Розділ 4

— Пробач, просто ви мене так налякали, що довелось вигадати хлопця. Та мені й зараз більше лячно, ніж цікаво. Було б легше, якби нічого не бачила,— все ще вагаюсь чи варто залишатись, зважаючи на обставини. 

— Нас можна не боятись. Ми просто прийшли виконати свою місію.

— Мара це дуже яскраво продемонструвала й була до біса переконливою. Її “привітну посмішку” ще довго бачитиму у нічних жахіттях.

— Не сприймай її агресію на свій рахунок. Вона мене захищала. Про нас не повинні знати. Фото, які тобі вдалось відзняти загрожують нашому викриттю. Ярчуки ревно оберігають своїх господарів і їхні таємниці від будь-якого роду небезпеки. На людей вона не нападає. Її слід боятись тільки якщо ти відьма, або іншого роду сутність.

— Ярчуки? Зачекай, ті самі міфічні собаки, які здатні відчувати нечисть? — пригадую, що вже раніше чула про них у місцевому фольклорі. 

— А що тебе так дивує? 

— А що може бути більш дивно за плід людської фантазії, який зараз стоїть переді мною? — відповідаю запитанням на запитання, щоб хоч трішки зрозумів що зараз відчуваю. Отже, виходить, що він — не зло, якщо Мара на його стороні. Тоді хто?

— Твоя правда. В це важко повірити, а ще важче прийняти. Інколи таємницям краще залишатись таємницями. От тільки це не стосується твого випадку. Не знаю поки що яку роль відведено тобі у сьогоднішній ночі, та безперечно вона є. Випадковості в цьому житті трапляються вкрай рідко. 

— Хочеш сказати, що мене спеціально притягло сюди саме у час вашої з Марою появи?

— Цілком ймовірно. Проте поки що про це ще важко говорити.

— Гаразд яка тоді роль відведена вам? До речі, ти маєш ім'я? Як мені до тебе звертатись? 

— Я — Овсен. З Марою ти вже знайома, — вказує тепер вже на цілком спокійну собаку, щоправда, дуже гігантську спокійну собаку, яка чемно стоїть поруч і я зауважую, що від її шерсті краплини дощу також відскакують. Мені б таку здатність.

— Тіна, — несміливо відрекомендовуюсь у відповідь. Не впевнена, що про це варто говорити, та поки що небезпеки з його сторони не відчуваю. Він поводиться доволі дружньо. Знаю, що краще не випробовувати долю й просто піти, але… Знову те небезпечне для мого життя “але”. Щось досі не дозволяє мені цього зробити.

— Ім'я тобі личить, — робить доволі незвичний комплімент.

— Хіба імена можуть личити, або — ні? 

— Звичайно. Кожне має власну енергетику й коли ця енергетика гармонією з енергетикою людини, я здатен це побачити. Ти випромінюєш світло, непомітне людям. І коли душа чиста, сяєш ще яскравіше.

— В такому разі дякую. 

— Знаю, що тобі, мабуть, страшно залишатись поряд зі мною після того що ти бачила, та я не становлю жодної небезпеки для живих. До сьогодні намагався залишатись непоміченим й у мене чудово виходило, допоки ти не вирішила прихопити з собою камеру. Я просто прийшов виконати свою місію, — робить невелику паузу, а після додає: — Навіть якщо вона мені не подобається.

— Ми не зобов'язані робити те, що нам не подобається.

— Інколи вибору просто немає.

 Овсен підхоплює кленовий майже багряний листок, який падає з дерева над нами й протягує його мені:

— Дивись уважно, — вказує на краплинку дощу в його центрі, яка приковує усю мою увагу. Дивним чином вона починає розкручуватися, збільшуючись в розмірах до тих пір, поки повністю не вкриває листок й не стає схожою на кригу, або ж поверхню дзеркала, на якому, наче на екрані смартфона оживає картинка. Я чітко бачу спогад із далекого минулого, бачу себе в найщасливіші дитячі роки. Це останній Новий рік, який моя сім'я провела разом із бабусею. На очі навертаються сльози щастя від того, що можу знову її побачити, насолодитись її усміхненим й добродушним обличчям, яке назавжди залишиться в моєму серці. Як же я за нею сумую. 

— Це просто неймовірно, — непомітно втираю сльози разом із краплинами дощу. Не маю звички плакати в присутності незнайомої людини, та я наскільки розчулена, що стримати сльози просто не в змозі.

— Ти не повинна соромитись власних сліз. Спогади це прекрасно, а любити когось й пам'ятати навіть після смерті — неоціненно. 

 — Як ти це зробив? 

— Кожен осінній опалий лист, поєднуючись із дощем, розблоковує спогади людей, які я повинен зібрати. Тому ми з'являємось саме восени. 

— Для чого ти це робиш?

— Якщо покійну людину досі пам'ятають, її душа рухається далі своїм шляхом. Проживає нову історію, створює нові спогади, залишає пам'ять про себе. Продовжує жити. Та якщо про неї забувають, або просто нема кому про неї згадати, її душа залишається самотньою й не може піти далі. Згодом такі душі просто зникають.

 Пам'ять й спогади підживлюють її, наче батарейки й вона готова до нових звершень, тому дні пам'яті такі важливі. У давнину саме осінь вважали найкращим часом згадати своїх рідних, яких більше немає поруч.

— І часто буває, що душі просто зникають, — це просто в голові не вкладається.

— Частіше, ніж можеш подумати. Якщо три осені поспіль я не знаходжу спогадів про конкретну душу, в неї не залишається жодних шансів продовжити свій шлях.

— І цього не можна змінити?