Розділ 4

Я прийшла додому та просто сіла на ліжко, розглядаючи цю візитку. Хіба мені потрібна допомога? Я ж нормальна адекватна людина. Так, трохи зломлена і більше схожа на якусь пластмасову ляльку, але це і є я справжня. Бо іншою вже не буду ніколи. Та життєрадісна, закохана й щаслива Марта пішла разом з ними в холодну землю, а я ж просто існую у цьому образі, приховуючи свій смуток та біль.
— Я навчу тебе знову жити... — тихо прочитала я, а потім просто зім'яла цю візитку та кинула кудись в кут кімнати. — Мені не потрібна допомога... Не потрібна... Я нормальна! Нормальна!
Мої руки почали тремтіти, а на очах з'явилися сльози. Я кричала та сміялася, а потім почала ридати. Упавши на коліна, поклала руки собі на голову та просто не витримала. Чому ж так боляче?
— Не проходить! — крикнула я та вдарила кулаком по підлозі. — Не пройшло....
Знову не змогла стриматись, проявила свою слабкість. Може, справді ненормальна? Я повільно піднялася та попленталась у ванну кімнату. Глянула на себе в дзеркало й гірко засміялася. По щоках розмазана чорна туш, а на губах усе ще червона помада. Хочу змити це все, хочу нарешті відчути легкість та спокій. Навіть не роздягаючись, я зайшла в душову кабіну та сіла на холодну плиту. Спершись спиною до стіни, я міцно заплющила очі, але сльози продовжували текти по моїх щоках. Увімкнула холодну воду та здригнулася, коли струмінь пройшовся по моєму тілу. Спочатку було холодно, але потім я звикла. Волосся намокло повністю, а одяг був до ниточки промоклим. Я охопила свої коліна руками та почала знову плакати. Здавалося, цей біль не пройде ніколи, не покине мене, житиме в моїй голові та моєму серці, а я... Я просто божеволітиму від цього всього, не витримаю. Моє тіло почало тремтіти та здригатися, але мені було так байдуже на холод. Як би ж то я тоді поїхала з ним, як би ж то я була поруч, як би ж то я зараз лежала з ними. Мені було б легше... Скільки я мучила себе питанням "за що?", але так і жодного разу не отримала на нього відповіді. Я підняла свою руку та подивилася на маленьку обручку. Річ, яка могла б зробити мене найщасливішою дівчиною на всьому світі. Шкода тільки, що це стало моєю погибеллю. У моїй голові постійно живуть дурні мрії, які ніколи не здійсняться та думки, що все могло би бути по-іншому. Я повільно зняла свій мокрий гольф та подивилася на білі рубці. Одразу ж згадалося відчуття холодної сталі на ніжній шкірі, але я похитала головою, бо не можна про таке думати. Я ж нормальна...
Зібравшись з думками, я все-таки вимкнула холодну воду та привела себе в порядок. Соромно, що так зламалася, хоча вірила, що це більше не повториться. Та вдіяти з собою я теж нічого не можу.

Я зняла весь мокрий одяг та переодягнулася у суху піжаму. Тітка Люда сьогодні на нічній зміні, тому сиджу в цій квартирі сама. Можливо, саме це й стало поштовхом до прояву слабкості. Коли ця жінка поруч, то я намагаюся доводити їй, що зі мною все в порядку.

Я зайшла на кухню та ввімкнула чайник, а потім підійшла до вікна. Дивлячись, на вогні нічного міста, я згадувала вечірні прогулянки з Олегом, і усмішка мимовільно з'явилася на моєму обличчі. Ми любили прогулюватися вечорами, а зараз я просто самотня дівчина. І якби ж то він покинув мене, чи знайшов собі іншу. Напевно, це було б легше, бо я б знала, що він живий та, можливо, навіть щасливий. Було б не так складно та не так боляче. З цими думками я не помітила, коли саме закипів чайник, тому довелося вмикати його знову. Я сиділа та пила чай, обдумуючи свою ситуацію. Стільки часу була певна, що мені не потрібна допомога, але щойно я стояла за крок до повторної помилки. Ці невеличкі білі шрами не лякали мене. Вони нагадували мені про спокій, який я відчувала в той момент. Знову подивилася на них і мені стало соромно. Хіба моя мама б похвалила мене за такий вчинок? А Олег би, напевно, подивився з такою відразою. Як я могла навіть думати про таке? Хіба це вихід? Я повернулася до себе в кімнату та знову знайшла ту візитку. Розвернула її та помітила номер телефону, адресу та сайт. Ну й звісно ж те, що він написав мені. Уперше за цей рік я витягнула ноутбук та ввімкнула його. Серце защемило, адже я знала, що там наша заставка — фото, яке ми колись зробили на березі моря. Та я старалася не зважати на нього, тому швидко натиснувши на «Google», почала чекати. Уже через декілька хвилин я сиділа на сайті Ковальчука та переглядала його. Насправді, не було ніяких пояснень чи уточнень, лише графік та програма. Тренінги проводились двічі на тиждень: середа та неділя о шостій годині вечора. Дуже сильно сумнівалася, чи варто мені туди йти, тому просто закрила ноутбук та лягла на ліжко.

Я намагалася заснути, але думки вкотре мучили мене. Не знаю, коли саме, але заснула. Зранку йти на пари зовсім не хотілося, але ж сьогодні лекція в Ковальчука, тому варто все-таки піти. Якось тиждень так швидко пролетів, що я навіть не помітила. Здавалося, лише сиділа на його парі, а тепер знову слухати цього розумника. Надіюсь, він забуде про свою пропозицію, адже я вперто вирішила не йти на ці його тренінги. Мій одяг ще досі валявся у ванні мокрою кучею, тому я швидко розвісила його та почала збиратися. Дуже довго не могла знайти нічого чорного, але це і не дивно, адже я колись ненавиділа цей колір. Ну а Олег, навпаки, любив його. Я ж віддавала перевагу ніжним кольорам, а блакитний просто обожнювала. Тож єдина чорна річ, яка у мене була — це сукня на довгий рукав. Добре, що вона хоч була нижче колін, тому що я ніколи не любила короткі речі. Як завжди, нафарбувала собі стрілки та губи яскраво-червоні, бо тільки так я відчувала себе впевненіше.
Сьогодні було холодно, а ще цей дощ падав, утворюючи калюжі. З самого ранку я почувала себе не дуже добре, бо прокинулася, відчувши нежить. Напевно, вчорашній холодний душ допоміг мені не лише зібратися з думками, але й захворіти. Чудово просто! Я забігла в кав'ярню, закриваючи парасолю, і як же я здивувалася, коли на барі помітила якусь дівчинку.
— Доброго ранку! — вона широко усміхнулась мені, а я лише кивнула їй.
— Мені, будь ласка, горіхово-карамельне лате. — сказала я, бо не знала, яку каву робив мені Рома.
— Тут чи з собою? — дівчина почала щось вводити на комп'ютері.
— Тут, — відповіла я та сіла за якийсь столик.
Через деякий час моя кава була готова, тож я почала її пити та поринула у свої роздуми. У кав'ярню заходили веселі та щасливі люди й навіть лютий дощ не руйнував їхнього настрою. Чому ж у мене все так складно? Оці вічні докори на свою долю, напевно, ніколи не покинуть мене. Вони не лише мучать мене із середини, а ще й полонять мій розум.
— Біля вас вільно? — почула я приємний чоловічий голос та підняла голову. Я навіть легенько усміхнулася, коли помітила, що це Рома, але і здивувалась.
— Так, — тихо відповіла я, а хлопець сів зі своєю кавою навпроти.
Він виглядав зовсім по-іншому, а ще я чомусь була рада, що побачила його.
— Не зміг оминути це місце, бо знав, що ти будеш тут, — хлопець усміхнувся мені. — Надіюсь, ти не проти, якщо ми перейдемо на "ти".
— Та ні, не проти. Насправді, я здивувалася, коли не побачила тебе на барі, — сказала я та легенько усміхнулася йому.
— Ну я ж не буду тут постійно працювати. У нас позмінно. Один тиждень працюю я, один — Катя, — він кивнув у сторону дівчини.
— Просто тоді, коли я ходила сюди раніше, то ти був кожен день, — сказала я, бо справді пам'ятала про це.
— Я працював тоді по буднях, крім вихідних, але минулого року ми вирішили виходити так.
— Хм, зрозуміло.
— А ти студентка? — він пильно подивився на мене.
— Так. Учусь на психологічному факультеті.
— У мене там друг викладає. Можливо, ти навіть знаєш його.
— Сумніваюся, — збрехала я та відвела погляд. — У нас же багато викладачів.
— Ну цього б ти точно запам'ятала.
— Невже такий особливий? — я уважно подивилася на хлопця, бо добре знала, що він говорить про того Ковальчука.
— Він рятівник, — хлопець ніби задумався та подивився у вікно. — Допомагає тим, хто вже нічого не хоче в цьому житті.
— А хіба є такі люди? — я глянула на свою обручку та втомлено зітхнула. — Мені потрібно вже йти.
— Почекай! — хлопець різко схопив мене за руку. — Як тебе звати?
— Марта, — ледь вимовила я, відчуваючи приємне тепло його руки.
— Тобі підходить, — він усміхнувся по-справжньому, щиро, а тоді підвівся. — Ти б не хотіла прогулятися зі мною по місті?
— В-вибач, — я різко вирвала свою руку та піша геть з кав'ярні.
Якось дивно це все виходить. Рома здається хорошим хлопцем, але я не можу. Хіба це нормально заводити стосунки з іншими, якщо в серці назавжди лише один-єдиний? Навіть якщо він так далеко від мене, але ця обручка нагадує мені його сині очі. Це ніби моя обіцянка, що ніколи його не зраджу.
Я прийшла на пару за декілька хвилин до початку та сіла на одну з останніх парт. Того разу Ярина вирішила все-таки послухати свою подругу, тож я сиділа собі з якоюсь студенткою, яка забігла в останню хвилину. Ковальчук голосно закрив двері, а в аудиторії запанувала тиша. Він знову розповідав про мотивацію, але я його майже не слухала. Усі мої думки поверталися до подій сьогоднішнього ранку. Раніше я навіть не задумувалась про те, що колись зможу закохатися в когось іншого. Але хіба це не зрада? Я покрутила колечко на своєму пальці та згадала його милу усмішку. Мені стало соромно за свої думки, тому я просто підняла голову та спрямувала свій погляд на викладача.
— Білецька, підійдіть до мене, — сказав він мені, коли пара закінчилася, а всі почали розходитися.
— Слухаю, Остапе Сергійовичу, — я зупинилася біля нього та глянула в його темні очі.
— Ти прийняла рішення? — прямо спитав він та склав руки на грудях. Схоже, він навіть не помітив, що перейшов на "ти".
— Яке рішення? — я вдала, що нічого не розумію.
— Ти добре знаєш, що я маю на увазі, — він примружив очі та підійшов ближче. І знову ці надто терпкі парфуми. — Я хочу бути впевненим, що ти прийдеш, щоб записати тебе в групу.
— У цьому нема потреби, адже мені не потрібна ваша допомога, — впевнено сказала я та помітила, що він уважно розглядає моє обличчя.
— Гаразд. Тоді покажи мені свої руки!