Розділ 3

— Так, я бачу, як сильно ви зраділи, — сказав цей викладач та зняв свою куртку.

Він повісив її на спинку стільця, а сам зупинився біля першої парти та сперся на неї. Деякі дівчата вражено ахнули. Тепер я розумію, чому вони зараз сидять на перших партах, і це явно не через цікаву лекцію. Скоріше, через красивий об'єкт їхньої уваги.

— У деканаті вирішили розбити наш предмет на дві частини. Тобто цей семестр ми приділяємо увагу лише психології особистості, а наступний — соціуму. У кінці грудня на вас очікуватиме залік, але вже у червні буде письмово-усний іспит. Я просто обожнюю розмовляти зі студентами, — він широко усміхнувся та склав руки на грудях. — Записуйте, тема нашої сьогоднішньої лекції: «Ціннісно-мотиваційна сфера особистості». Отже, у кожного з нас є певні потреби, цілі та мрії, але нічого не можливо досягнути просто так. Завжди потрібно багато працювати, але дуже часто в людини зникає бажання чи натхнення, якщо особистість творча, то це відбувається частіше. Тоді потрібен певний мотиваційний поштовх, щось таке, щоб спонукало цю людину працювати ще більше, краще, і в кінцевому підсумку отримати все омріяне. При різних потребах — різні мотиви. Тобто він може бути не один і не два, а багато. Усі вони формують одну велику стійку мотиваційну сферу. Одні мотиви можуть бути домінантними, такими, що є доволі стійкими, тим самим власне формуючи цю сферу. От як ви думаєте, мотив — це лише складова нашої діяльності, чи щось зовсім інше? Можливо, навіть важливий компонент чогось?
Я уважно слухала викладача і насправді була вражена. Те, як легко він розповідав, змушувало мене викинути всі думки з голови й просто слухати, щоб не пропустити жодного слова. Якась дівчина вирішила похизуватися своїми знаннями та почала активно відповідати на його питання. Щоправда, мало вірилось, що вона щось в тому тямить. Потім Остап Сергійович намалював на дошці піраміду потреб за Маслоу. Він роз'яснював усе, а студенти уважно слухали. Я вперше помітила, що ніхто не дивився у свій телефон. Рівень його професіоналізму винятковий, справді, хоча він і молодий. Скільки йому? Я швидко похитала головою, бо чомусь почала думати далеко не про те.
Пара пролетіла на одному подиху, і я дійсно відчувала себе по-іншому. Якось легше... Оця мотиваційна тема дала мені якийсь такий дивний поштовх, що може я дарма гублю себе?
Наступною парою у нас було семінарське заняття з політичної психології, яке вів той же викладач, що і лекції. Він знову всю пару проговорив, а оцінки поставив лише тим, хто сказав пару слів. Так, рівень нашої освіти процвітає. Шкода тільки, що не в ту сторону.
— Йдеш з нами на каву? — спитала в мене Ярина після семінарського заняття. Виявилось, що ми з нею ще й в одній групі.
— Ні, я відмовлюсь, — сказала я та взяла свою сумочку.
— Ну гаразд, — тихо мовила вона й пішла собі з Оленою — дівчиною, з якою вони завжди були разом.
Напевно, дівчата дружать ще з першого курсу, але от я не збираюся заводити собі друзів. Не хочу, щоб хтось зміг стати мені близьким, а потім втратити його. Не важливо чи це жахлива трагедія, чи проста зрада. Розчарування — це завжди боляче.
Я прямувала до деканату, щоб вирішити одну цікаву справу. Згадавши, що предмет "Психологія особистості та соціуму" у мене був уже раніше, я вирішила дізнатися, чи можуть мені просто переставити оцінку. Як-не-як, але я вже пройшла цей курс, тому не бачу сенсу вчити його знову. Хоча, цей викладач подає інформацію дуже змістовно. Деканат, як завжди, дуже відповідальний і такими справами займатися не хочеться. Тож мені ясно дали зрозуміти, що таке питання варто вирішувати з викладачем.
Я важко видихнула та підійшла до дошки оголошень, щоб перевірити, де у нього зараз пара. Здається, на цьому факультеті він викладає лише у нас. Я краєм ока помітила, що подібний чоловік прямує до виходу, тому швидко побігла за ним.
— Остапе Сергійовичу! — крикнула я, а він різко зупинився.
Чоловік розвернувся в мій бік, а я підійшла до нього. Він довго вдивлявся в моє обличчя, ніби згадуючи, а я ж просто не могла й слова вимовити.
— Невже вирішили поцікавитися, як будете відпрацьовувати пропуски? — спитав він, а кутики його губ розтягнулися в ледь помітній усмішці.
— Насправді, я хочу у вас дещо спитати, — сказала я, а він махнув мені рукою, щоб йшла з ним довгим коридором. Мені нічого не залишилось, як послухати, тому почала робити впевнені кроки. — Я вже проходила цей курс раніше в іншого викладача, і в мене вже є оцінка.
— Ох, то я тепер буду до вас ще більш прискіпливим, — того разу він ширше усміхнувся, а мені ж було далеко не до веселощів.
— Я хотіла спитати, чи не могли б ви переставити мені оцінку? Усе-таки, я вже пройшла цей курс, і тому я не бачу сенсу...
— Сенс є завжди, — різко сказав він та зупинився.

Уся його легкість раптово змінилася серйозністю та якимось холодом. Дивно, що він так змінився лише за одну мить. Чоловік подивився на мене своїми темними очима, а я чомусь напружилась.

— Я не впевнений, що попередній викладач подавав інформацію краще, ніж я, — мовив Остап Сергійович, а я здивувалася такій самовпевненості. — Ще донедавна я теж був студентом, і Микола Іванович також у мене викладав. Тож знаю, як саме він ставить бали. Сумніваюся у ваших блискавичних знаннях. Мушу поцікавитися, а який у вас бал стоїть в заліковій книжці?
— П'ять. — відповіла я та уважно глянула на нього.
— І ви хочете, щоб я ось так просто переставив вам п'ятірку? — він підняв одну брову та усміхнувся. — Ви, напевно, не помітили, але я не з таких викладачів. Зустрінемося у четвер на парі, Білецька.
Чоловік просто розвернувся та пішов, а я ж продовжила стояти й тупо витріщатися йому вслід. От же ж! Мені захотілося викричати йому все, але я стрималась, міцно стиснувши зуби. Нічого, я покажу йому, що щось все-таки знаю і варта п'ятірки.
Вихідні пролетіли швидко, але провела я їх так, як і завжди. Спочатку роздивлялася фото, а потім це все так нахлинуло на мене, що я не витримала і вкотре почала плакати. Просто наша свідомість дуже залежить від реальності. Спогади надто болючі, а усвідомлення того, що всі мої мрії не зможуть здійснитися, ще більше розбивають мене.
Та якось університет допомагав мені хоч трішки забутися. Кожен день я йшла туди з надією, що колись щось зміниться, але поверталася додому з розпачем. Я сподівалася, що моє життя заграє новими барвами, але чомусь цей біль постійно нагадував про себе. Мені хотілося щось змінити, але я була в такій невідомості, що просто не знала з чого почати.
У четвер я вийшла раніше, адже пара в Ковальчука, а значить, не варто запізнюватися.
По дорозі я забігла в кав'ярню та подивилася на годинник. У мене було ще цілих пів години до початку першої пари.
— Доброго ранку! — усміхнувся мені Рома, коли побачив мене. — Вам як завжди?
— Доброго ранку! — я подивилася на нього, а потім на дошку, де були написані різні кавові напої. — А знаєте, давайте сьогодні щось інше.
— Хм, чудово, — хлопець виглядав дещо здивованим. — Що саме?
— Щось подібне, але зовсім інше. Таке, щоб не було тієї гіркоти кави, а лише приємний посмак, і щоб солодко, гаразд?
— Добре, тоді я вам зроблю каву за секретним рецептом, але не зізнаюся яким, — він підморгнув мені, а я лише кивнула йому та сіла за один зі столиків.
Уже через декілька хвилин хлопець приніс мені напій, а я задоволено усміхнулася, коли зробила перший ковток. Якось було справді смачно, легко і солодко. Так, як я і хотіла, без тієї гіркоти, якої так сильно вистачає в цій реальності. Людей було досить багато, але переважно всі брали каву з собою. Я б напевно теж так зробила, але той викладач не дозволяє пити на парі якийсь напій. Це трохи дивно, адже в законі ніде не написано, що таке заборонено.
— Як же чудово, що ви вирішили прислухатися до моєї поради, — почула я над своєю головою голос Остапа Сергійовича.
— До якої цікаво? У вас їх завжди дуже багато! — роздратовано сказала я та закотила очі.
— Знаєш, а ти цікава, — просто сказав він, а мене аж перекосило від цього його "ти".
— А ти дуже дратівливий, — сказала я та помітила невеличке здивування на його обличчі, хоча він намагався приховати його. Так, це зовсім неввічливо з мого боку, але ж зараз ми поза межами університету. — А просто зараз ти забираєш не лише мій вільний простір, але і час. У мене такий суворий викладач, що не дозволяє запізнитись ні на хвилину.
— Не боїшся, що я відіграюсь на парі? — чоловік з якимось викликом глянув на мене.
— А мені є чого боятися?
— Побачиш, — він поклав свої руки на стіл та навис наді мною. У ніс одразу ж вдарив аромат його надто терпкого парфуму. — Та щось мені підказує, що ти далеко не така, якою намагаєшся здатися.
— Та невже? І з чого це такі висновки? — я глянула йому в очі. — Такий професіонал, що за дві розмови зміг мене зрозуміти? Хм, я вражена!
Я різко піднялася зі стільця та підійшла на бар, щоб оплатити свою каву, оминаючи цей пильний погляд Остапа Сергійовича.
— Тепер будете робити мені лише цю каву, — усміхнулась я Ромі та поклала ще чайових. — Гарного дня!
Не знаю, але чомусь я була навіть дуже задоволена собою. Нарешті не промовчала йому, а відповіла те, що думаю. Можливо це було нахабно і зневажливо, бо він все-таки викладач, але я нарешті відчула себе краще. Він викликає у мене такий різний спектр емоцій, що навіть відчуваю себе живою. Та все ж Остап Сергійович вирішив справді відігратися. Він сказав мені розповідати одне з семінарських питань, якого я не підготувала. Та йому було байдуже, бо він все одно сказав мені виходити за трибуну. Мені довелося розповідати піраміду потреб за Маслоу. Спочатку було просто та легко, бо сама тема не така вже і складна. Але, коли ми дійшли до соціальних потреб, то я відчула сльози на очах та ком в горлі.
— Друзі та сім'я є однією з важливих потреб для підтримки життя людини. Усі ми потребуємо простого спілкування, хочемо відчувати емоції підтримки та кохання, — почала ледве говорити я. — Наступною є потреба поваги...
— Чекай, — перебив мене він, — ви ще не розкрили нам тему сім'ї та дружби.
— Ну там же все просто, — я вирішила уникнути цієї розмови.
— Добре, от скажіть мені, — він надто пильно подивився на мене, — вам важлива думка своїх близьких? Хочеться розповідати їм про свої проблеми чи ділитися таємницями? Чи, може, ви думаєте, що людині не так це все і потрібно, та і взагалі самотність — це теж непогано.
— Я вважаю, що людині необхідно відчувати підтримку, тому спілкування є дуже важливою потребою, — відповіла я та вже налаштувалася, щоб перейти до іншої теми.
— Які у вас стосунки з батьками? — спитав він, а мене наче вдарили.
— Вибачте? — я здивовано подивилася на нього. — Яке це має значення?
— Наприклад, для того, щоб краще зрозуміти цю тему.
— Я і так добре її розумію, тому це ваше запитання явно зайве, — роздратовано сказала я, а він кивнув головою, наче отримав відповідь на якесь своє запитання.
— Гаразд, сідайте на своє місце.
До кінця пари я ледве трималася, і мені хотілося якнайшвидше втекти звідси. Та я не встигла навіть зібрати речі, як почула його прямий наказ підійти до нього. Усі вже почали розходитись, а я ж зупинилися біля нього, чекаючи, коли він почне говорити. Остап Сергійович глянув на мене та витягнув якийсь папірець зі своєї кишені, а потім почав щось писати на ньому.
— Я бачу, що в тебе є якась проблема, і це чомусь так сильно зломило тебе.
— Зі мною все добре, — заперечила я, хоча мій голос тремтів. — Я в порядку.
— Ці тренінги я проводжу декілька разів на тиждень, — він простягнув мені якусь візитку. — Одне відвідування перекриває твій один пропуск.
— Навіщо це? Мені не потрібна допомога!
— Потрібна, я бачу.
Він більше не сказав мені нічого, просто пішов геть. Я ж подивилася на цю візитку і на звороті прочитала те, що він щойно написав: "P. S. Я навчу тебе знову жити".