Розділ 1

Рік і чотири місяці потому

Я стояла у ванній кімнаті та вдивлялася у своє обличчя в дзеркалі. Чи готова я повернутися до нормального життя? За цей рік я надто схудла й мала жахливий вигляд. Синці під очима, тьмяне волосся, червоні від постійних сліз очі. Цікаво, чи покохав би Олег таку дівчину? Напевно, він навіть не глянув би на мене. Весь рік я була в розпачі й не бачила сенсу у своєму існуванні, не розуміла, для чого живу. Не хотіла нічого й цілими днями сиділа у квартирі, переглядаючи фотографії та відеозаписи з рідними, яких утратила в один жахливий день. Емоційний зрив був настільки сильним, що я навіть не пішла на похорони. Вони не дозволили, сказали, що я не витримаю, а я послухала. Бо це була правда...

— Марто, у тебе все гаразд? — почувся за дверима голос моєї тітки Люди. Вона часто про це запитує після того випадку...

— Так, не хвилюйся, — відповіла я й дістала косметичку.

Тітка завжди намагалася підняти мене на ноги, повернути до життя, навіть приводила психологів, але всі вони стверджували, що я адекватна, що сприймаю це все нормально, тож допомога мені непотрібна. На жаль, вони не знали, що я добра акторка й теж психолог, хоч і не дипломований. Та, можливо, скоро це зміниться. Я щосили намагалася довести їм, що нормальна, що ця трагедія мене не зламала. Однак усе це було суцільною брехнею. Два місяці тому я знайшла фотографію зі своїми батьками. Вони були такі щасливі, адже того дня я вступила до університету. Мама завжди мріяла, щоб я здобула вищу освіту, стала великою людиною. Батько ж просто пишався моїми досягненнями, навіть такими незначними. Тож я прийняла надто складне для мене рішення — повернутися до університету. Страшно було йти туди, але я відчувала: щось зміниться, бо вчиняю правильно. Не хотілося тільки з’являтися в такому жахливому вигляді. Ще більше я боялася, що мене почнуть жаліти. 

Навчання розпочалося ще понад місяць тому, а я лише сьогодні наважилася вийти з цих чотирьох стін. Дістала з косметички тональний крем і почала наносити його на обличчя товстим шаром, щоб приховати всі синці й утому. Чорним олівцем намалювала стрілки на очах, щоправда, не з першого разу. Бездоганно вирівняла волосся, нафарбувала губи помадою. Яскраво-червоною, щоб приховати весь біль у серці, що прозирав у моїх очах. Надягнула чорний гольф із довгими рукавами, щоб ніхто не побачив шрамів на моєму зап'ястку — прояв зневіри та слабкості. Чорні джинси ще більше підкреслювали мою худорбу, але саме так я хотіла з’явитися на людях.

— Як же я рада, що ти нарешті прийшла до тями після такого жахіття, — сказала тітка Люда, коли я зайшла на кухню.

— На жаль, це дуже складно, — холодно мовила я й почала робити собі каву.

Тітка Люда — мамина сестра. Їй не пощастило мати дітей, але вона завжди про них мріяла. Любила мене страшенно й після трагедії забрала до себе. Відтоді я живу з нею. Якби не вона, я, напевно, уже була б з ними.

— Мартусю, я сподіваюся, що тобі сподобається в університеті. 

Вона усміхнулася до мене й поклала руку мені на плече.

— Мені завжди там подобалося, але побачимо. — Я краєм ока поглянула на цю жінку, яка щосили намагалася замінити мені маму. Але вона не буде нею ніколи, просто не зможе. — Я лише хочу отримати диплом, бо батьки мріяли про це.

— Вони пишалися б тобою.

Я відвела погляд, ковтаючи сльози, і пішла до себе в кімнату. Невже це завжди буде так боляче? Чомусь щоразу, коли згадують батьків чи Олега, я не можу стриматися. Швидко покліпала очима й подивилася у стелю, щоб не зіпсувати макіяж, який робила доволі довго.

Я підійшла до тумбочки біля ліжка й висунула верхню шухляду. Відразу ж помітила її — невелику червону коробочку, у якій була обручка. Одразу ж після трагедії мама Олега змусила мене з'їхати з його квартири. Я б і так це зробила, бо було надто тяжко морально, але це образило. Я теж страждаю від такої втрати, але свекруха не підтримала мене, навпаки, почала звинувачувати. І я дозволила їй вилити на мене відро бруду, бо не могла протистояти. Моя душа була понівеченою, а серце зневірилося. Збираючи речі, знайшла цю обручку. Від того розридалася ще дужче, адже зрозуміла, що саме того вечора він хотів зробити мені пропозицію.

Я витягнула обручку з коробки та знову замилувалася маленьким камінчиком. Мені завжди подобалися такі прості й мінімалістичні речі.

Легенько усміхнулася крізь сльози й надягла обручку на палець правої руки. Так, можливо, це дивно і хтось подумає, що я збожеволіла, але обручка на пальці створювала відчуття, ніби Олег поруч зі мною.

Я надягла чорне пальто та взула черевики на підборах. Усе виглядало надто агресивно й зухвало, але тепер я буду лише такою. Цей образ стане першою сторінкою мого нового життя. Ніколи більше не буде так, як раніше.

Я йшла містом, слухаючи, як підбори цокають по бруківці, і розглядаючи місцеву архітектуру. Понад рік не виходила на вулицю, хіба що на кладовище, а тепер, удихнувши свіжого повітря, шкодую про це.

Факультет психології розташовувався в самому центрі, тож людей було дуже багато. Ніколи не любила шум, а тепер і геть відвикла від нього. Обійнявши себе руками, я озиралася навсібіч, згадуючи, як колись радісно ходила цими вуличками. Шкода, що доля інколи буває такою жорстокою та руйнує всі мрії.

Я помітила вивіску кав'ярні, і в роті відразу ж з'явився присмак мого улюбленого горіхово-карамельного лате. Як же скучила за ним. Трохи вагаючись, зупинилася біля дверей, але потім усе ж відчинила їх і зайшла. Нічого не змінилося, анічогісінько. Я відчула дивну ностальгію, а потім помітила за барною стійкою хлопця, який працював тут, скільки пам'ятаю цю кав'ярню. Він завжди усміхався до мене й інколи промовляв цікаві фрази, які я ніколи не сприймала як флірт. Цікаво, він ще пам'ятає мене? Навряд чи, адже минуло вже понад року. Колись я приходила сюди щодня. Можливо, знову приходитиму.