Розділ 1

Рік та чотири місяці потому

Я стояла у ванній кімнаті та вдивлялася на своє обличчя у дзеркалі. Чи готова я повернутися до нормального життя? За цей рік я надто схудла, тому вигляд у мене просто жахливий. Синці під очима та тьмяне волосся, а ще червоні очі від постійних сліз. Цікаво, покохав би Олег таку дівчину? Напевно, він би навіть не глянув на мене. Цілий рік я була так сильно розбита, що не бачила сенсу у своєму існуванні, не розуміла, для чого живу. Я не хотіла нічого та цілими днями сиділа у квартирі, переглядаючи фотографії та відео з рідними, яких втратила в один жахливий день. Емоційний зрив був настільки сильний, що я навіть не була на похоронах. Вони не дозволили мені, сказали, що я не витримаю, а я послухала. Бо це була правда...
— Марто, у тебе все добре? — почула я за дверима голос своєї тітки Люди. Вона це часто робить, після того випадку...
— Так, не хвилюйся. — відповіла я та витягнула свою косметичку.
Вона завжди намагалася мене підняти на ноги, повернути до життя, навіть приводила психологів, але всі вони стверджували, що я адекватна і сприймаю це все нормально, тож мені не потрібна допомога. Шкода, що вони не знали, що я хороша акторка і теж психолог, хоча і не дипломований. Та можливо, скоро це зміниться. Я намагалася зі всіх сил довести їм, що я нормальна, що мене ця трагедія не зламала. Та це все було суцільною неправдою. Два місяці тому я знайшла фотографію зі своїми батьками. Вони були такі щасливі, адже це був той день, коли я вступила в університет. Мама завжди мріяла, щоб я здобула вищу освіту та стала великою людиною. Ну а батько просто ж пишався моїми досягненнями, навіть такими незначними. Тож я все-таки прийняла для себе надто складне рішення: вирішила повернутися в університет. Страшно було йти туди, але я відчувала, що щось зміниться, що я роблю все правильно. Та тільки не хотілося виходити в такому жахливому образі, а ще більше я боялася, що мене почнуть жаліти.

Уже пройшов понад місяць відтоді, коли розпочалось навчання, а сьогодні перший день, коли я все-таки наважилась вийти з цих чотирьох стін. Я витягнула з косметички тональний крем та почала товстим шаром наносити його на обличчя, щоб приховати всі синці та втому. Потім я взяла чорний олівець та намалювала собі стрілки. Щоправда, у мене це вийшло не з першого разу. Я ідеально вирівняла своє волосся, а потім нафарбувала губи помадою. Яскраво-червоною, такою, щоб приховала весь біль мого серця, який можна побачити в моїх очах. Я вдягнула чорний гольф на довгий рукав, щоб приховати білі шрами на моєму зап'ясті — прояв моєї зневіри та слабкості. Мої чорні джинси ще більше підкреслювали мою худорбу, але саме такий я придумала собі образ.
— Як же я рада, що ти нарешті прийшла до тями після такого жахливого випадку, — сказала тітка Люда, коли я зайшла на кухню.
— На жаль, це дуже складно, — холодно мовила я та почала робити собі каву.
Тітка Люда — мамина сестра, якій не пощастило мати дітей, але вона завжди про них мріяла. Жінка любила мене страшно й після тієї трагедії забрала до себе. Відтоді я живу з нею, і якби не вона, то я б, напевно, зараз була з ними..
— Мартусю, я сподіваюсь, що тобі сподобається в університеті, — вона усміхнулась мені та поклала руку на моє плече.
— Мені завжди там подобалось, тож подивимось, — я краєм ока глянула на цю жінку, яка зі всіх сил намагається замінити мені маму. Але вона не буде нею ніколи, просто не зможе. — Я лише хочу отримати диплом, бо батьки мріяли про це.
— Вони б пишалися тобою.
Я відвела погляд, ковтаючи сльози, а тоді пішла до себе в кімнату. Невже це завжди буде так боляче? Чомусь кожного разу при згадці батьків чи Олега, я не можу стриматись. Швидко покліпала очима та подивилася в стелю, щоб не зруйнувати свій макіяж, над яким досить довго трудилася.
Я підійшла до тумбочки біля свого ліжка та відсунула верхню шухляду. Одразу ж помітила її — невеличку червону коробочку, у якій була обручка. Одразу ж після їхньої смерті, мама Олега змусила мене з'їхати з його квартири. Я б і так це зробила, бо було морально надто важко, але це якось образило мене. Мені ж теж боляче від такої втрати, але вона не підтримала мене, а просто почала звинувачувати. І я дозволила вилити їй на мене відро бруду, бо не могла протистояти. Я була розбита, моя душа була зломлена, а серце — зневірене. Коли збирала свої речі, то знайшла цю обручку. Тоді я ще більше почала плакати, адже зрозуміла, що саме в той вечір він хотів мені зробити пропозицію.
Я витягнула це колечко з коробки та знову замилувалася маленьким камінчиком. Мені так завжди подобались такі прості та мінімалістичні речі.
Легенько усміхнулася крізь сльози та одягнула собі на праву руку обручку. Так, можливо, це дивно, і хтось би подумав, що я божевільна, але це відчувалося так, наче він поруч зі мною.
Я одягла чорне пальто та взула черевики на підборах. Якось усе виглядало надто агресивно та зухвало, але тепер я буду лише такою. Цей образ стане чистим аркушем мого нового життя, ніколи більше не буде так, як раніше.
Я йшла містом, слухаючи, як підбори стукають по бруківці, та розглядаючи місцеву архітектуру. Понад рік не виходила на вулицю, хіба що на кладовище, а зараз, вдихнувши свіже повітря, шкодую про це.
Факультет психології знаходився у самому центрі, тож людей було дуже багато. Ніколи не любила шум, та вже і зовсім відвикла від нього. Обійнявши себе руками, я оглядалась по сторонах, згадуючи, як колись радісно ходила цими вуличками. Шкода, що доля інколи буває такою жорстокою та руйнує всі мрії.
Я помітила вивіску старенької кав'ярні, а в роті одразу ж з'явився присмак мого улюбленого горіхово-карамельного лате. Як же сильно скучила за ним. Трохи вагаючись, я зупинилася біля дверей, але потім усе ж відчинила їх та зайшла всередину. Нічого не змінилося, зовсім. Усередині з'явилося дивне та сумне відчуття ностальгії, а я помітила на барі хлопця, який працював тут стільки, скільки я пам'ятаю цю кав'ярню. Він завжди усміхався мені та інколи любив сказати цікаві фрази, які ніколи не сприймалися мною як флірт. Цікаво, він ще пам'ятає мене? Сумніваюся, адже минув уже понад рік. Та тільки колись я приходила сюди кожен день, і тепер знову, можливо, буду.
— Доброго ранку! — привітався до мене хлопець та широко усміхнувся. — Не можу повірити, що це ви! Як же довго вас не було.
— Дивно, що ви мене пам'ятаєте, — я розгублено подивилася в його зелені очі.
— Вам як завжди? — хлопець з очікуванням глянув на мене, а я лише кивнула.
Забравши свою каву та залишивши чайові, я вийшла з цієї кав'ярні з якимось дивним відчуттям. Хлопець попрощався зі мною та побажав мені хорошого дня, а я справді була здивована, що він досі пам'ятає мене. Та ще й не забув, що п'ю лише це лате.
Я поглянула на екран свого телефону та помітила, що вже встигла запізнитися на першу пару. Оскільки я зовсім не цікавилась розкладом, то мені ще довелося піти до дошки оголошень. Через те, що у мене було здано сесію за третій курс, причому на відмінно, мені вдалося поновитись уже на четвертий. Тож я знайшла свою групу та подивилася, що першою парою у нас є практичне заняття з психології особистості та соціуму. Хоча в мене вже і був цей предмет на третьому курсі, схоже щось змінили. Тоді викладав приємний старший дядечко, який дуже сильно любив поговорити, тож на парах ми лише й те робили, що слухали його розповіді. Кожне семінарське заняття закінчувалося невеличкою самостійною, яку всі дружно списували з Інтернету, а викладач удавав, що не помічає. Колись мені це не дуже подобалось, але зараз я не проти ще раз пройти через таке, адже він ще й любив мене, бо я інколи розмовляла з ним на парі. Ну і наскільки пам'ятаю, то цю пару можна прогулювати, значить, він нічого не скаже, що вже пройшло понад місяць відколи почалося навчання, а я лише з'явилася.