Пролог

Час не лікує, не дає забути
Все те, що більш не повернеться
Ці спогади вбивають та ламають люто,
Коли ж та доля мені усміхнеться?
Я пам'ятаю кожну ту розмову,
Та як тепер без тебе важко жити,
Але я вірю, що навчить мене хтось знову
Сподіватись, вірити, любити...

***
Бували у вас такі моменти, коли вам здавалося, що саме зараз ви найщасливіша людина на всій планеті? Я завжди жила в любові своїх батьків. Єдина донька, яка ніколи не перечила та завжди прислухалася. У мене настільки близькі стосунки з матір'ю, що тепер вона — моя найкраща подруга, і єдина теж. Так, я дуже сильно прив'язана до своїх батьків, і навіть не уявляла своє майбутнє за межами нашої квартири, поки не з'явився він...

Я познайомилася з Олегом на першому курсі університету. Це було кохання з першого погляду, від якого я втратила голову. Мене не хвилювало навчання та думка батьків, єдине, що було важливим, — він. Дивно, але коли я його вперше побачила, то щось невідоме наче вдарило мене в самісіньке серце. Олег для мене став усім, тому вже через рік ми вирішили жити разом.

Покинути батьків було дуже важко, але мені, тоді ще дев'ятнадцятирічній дівчині, хотілося самостійного життя без їхньої опіки. Спочатку було складно, бо прив'язаність була надто сильною, але Олег якимось чином став для мене найважливішою людиною.

Вчора я нарешті склала свій останній екзамен з цієї сесії, а хлопець чомусь вирішив, що це варто відсвяткувати. Я думала, що ми лише вдвох погуляємо містом, чи, може, сходимо разом в кіно, але він повідомив, що сьогодні в нас буде сімейна вечеря.
— Марто, я зараз заберу твоїх батьків та привезу сюди, а ти поки побудь тут, гаразд? Тим більше, мої мама з татом уже скоро теж будуть, — сказав Олег, коли я поралась на кухні.
— Слухай, а може, не варто робити цю родинну вечерю? У нас же не якесь свято чи річниця. Це ж просто кінець ще одного семестру, — сказала я та подивилася в його бездонні сині очі, які зачарували мене з першого ж дня.
— Ти вже така доросла, — він підійшов впритул до мене з широкою усмішкою на вустах, — ще лише один рік, і ти отримаєш диплом бакалавра, а пора вже і про сім'ю подумати.
— Яку ще сім'ю? — просто засміялась я.
— Нашу, — хлопець заправив пасмо мого світлого волосся мені за вухо та подивився прямо в очі. — Сьогодні ввечері чекай сюрприз.
— Ей, я ж не люблю сюрпризи!
— Цей тобі сподобається, навіть дуже, — Олег швидко поцілував мене в губи. — Я вже давно мав їхати, а ти мене заговорила.
— Можна я з тобою поїду? — спитала я, поклавши свої руки йому на шию.
— А хто зустріне моїх батьків? — хлопець примружив очі. — Та й взагалі у мене є дуже серйозна розмова з твоїм батьком, яку тобі не можна чути.
— Яка ще розмова? — здивувалась я та подивилася на нього великими очима.
— Дізнаєшся потім, — він знову поцілував мене, а я відповіла йому зі всією любов'ю. — Я тебе не просто кохаю, а обожнюю.
— Йди вже! — з усмішкою сказала я та легенько вдарила його по плечі.
— Ей, а ти хіба не скажеш, що теж мене кохаєш? — хлопець удав, що образився.
— Скажу лише після твого сюрпризу, — сказала я, склавши руки на грудях.
— От же ж вперта! — крикнув хлопець та попрямував до коридору.
— За це ти мене і любиш! — з усмішкою крикнула йому я.
Цікаво, це завжди так буде? За весь цей час, що ми разом, у нас була лише одна серйозна сварка, яка закінчилась примиренням та справжнім щастям. Хай там що, але наше кохання таке сильне, що переможе все, я знаю. Певна, що більше ніколи й нікого не зможу покохати когось так сильно, як його. Моє серце належить лише йому...
Уже через пів години на порозі з'явилися батьки Олега. У мене з ними були непогані стосунки, хоча його мама і не дуже любила мене. Діна Василівна завжди була милою зі мною, коли поряд був Олег, а коли хлопця не було, то вона будь-яким чином намагалася образити мене.
— Привіт, Марточко! — усміхнулась вона та взялася мене обіймати.
Акторка з неї пречудова, і я вкотре переконалася в її здібностях. Петро Миколайович схвально подивився на свою дружину, а тоді обійняв мене та поцілував у щоку. Він був дуже хорошою людиною, і я справді його полюбила.
— А де Олежик? — спитала жінка та безцеремонно пішла на кухню.
— Він поїхав забрати моїх батьків, — відповіла я, спробувавши усміхнутись. — Вони вже скоро будуть.
— А твої батьки не могли на таксі приїхати? — спитала вона та сіла за стіл.
— Олег хотів про щось з ними поговорити, — я взялася розкладати тарілки. — Сказав, що це щось серйозне, але він не уточнював, що саме.
— Ти бачила, яка на вулиці погода? — вона подивилася на мене своїми ясними, як літнє небо очима. — Дощ цілий день, а ти так легко відпустила його? Невже твої батьки такі бідні, що у них навіть не знайшлося грошей на таксі?
— У них є гроші, — тихо відповіла я та засоромлено відвела погляд.
Для цієї жінки гроші були найважливішою річчю на світі, тому вона завжди вважала мене нерівнею для свого сина. Так, мої батьки не були багатими, адже вони звичайні робітники. Мама всього лише бібліотекар, а тато — електрик. Вони завжди мріяли, щоб я стала психологом, тому про іншу професію я навіть не задумувалась.
— Може б ти вже нарешті пішла кудись на роботу, а не сиділа на шиї мого сина?
— Ви ж знаєте, що Олег сам проти.
— Так, Діно, перестань! — звернувся до своєї дружини Петро Миколайович. — Нас запросили на вечерю, а ти прийшла й бурчиш чогось.
— Я бурчу? Я? — вона сердито подивилася на нього. — Я дбаю про свого сина, а ти навіть не помічаєш, що його використовують.
— Досить! — він глянув на неї таким поглядом, що вона одразу ж замовкла.
Щоб хоч якось порушити цю напружену ситуацію, я вирішила зробити всім чай. Уже пройшло більш як година відтоді, коли Олег поїхав по моїх батьків, але його все ще не було. Я намагалася додзвонитися до нього, але кожного разу він був поза зоною. Така ж ситуація й з батьками. Це змушувало мене хвилюватися, я навіть почала знервовано терти свої руки. Що ж це таке? Мама Олега піднялася зі стільця та взялася намотувати круги по кімнаті.
— Ну й де вони? — вона подивилася на мене, а я лише знизила плечима.
— Мали б вже бути, але може щось сталося...— почала говорити я.
— Щось сталося? — крикнула жінка та подивилася на мене. — Що ти таке говориш? Дурепа.
— Я не маю на увазі...
— Мені байдуже! Я надіюсь, що колись мій син отямиться і побачить, яка ти насправді.
Вона подивилася на мене сердитим поглядом, а я ж не відступала. Ми вели неприховану війну очима, бо я не збиралася через неї втрачати своє щастя. Від цього зорового контакту нас перервав рингтон телефону. Петро Миколайович прийняв дзвінок, потім повільно піднявся та почав уважно слухати. Від його емоцій на обличчі мені стало страшно, і я теж піднялася та схвильовано подивилася на нього.
— Що? — крикнув чоловік та прикрив рот рукою. — Ти впевнений, що це його автомобіль? З ними все добре?
Я зрозуміла, що сталось щось погане, і відчула, що серце готове вистрибнути з грудей від хвилювання. Я боюсь... Страшенно боюсь за нього.
— Що таке? — мама Олега підійшла до свого чоловіка.
— На перехресті неподалік звідси сталася аварія. Схоже, це автомобіль нашого сина і... — він подивився на мене, — твоя мама, на жаль...
— Що? — тихо спитала я та підійшла до нього.
— Вона померла на місці, — сказав чоловік та поклав свою руку мені на плече. — Твого батька та Олега зараз везуть в лікарню. Стан критичний, але надія...
— Це неправда! — сказала я та похитала головою. — Цього не може бути. Це... Ні...Неправда...
— Марто, я розумію, що тобі важко, але нам варто поїхати в лікарню, — чоловік обійняв мене, а я почала плакати в нього на плечі.
Як же це так? Моя мама, моя люба матуся померла. Хіба може бути ще жахливіше? А батько? Господи... А Олег? Усвідомлення того, що їхнє життя під загрозою вдарило мене наче током.
— Мій синочок? — почала плакати Діна Василівна. — Чого ти стоїш? Поїхали в лікарню!
Ми їхали на великій швидкості, а я ніяк не могла заспокоїтись. Я подивилася в небо, коли вийшла з автомобіля, але через сльози все було розмитим.
— Не забирай їх, прошу, — прошепотіла я та побігла в лікарню.
Я не могла повірити, що моя мама померла. Ці кляті сльози душили мене, але в мене була віра, що тато й Олег виживуть. Вони повинні жити, адже я не зможу без них. Я просто помру... Мама Олега ридала на кріслі в залі очікування, а чоловік намагався заспокоїти її. У мене ж не було жодної підтримки, та й не буде ніколи, адже мами вже нема. Я більше не могла плакати та й не хотіла, але я не витримала й почала ще більше ридати, коли з реанімації вийшов лікар з простим "мені шкода".
Я втратила всіх... В один клятий день у мене не залишилось нікого. Я схопилася руками за голову та впала на підлогу в пустому коридорі лікарні. Я так сильно вдарилась в коліна, але мені було байдуже. Адже цей душевний біль у тисячі разів гірший, ніж фізичний. Він розбиває серце, ріже тупим ножем душу та губить тебе спогадами. І тепер... Тепер я проклята вічними стражданнями, бо така рана не гоїться. Вона з кожним днем більшає, роблячи тебе неживою, безсердечною та бракованою.
— Це неправда! — кричала я, крізь ридання та біль. — Не може бути правдою! Ні! Ні! Будь ласка, не забирай їх! За що? Що я зробила, що ти забираєш їх у мене? Чому не я... Чому ти не забрав мене?
Я рвала на собі волосся, била кулаками об підлогу та ридала, а потім... Потім мене спробували забрати, але я виривалася, кричала, штовхала, бо мені треба було до нього. Мені треба побачити його сині очі, треба почути його голос, треба востаннє сказати, що я його кохаю...