасна донечка росла нам на радість, але вона так сильно любила нас, що навіть не розповідала про свої проблеми. Не ділилася тим, що її тривожило, — спокійним тоном сказав чоловік, якому на вигляд було вже близько п'ятдесяти. — Ну а ми ж не знали, що наша донечка стала посміховиськом для однокласників. Ми навіть не здогадувалися, що з неї знущаються, поки в один жахливий день не знайшли її у ванні. На жаль, вона не витримала цього всього, попросила у нас вибачення, написавши записку та покинула цей світ. Наші стосунки з дружиною дійшли до постійних непорозумінь, тож вона просто втекла за кордон, а я залишився тут зі своїм болем.
— Так, втрату дуже важко пережити, — почав говорити Остап, а мене налякала ця історія, що мені хотілося сісти біля цього чоловіка та щиро поспівчувати йому. — Усі ми звикаємо до чогось чи когось, але рано чи пізно щось змінюється. Це важко прийняти, але ще складніше відпустити. Цей курс ми спрямуємо саме на другу частину. Зробимо усе, щоб ти нарешті відпустив цю втрату. Аріно, переходимо до тебе.
— Ох, мені вже набридло розповідати одне й те саме, — сказала та сама дівчина, яку я зустріла під під'їздом.
— Не обманюй! — засміявся Остап. — Ти любиш говорити про себе, тому ми чекаємо на твою історію.
— Ну ти ж уже чув її стільки разів.
— Звісно, бо це вже твій шостий курс. Ми обоє знаємо, що він тобі навіть не потрібен.
— Потрібен, потрібен, — тихо сказала вона та зручно сіла на стільці. — Мене звати Аріна, але я люблю, коли кажуть просто Ріна. Мої батьки завжди надто опікувалися мною, а я не витримала їхнього контролю та втекла у велике місто. Вісім років тому я вступила сюди в університет та старанно вчилася. Я майже не спілкувалася з хлопцями, але одного разу подруга змусила піти з нею в бар. Там я познайомилася з ним. Він був якимось особливим, таким поганим і цим дуже притягував мене. Місцевий рок-музикант, від якого пищали всі дівчата. Я чимось йому сподобалась і ми почали зустрічатися. Під його впливом я дуже сильно змінилася. Не тільки зовнішньо, але й внутрішньо. Ми жили одним днем, не думаючи про майбутнє. Алкоголь, наркотики, незахищений секс, і в кінцевому результаті — СНІД. Досі не знаю, як саме заразилася ним, але виявилось, що в нього він теж був. Я вже стільки часу живу з цією хворобою, але лише три роки тому вирішила зізнатися батькам, та вони не прийняли мене. Сказали, що їм соромно за таку доньку, тож єдине, що залишалося для мене — це просто ходити вулицями з надією, що мене хтось врятує.
— Якщо порівнювати той момент, коли Аріна була тут вперше, і те, як вона розповідає про це зараз, то можу сказати, що вона вже остаточно прийняла свою хворобу, — сказав Остап Сергійович, а я уважно слухала й проникала якимось співчуттям до цих людей.