Розділ 5

 Перш ніж взятись за вкрай важливу справу, переконую Овсена прихопити з собою чогось гаряченького. На щастя в парку працює цілодобова невеличка крамничка, де продається смачна кава. Мій одяг вщент мокрий й не завадить трохи зігрітись. Багато часу це не займе, а від застуди може врятувати.

— Якщо хочеш можеш піти зі мною. Я угощаю.

 Він вагається. Здається наче й не проти, та щось його зупиняє.

— Стосовно викриття можеш не хвилюватись. Зараз ти нічим не відрізняєшся від звичайного хлопця. Щоправда, занадто привабливого й одягненого не по погоді. А так все — норм.

— Гаразд, ходімо.

 Беру два гарбузових лате, які нам пропонують в честь сьогоднішньої ночі й ми повертаємось на пірс, де на нас очікує Мара з моїми речами. Обережно ставлю каву на лавочку. Забираю промоклу від дощу сумку й штатив з оглядового майданчика й переношу їх до альтанки під дах. Дощ досі накрапає, та принаймні не на голову. На хвилинку зупиняюсь й дивлюсь, як краплі танцюють на поверхні озера. Видовище заворожує. Є в цьому якась магія. Овсен стає поряд.

— Схоже мій зовнішній вигляд навіть гірший, ніж я думала. Продавчиня не зводила з мене свого погляду. Мабуть, міркувала про те, що такий красень робить поряд зі мною. Та й ми не зауважили, що надворі дощ, а ти повністю сухий.

— Думаю, причина в іншому. Справжньої краси не зіпсуєш нічим. Ти, мабуть, досі не зрозуміла, що нас із Марою бачиш тільки ти.

— Ти зараз серйозно? — розвертаюсь до нього й розумію, що таки не жартує. — Не міг попередити раніше? Тепер не дивно чому вона на мене так дивилась, коли я говорила з тобою. Оце підстава! — ледь стримуюсь, щоб не вилити ту каву йому на голову. Можна було б й не відмовляти собі в задоволенні, зважаючи, що й так не намокне, та я сама змусила його піти зі мною. — Дві кави, будь ласка, для мене й мого уявного друга. Скаже, що молодь геть подуріла з тим Гелловіном, — пробиває на сміх, коли пригадую її здивоване обличчя.

 Ніяковію, коли вкотре переводжу свій погляд на Овсена й розумію, що увесь цей час з легкою посмішкою на обличчі невідривно дивиться на мене.

— Думаю, можна починати, — підганяючи, намагаюсь таким чином впоратись зі зніяковінням поки щоки не почали палати. Присідаю на лавочку.

— Ти вся тремтиш, — зауважує, коли присідає поруч. — На щастя я знаю як це виправити.

 Кличе Мару й вона вмощується в моїх ногах. Навіть лежачи сягає щонайменше талії. Спочатку навіть видихнути страшно через її чималенькі розміри, та коли тепло її тіла починає зігрівати, страх відступає. Вона й справді, наче батарея.

— Спробуй, можливо тобі сподобається, — протягую йому один із напоїв й з цікавістю спостерігаю за його реакцією.

 Він приймає напій, та не поспішає його куштувати.

— Чому ти вагаєшся? Я ж не отруту випити тобі пропоную. Не хвилюйся, мститись за випадок в крамниці не стану, — переводжу все в жарт. — Ось, дивись, — демонстративно беру свій паперовий стаканчик й із неземним задоволенням роблю декілька ковтків. — Це смачно. Ти приходиш всього раз у рік, то чому б не спробувати?

 Він приємно посміхається й робить перший несміливий ковток, а після ще декілька. 

— Це й справді смачно й доволі незвично. Це тепло… Думаю, до нього можна звикнути.

— На одного кавомана у світі стало більше, — посміхаюсь у відповідь. 

 Овсен знову тягнеться до листка й цього разу просто кладе свою долоню зверху, а коли забирає, оживає чергова історія. І цього разу це не мій спогад, а — його. Це наскільки особисте, що аж ніяково. Він не зобов’язаний цього робити й вистачило б просто розповіді, та це тільки доводить його ставлення до того, кому прагне допомогти. Візуально наш мозок сприймає інформацію краще. Це точно запам’ятається надовго.

 Бачу Овсена в компанії іншого, незнайомого молодого чоловіка, котрий ділиться з ним розповіддю з власного минулого, зокрема про кохання усього свого життя. У світловолосого незнайомця виявляється доволі непроста доля. Він сирота, котрий завжди мріяв про справжню велику сім'ю. Коли зустрів свою Маріанну, частково мрія здійснилась, та важка недуга забрала в нього кохану й можливість залишити пам'ять про себе в цьому світі. Покохати іншу він вже не зміг і тепер чекає із нею зустрічі, та якщо спогадів не залишиться, цьому ніколи не бувати. 

— Це несправедливо, він здається хорошою людиною. 

— Тепер Святослав неодмінно зустрінеться зі своєю Маріанною. І в цьому тільки твоя заслуга.

— Наша. Ти дозволив побачити власний спогад. Без тебе у мене б нічого не вийшло, — приковую до себе усю його увагу. Це спільна робота. В нас чудово виходить працювати в парі. Може замовиш за мене слівце? — знову жартую, та за цим приховується дещо інше.

— На світанку мені доведеться піти й вперше я хочу відтягнути цю мить, сам не знаю чому. Це дивно й важко пояснити. Для мене все це вперше. Раніше я спілкувався тільки з душами, — схоже ця ніч подарувала нам більше, ніж ми очікували.

 Не знаю що на мене находить, можливо так впливає атмосфера, яка панує довкола, та вперше сама проявляю ініціативу й залишаю на його вустах легкий поцілунок. Така поведінка зазвичай мені непритаманна. Впевнена, що якщо цього не зроблю зараз — жалкуватиму, коли піде. Варто зізнатись, що складається враження, наче знаю його вже дуже давно. Усвідомлюю, що це тільки ускладнить моє становище, адже йому доведеться піти, а я залишусь, та це вище моїх сил. Овсен навіть не намагається мене зупинити.