Глава 3

– А ти чого це... – озирнувся Михей. – Хлопець в розквіті років, а такі балачки заводиш? Невже у тебе і супружниці немає? Сам-один живеш, чи що?

– Чому сам? Із сестрою. Я її з дванадцяти років виховую. Мені тоді вісімнадцять було...

– Сестра – це добре, – закивав дідок, і Алекс був радий, що той не став розвивати тему і питати, що ж сталося «тоді».

– Так, мені з нею пощастило, вона чудова, – з теплотою в голосі сказав він. – Тільки... за вечірнім столом вже немає колишніх веселощів і шуму.

– Нічого. Ще з'являться! – бадьоро відгукнувся Михей. – Ось жонку собі заведеш, діточок настругаєте – і буде так весело, што занудьгуєш за ентіми спокійними вечорами.

– Сподіваюся, так і буде, – всміхнувся Алекс.

Решту шляху вони подолали в мовчанні, але мовчання це було якимось спокійним і правильним. І гендиректору раптом згадалася чиясь фраза, що «справжній друг – це той, з ким можна спокійно помовчати».

Лісницьке виявилося селищем на дванадцять будинків, більша частина з яких була порожньою. Як сказав Михей, люди поступово перебираються в місто, і Лісницьке, можливо, скоро зовсім зникне. Всіма адміністративними питаннями займався староста, будинок якого, як водиться, був найбільшим і доглянутим, та ще немаленьке господарство було і цілий десяток коней від малого до великого. Церковця і школа знаходилися в сусідньому Хорошеві, куди Михей і збирався везти Алекса на упряжці.

Коли вони підійшли до промасленого, але нефарбованого дерев'яного паркану, їх зустріло дивне гарчання.

– Що, Джаю, відчув гостя? – весело сказав дідок. – Ти не шуми, не шуми, це людина хороша, зла не зробить.

Він відкрив хвіртку, і Алекс зустрівся поглядом з блідо-блакитними очима чорно-білого хаскі.

– Фу, не можна! – скомандував Михей, і пес уткнувся мордою в підставлену долоню господаря, а потім знову подивився на несподіваного гостя.

– Ти хороший, Джаю, хороший, – м'яко сказав гендиректор, спокійно дозволяючи собаці себе обнюхати. – Я вас не ображу. Пустиш погрітися?

Джай рикнув, злегка повів хвостом і, вочевидь, задовольнившись «перевіркою» чужака, потрусив назад у двір.

Будиночок у нового знайомого виявився невеликий, але затишний. Всупереч очікуванням, господар не підкинув дрова у піч (хоча вона і була), а ввімкнув обігрівач, який Алекс мало не осідлав, відігріваючи змерзле тіло і з небажанням роздягаючись. Дякувати Богу, з руками і ногами все обійшлося, ті тільки трохи почервоніли.

– Вип'єш трохи, для зігріву? – запропонував Михей.

– А що у вас із міцного?

– Я все більше по наливках. Сам роблю.

– І якісь є? Я б спробував.

– Так і сливова є, і вишнева, і аличева... – заметушився господар будинку, нишпорячи по буфету і кухонним шафкам. – І закусити чим знайдеться, – він виставив на стіл провізію і три пляшки.

– Давайте вишневу, – вирішив Алекс. – М-м-м, хороша... – протягнув він, насолоджуючись ароматом і теплом, що миттю розлилося по тілу.

«Здається, життя потихеньку налагоджується...»

Загалом, однією наливкою справа не обійшлася і були спробувані і схвалені всі три. Алекс випив зовсім небагато, саме «для зігріву»: йому потрібна була ясна голова на плечах, та й взагалі, цю справу він не дуже любив, хіба що у свята або на заходах, але все одно завжди чітко контролював кількість випитого. Їжа теж виявилася смачною і зовсім не відповідала різдвяному посту, якого частенько дотримуються в селах. Одна свиняча рулька чого коштувала.

– А ви посту не дотримуєтеся? – поцікавився гендиректор.

– Енто мені син гостинців до свят навіз. Та й старий я, шоби поститися. Якщо м'яса не з'їм, так вапче сил піднятися не буде. І обряди всі енті я давно переріс. Бог він не десь там, він тутечки, в душі, в серці, – Михей поплескав себе по грудях. – Ну і вигадали нонче! Новий рік перше Різдва святкують, а потім дивуються, што народ не поститься. Хоча я відзначаю і 1-го числа (коли вже так прийнято), і 14-го.

– Я теж. Дивно, так?

– І нічогісінько не дивно! – заперечив дідок, який теж приклався до наливки. – Як душа твоя почуває, так і вчиняти треба. І я не тільки про свята мову веду.

– Так-так, я зрозумів, – кивнув Алекс, а потім раптом почув якийсь тихий дивний звук – напівгарчання-напівтявкання. Він подивився на Джая, але той щось жував у своїй мисці і «розмовляти» явно не збирався. Сірий зі смужками кіт Данька мирно згорнувся калачиком біля обігрівача. – Хто це?

– О, а енто Джаєв спадкоємець. Іди-но сюди, не бійся! – покликав Михей.

Через прочинені двері кухні з'явилася спочатку мордочка, а потім вийшло щеня хаскі віком десь від півтора місяців до двох. Забарвлення малюк мав сіро-біле, шерсть була довшою, ніж у батька, хвостик – лопаткою. Він обережно глянув на Алекса, потім підійшов до батька і куснув його за хвіст, а потім акуратно прилаштувався поруч і теж сунув ніс у миску.