Розділ 3

 Впевнена, що навіть він почув як подумки лайнулась. Здається, крім жахливо привабливої, цілком людської зовнішності й тепер вже жахливо байдужої до мене собаки у нього більше нічого немає. Ані тобі рогів, ані третього ока, ані довгого носа з величезною родимкою. Проте не варто списувати його з рахунків. Це все ще незнайомець, який може бути не менш небезпечним, за нечисть. Невже вирішив так пожартувати наді мною? Темне, середньої довжини волосся, чорна тоненька куртка  з каптуром й штани аж ніяк не видають в ньому те, що я бачила через об'єктив камери. Кольору очей звісно не видно, та на примару чи тінь він зовсім не схожий. Моя фантазія могла уявити кого завгодно, будь-яку потвору чи чудовисько, та аж ніяк не привабливого молодого чоловіка. Тепер вже сумніваюсь, що саме їх бачила на озері. Ті тіні не мали чітких контурів, а переді мною стоїть незнайомець із плоті й крові. Принаймні так здається на перший погляд. В іншому випадку, він стояв би зараз переді мною вщент мокрий.

— І хто ж тобі повірить? — вже вкотре заводить у глухий кут й змушує кардинально змінити думку. Мені відверто відбирає мову.

 Тільки тепер усвідомлюю, що у його руках моя камера й він зухвало, без моєї згоди переглядає кадри з фотосесії. 

— Поверни мені, будь ласка, камеру, — тепер вже звертаюсь до нього на “ти”. З вигляду він може трохи старший за мене, та нахабства йому не позичати.

— Ти надзвичайно вимоглива, тобі не здається? 

— А ти доволі зухвалий й не розумієш слова “ні”. Тебе не вчили, що брати чужі речі без дозволу вкрай невиховано? — обурююсь швидше, ніж встигаю замислитись над можливими наслідками. — І що далі? Твоя Мара мене зжере, а мої залишки кинете десь в кущах?

— Тобі б трилери писати, — не менш зухвало посміхається, не відриваючись від перегляду.

 Наче усього цього замало, несподівано починається злива. Ллє, наче з відра на Поливаний понеділок. Не зважаючи на те, що до цієї миті небо було чистим й безхмарним. Незнайомець досі незворушно стовбичить навпроти з камерою в руках, тільки на відміну від мене, котра промокає до нитки за лічені секунди, краплі дощу від нього, наче відскакують, хоч й стоїмо ми поряд без будь-якого накриття. Підіймаю свою голову, щоб впевнитись в тому, що над ним немає парасольки і її таки немає. Благо техніка зараз під невидимим накриттям й залишається сухою. От тільки тепер ще більше переконуюсь, що з цим хлопцем щось не так. Та він якийсь бісів Копперфілд. 

— Думаю, тобі краще сховатись, — вказує жестом Марі відійти, звільняючи прохід до альтанки для мене. Бачить, що дощ заливає обличчя й змушує зіщулитись від холоду, який проникає крізь одяг разом із вологою.

 Обережно його обходжу й з важкістю долаю навіть ті дві сходинки, а коли опиняюсь під накриттям, мною заволодіває паніка, яка начисто стирає інстинкт самозбереження. Я забуваю про камеру, про конкурс, про все на світі. Бачу тільки вільний від собаки шлях і чимдуж кидаюсь бігти. В цю мить зовсім не думаю, що якби хотів, Мара б наздогнала в лічені секунди. Краплі дощу стікають обличчям, та це зовсім не заважає летіти, наче божевільна. Здається, що якби зараз переді мною з'явився двометровий паркан, я б перескочила його не зупиняючись. Та як тільки вибігаю із пірса й стаю на мокре опале листя, ноги роз'їжджаються і я падаю на спину. Благо, не вдаряюсь головою, встигаючи вчасно підставити руки. Намагаюсь віддихатись й коли розплющую очі бачу обличчя незнайомця вже над собою.

— Я так розумію біг з перешкодами — не твоє, — нахиляється наді мною й краплі дощу більше не заливають очі.

— Обіцяю нікому не розповідати про те, що бачила сьогодні, тільки віддай камеру й дозволь піти, ким би ти не був.

 Він мовчки подає свою руку і я вагаюсь чи варто приймати його допомогу. Зрештою простягаю долоню й перше, що відчуваю: холод. Різко висмикую її від несподіванки.

—  Твої руки, наче крига й це ще навіть не зима.. Краще сховай їх в кишені. Одягатись потрібно по погоді, — чомусь вичитую його, наче мені не все одно. Поводжусь, як справжнісінька дурепа, коли хвилююсь. Знаю, що навряд мої поради щось змінять

— Візьму це до уваги наступного разу.

— І загалом сьогодні не повинно було бути дощу. Я моніторила погоду перед тим як збиралась на фотосесію. Та й в небі не було жодної хмаринки, — продовжую, намагаючись очистити своє пальто від мокрого листя й болота.

— Це ж осінь. Їй личать сльози, — вражає вмінням так влучно підібрати правильні слова й порівняння. Це дуже гарно.

— Не тоді, коли ці сльози заважають повернутись додому. Я не повинна розмовляти з незнайомцем й тим паче з такими незвичайним, як ти. Це елементарні правила безпеки. 

— Які ти порушила, коли прийшла до парку посеред особливої ночі.

 Після того як обтрушую пальто, протягує мені мою камеру. Добре, що її не мала, коли впала, інакше про конкурс можна було б забути. Другої такої я собі просто не зможу дозволити. Зрештою я її просто кинула, коли дременула з пірса. Добре, що він її таки повернув без будь-яких додаткових умов.

— Ти ж відпустиш мене? — вкотре повторюю одне й те ж запитання. Не схоже, щоб він хотів мені нашкодити, інакше зробив би це ще на оглядовому майданчику. 

— Хіба тобі не цікаво хто я і що ти бачила на озері? — інтригує краще будь-якого телевізійного шоу. — Якщо, звісно, твій хлопець не буде проти.