Розділ 2

Я охопила себе руками та вирішила прогулятися такими знайомими мені стінами факультету. Спогади наче оживали в моїй уяві, а я знову відчула себе першокурсницею — переляканою дівчинкою, що не могла навіть знайти аудиторію. Ці спогади мене трохи розвеселили, тому я легенько усміхнулася. У коридорах було пусто, та це і не дивно, адже в такий час зараз пари, а мене просто вигнали. У перший же день мене культурно попросили піти геть та не повертатися, але я не з тих, що здаються. Я доведу йому, що чогось варта. Байдуже, що душа болить, а серце розривається. Я буду сильною та не покажу своєї слабкості. Зможу, витримаю, не зламаюсь...
— Ох, Марто, невже це ти? — мої думки перервав чийсь голос.
— Добрий день, — привіталась я до Любові Андріївни — мого наукового керівника, у якої я писала свою курсову роботу минулого року. Ця жінка завжди мені подобалася, і я жодного разу не пошкодувала, що вирішила досліджувати вплив реклами на свідомість людини саме з нею. Це справді було цікавою темою, і я одразу ж згадала, як Олег допомагав мені проводити соціальний експеримент на вулиці.
— Я надзвичайно щаслива, що ти повернулася, — вона легенько усміхнулась мені. — Знаю про твою жахливу ситуацію, але бачу, що ти змогла дати собі раду.
— Так, — тихо сказала я, хоча зовсім не була в цьому впевнена. Чи зможу я колись відпустити цю ситуацію?
— Люба моя, ти зараз на стадії примирення, але я надіюсь, що ти не повернешся до тих попередніх стадій. Особливо, до переживань. Ти завжди була розумною та сильною дівчинкою, а втрата — це така річ, яку потрібно прийняти та пережити. Так, спочатку боляче та важко, але згодом усе одно з'явиться промінчик надії. І я дуже рада, що ти вже знайшла його.
— Дякую, — усе, що й могла сказати я.
Так багато слів у цієї жінки, але усі вони зовсім не описують мій стан. Вона думає, що я прийняла ту ситуацію, але це неправда. Адже кляті спогади не дають мені ні на хвилинку забути про них. Хіба можна так легко змиритися з втратою? Я до сих пір відчуваю себе на тих перших стадіях переживань та заперечення. Досі... Досі не можу повірити, що їх нема, і моє серце не зможе це прийняти.
— Надіюсь, що свою дипломну ти теж писатимеш у мене? — спитала вона, а я натягнуто усміхнулася.
— Звісно.
Вона кивнула мені та пішла до себе на кафедру, а я ж просто залишилась стояти, відчуваючи сльози на очах. І з ким тепер я проводитиму соціальне дослідження? З ким стоятиму на вулиці? Хто мене буде веселити? Як же боляче...
Наступною парою була досить цікава лекція з політичної психології. Я намагалася уважно слухати викладача, але в моїй пам'яті сплив той момент, як Олег завжди діставав мене своїми повідомленнями тоді, коли я сиділа на лекціях. Надсилав мені різні фотографії чи смішні меми. Викладачі досить часто робили мені зауваження, а я потім сварилась з Олегом через це. Але це ще більше мені подобалося. Я важко видихнула та продовжила слухати дядька середніх років, який впевнено та захопливо розповідав про чотири рівні політики. Здавалося, що слухаю його лише я, адже всі студенти, яких було дуже мало, сиділи та клацали щось у своїх телефонах. А дівчинка, біля якої я сиділа, так сильно зачиталась якимось любовним романом, що навіть не помітила, як завершилась лекція.
— Уже кінець, — сказала їй я, а вона здригнулася та подивилася на мене великими очима.
— Ох, ти налякала мене, — тоненьким голосом сказала дівчина та відкинула своє темне волосся.
— Вибач, але ти так зачиталася, — я легенько усміхнулась їй.
— Дуже цікавий роман. Просто неймовірний! А головний герой — ідеальний. Таких я ще не зустрічала, — вона мило надула свої нафарбовані губи.
— Ще зустрінеш, от побачиш, — сказала їй я та пішла до виходу.
— Чекай! Ти забула! — крикнула дівчина та побігла за мною з моїм чорним шарфом.
— Ой, дякую.
— Мене, до речі, Ярина звати, — вона простягнула свою руку.
— Марта, — відповіла я та легенько потиснула її.
— Це ти перевелась до нас, чи як? Бо я раніше тебе не бачила, — дівчина чомусь вирішила йти на вихід зі мною.
— Я мала бути зараз на п'ятому курсі, але так сталося, що рік навчання довелося пропустити, тому зараз на четвертому, — сказала я, уникаючи уточнень.
— Зрозуміло, — відповіла вона. — Ти завтра будеш на парах?
— Ем, напевно.
— Зранку в нас лекція в Ковальчука, а він не любить, коли запізнюються.
— Дякую, що попередила.
Я повільно, але впевнено прямувала вузькою вуличкою. Якийсь неоднозначний та складний перший день у мене. Та якщо чесно, то я вже встигла скучити за цим. Мені дуже не вистачало простої та звичайної розмови. Чомусь не хотілося повертатися додому, тому я звернула в місцевий парк, що знаходився біля головного корпусу нашого університету. Усюди було багато автомобілів, а значить, зараз затори, і як же я їх завжди не любила. Особливо, коли ти стоїш у набитому автобусі, а він їздить, як черепаха, по одному метру, і ти не можеш дочекатися своєї зупинки, щоб полегшено видихнути. А якщо сидітимеш, то в будь-якому випадку знайдеться хтось, хто накричить на тебе.

Я прогулювалася парком, вдихаючи осіннє повітря та легко усміхаючись. Неподалік з'явився якийсь хлопець з невеличким букетом. Він підбіг до дівчини, що сиділа на лавці та закрив їй очі своїми руками. Вона ж спочатку налякалася, а потім голосно засміялася. Цей сміх віддавав нетерпимим болем в моєму серці. Він простягнув їй букетик та поцілував її в щоку, а вона ж засяяла безмежним щастям. І знаєте, спочатку в мені відчувались біль та заздрість, а зараз я рада за них, адже вони проживають своє прекрасне кохання. Ну а я щиро вірю, що воно у них не буде таким ще трагічним, як моє.

Я стримала свої сльози та попрямувала вперед, минаючи всіх щасливих людей. Напевно, усе ж не заслужила цього прекрасного відчуття, або моя доля просто вирішила з мене познущатися. Чи може це така жорстока перевірка на міцність? Я гірко усміхнулася своїм думкам, бо забрати їх — це було дуже безжально. Знаю, що не можна так казати, але хоча б одного... Хоча б одного залишили мені.
Я повернулася додому, але довго не могла заснути. Так було завжди. Ці спогади вбивали мене та мій сон. Я забула про звичайний спокій, тож просто існувала без жодного сенсу. Не знаю, коли саме заснула, але зранку я знову зустрілася поглядом в дзеркалі зі своїми червоними очима. Вони у мене були яскраво-блакитними. Олег завжди казав, що ці очі взяли його серце в полон у першу ж нашу зустріч. Він говорив, що вони по-особливому гарні, наче морська хвиля, але зараз вони наче та вода, у якій хочеться потонути.