Глава 4

– Мені здалося, чи у нього... – гендиректор намагався розгледіти очі цуценя, але те нахилилося занадто низько.

– Нє, не здалося, – хитнув головою дідок. – Я Джая із сусідської Лаймою звів (ти не думай чого, все за обопільним бажанням). Вона хоч і звичайна дворова, але шибко красива і волохата. Ну, у них вийшло троє цуценят. Ось, залишився останній. Одного староста забрав, іншу Микитічна. А у ентого глазюки різні, брати ніхто не захотів. Кажуть, бісівське кодло. Так я собі залишив.

«Тепер зрозуміло. Так тут, напевно, справа навіть не в змішуванні крові. Гетерохромія зустрічається й у чистокровних хаскі».

– У нього просто в одному оці меланін є, а в іншому – ні. Генетика спрацювала. Або дала збій, точно не скажу, – пригадав свої пізнання в цьому питанні Алекс. – Загалом, всі ці «бісівські» вигадки – суцільні забобони і домисли.

– Ну якщо ти так кажеш... Я тут подумав... Не хочеш собі його взяти? Хоча ти, вірніше за все, бруднокровного не захочеш...

– Я не схиблений на чистоті крові, мене більше хвилюють особистісні якості. М-да, говорю, як в офісі, – пробурмотів гендиректор. – Я хотів сказати, що нормальний у вас пес, бойовий такий. Я його візьму.

– От і славно!

– А Джай у вас звідки? – запитав Алекс і трохи виставив ногу, дозволяючи цуценяті її обнюхати.

– Син підсобив. Сказав, шо друга мені привіз, шоб не так самотньо було. Так я з ним буває вечорами розмови завожу. І собакою від нього не смердить, і шуму не робить. Хороший пес.

– Думаю, спадкоємець у нього такий же чудовий, – всміхнувся гендиректор і дав цуценяті другу ногу на обнюхування. – Я повернуся завтра на машині і його заберу. У нього ім'я є?

– Я поки шо не давав.

– Добре, тоді я сам назву.

– Ага, воно й так на краще буде.

Телефон Алекса, який той поставив на зарядку, коли прийшов (благо захопив із машини зарядний пристрій), показував 86%, але сигналу мережі не було. Алекс глянув у вікно: на вулиці вже сутеніло:

– А ми на автобус встигнемо? І зателефонувати б...

– Не бійся, милок. Я тебе до старости відведу, а поки ти там балакати будеш, Марійку запряжу.

Коли вони вийшли на подвір'я, густі сутінки змінилися темрявою, а на небі запалилися перші зірки.

Староста виявився представницьким чоловіком середніх років. Алекс досвідченим оком побачив, що той вміє вести справи і з ним можна буде полюбовно домовитися. Обговоривши з Петром Максимовичем кілька питань, гендиректор зателефонував особистому помічникові:

– Алло, Романе...

– Олексію Вікторовичу, ну нарешті! Куди ж ви пропали? Анжеліка Вікторівна змучилася.

– Передай Ліці, що зі мною все добре і я скоро буду. Нехай евакуатор забере мій позашляховик. Я ввімкнув маячок, так що зв'яжися зі службою безпеки: вони скажуть, куди їхати.

– А як же ви? Я надішлю машину?

– Ні, мене забирати не треба. Давно хотів покататися на санях... Доїду до міста – наберу.

Це виявилося навіть краще, ніж він собі уявляв. Сані м'яко їхали за сірою в яблуках конячкою, легка метелиця зовсім не робила дискомфорту, а свіже морозне повітря бадьорило. Алекс був закутаний теплим пледом і накритий шкурою якоїсь тварини, що робило подорож затишною і дуже комфортною. Загалом, поїздка вдалася і хотілося повторення, неодноразового.

В Хорошеві Михей чекав автобуса разом із Алексом, відмовляючись їхати, поки «не відправить до міста гостя дорогого». Вони ще трохи поговорили «за життя». Прощався гендиректор з дідком як зі старим другом.

Приїхавши на автостанцію, Алекс викликав таксі: на перекладних добиратися не хотілося. Сюди, на околицю, воно приїде не відразу, тому гендиректор неквапливо оглядав околиці, попутно розмірковуючи про сьогоднішній непростий день. З того боку дороги, де він зараз стояв, були висотки, з іншого – приватний сектор. Сніг весело іскрився і кружляв у світлі ліхтарів: знову почалася заметіль.

Людей в цей вечірній час було небагато. Може, саме тому Алекс відразу звернув увагу на голос маленького хлопчика, який тягнув мати за руку до одного з вікон другого поверху, в якому виднілася ялинка, прикрашена поблискуючою різнокольоровою гірляндою:

– Мамо, мамо, дивись! Там у вікні ялинка! Які вогники красиві. Я теж ялинку хочу, ма-амо.Чому у нас немає ялинки?

– Що ти, синку?! – промовила та. – Нам її і прикрасити нема чим...

– Я знайду, чим прикрасити, мамо. Обіцяю! У мене кольоровий папір є. І білий теж. Нам Марія Павлівна показала, як сніжинки вирізати.

– А де ми її поставимо? – мати знову спробувала акуратно відтягнути дитину від вікна, яке спокушало малюка, переливаючись кольоровими вогниками. – У нас і місця немає...

– А якщо у дворі? Або хоча б зовсім мале-е-еньку! Її можна на столі поставити.

– Пробач, синку, але навіть найменша коштує занадто дорого, – мати, вочевидь, здалася і вирішила повідомити синові справжню причину відсутності ялинки. – У цьому році ми не зможемо купити ялинку. Якби наш тато не втратив роботу... Але мама тобі обіцяє, що ми з татом будемо дуже старанно працювати і наступного року купимо таку ялинку, яку тільки захочеш! І вогники теж.