Розділ 2

  Знаю, що мені це могло просто здатись, адже вони не мають чітких обрисів, та відчуття свідчать про інше. Пояснити це не легше, ніж те, що бачу. Жах в лічені секунди запускає свої кігті мені під одяг і я більше не випробовую долю й намагаюсь якомога швидше зібратись й повернутись додому. На сьогодні з мене годі! На результати своєї роботи подивлюсь згодом, коли буду в безпеці. А найбезпечніше місце — вдома під ковдрою. 

 Швиденько знімаю свою камеру зі штатива, та не встигаю її поставити до сумки, адже коли розвертаюсь обличчям до альтанки, ціпенію від жаху. Переді мною над сходинками стовбичить просто гігантський чорний собака із вишкіреними гострезними, як леза зубами. І судячи з того, що бачу, наміри в нього нехороші. Від несподіванки й  шоку камера випадає із тремтячих рук. Краєм ока помічаю, що, на моє превелике щастя, вона не постраждала після зіткнення із дерев'яною поверхнею, чого не скажеш про мене. От тобі й фотосесія в ніч Хелловіну. Сподіваюсь, що це не та собачка, яку бачила через камеру, адже у неї повинен бути не менш страхітливий господар.

 Після нетривалого заціпеніння, нічну тишу порушують чиїсь важкі кроки, які зупиняються в тіні імпровізованого даху позаду вороже налаштованої тварини. З однієї сторони прихід власника цього звіра може допомогти уникнути нападу, а з іншої — якщо це те, що бачила напередодні, напад собаки — не найгірше, що може мені загрожувати. Тілом біжать сироти і я подумки молюсь, щоб він більше не скорочував відстань між нами ні на крок. Мені важко зорієнтуватись як себе повести у цій ситуації. Я вже сотню разів пожалкувала, що наважилась прийти сюди без супроводу. Плавати я не вмію, тому стрибати у холодну воду також не варіант. Не знаю скільки часу минає перед тим як чую його голос:

— Хто тут у нас, Маро? — звучить грубий чоловічий баритон, який відлунням розноситься пірсом. 

 В сукупності із високим зростом, його голос, який розриває тишу, наводить ще більшого жаху. Та він таки зупиняється, чим дозволяє повірити, що мої молитви були почуті. На частку секунди видихаю з полегшенням. Знаю, що далі буде тільки гірше, та навіть цих крихт часу вистачає, щоб усвідомити, що сама спровокувала цю ситуацію. Власноруч випробовувала долю, нехтувала елементарними заходами безпеки й зовсім не встигла натішитися нещодавно придбаною камерою, про яку так давно мріяла.  

— Заберіть свого собаку, щоб я могла спокійно пройти. Вже пізно. Мені час додому. Якщо мій хлопець, який саме йде назустріч, побачить мене в компанії іншого чоловіка, може дуже розгніватись. Думаю, проблеми ані мені, ані вам не потрібні, — тремтячим голосом роблю спробу змусити незнайомця звільнити для мене вихід, відчайдушно вигадуючи цілу історію про уявного хлопця. Намагаюсь триматись гідно, та виходить недуже. Тремтить не тільки мій голос, а й усе тіло. Я до біса налякана. Такий страх відчуваю вперше за все життя. 

— Мара не хотіла тебе налякати, інколи вона, як і більшість жінок буває надто імпульсивною, така вже її природа. Агресивну поведінку можна виправдати тим, що  вона дуже не любить фотографуватись, особливо коли це роблять без дозволу.

— Схоже сталось прикре непорозуміння. Я фотографувала озеро для конкурсу, а наскільки мені відомо це не заборонено. Стосовно вашої собаки, то вона в жодному разі не могла потрапити в об'єктив моєї камери, хіба що вміє бігати по поверхні води, що малоймовірно, — виривається дурнуватий смішок від усвідомлення того, що брешу не надто переконливо. Та разом із цим оживає найбільший страх: він щойно підтвердив, що саме вони вийшли із води. Щоправда, на густій чорній шерсті собаки немає навіть краплинки. 

— Можна глянути? Хіба тобі не цікава думка сторонньої людини? — вказує на камеру, яка досі лежить біля моїх ніг.

— Пробачте, та я не люблю показувати свої роботи ще до їх завершення й професійної обробки. Мені й справді вже час.

— Схоже, Мара іншої думки, — ставить руку на агресивно налаштовану собаку, погладжуючи її по загривку, та не поспішає забирати. 

 Доводиться змінювати тактику. 

— Я зараз закричу, — переходжу до погроз, коли усвідомлюю, що він нікуди не піде й не вгамує свого улюбленця.

— Я тут нікого окрім нас не бачу, а ти? — дозволяє зрозуміти, що мені ніхто не допоможе.

 Повільно, без різких рухів задкую, впираючись у металеве огородження спиною. Холод металу проникає крізь не надто товсту тканину пальта.

— Це ж ви вийшли із води? — зрештою наважуюсь зізнатись, що все бачила. Знаю, що сталось це випадково, та сумніваюсь, що це матиме якесь значення. Я досі не можу його роздивитись і тепер навіть цьому щиро рада.

 Він робить крок до мене, а я знову сіпаюсь, притискаючись до кованого огородження ще дужче. Моторошно навіть уявити кого можу зараз побачити. Легше заплющити очі, ніж зустрітись віч-на-віч з чимось жахливим. Здалека він був схожий на тінь, та зблизька все може виявитись ще гіршим.

 Моторошний незнайомець робить декілька кроків назустріч, виходячи із темряви й змушуючи моє серце забитись зі швидкістю моторного човна. Повільно спускається на оглядовий майданчик, де місячне сяйво змиває тіні з його обличчя, яке, як виявилось, у нього є. Тепер мені відкривається унікальна можливість вже добре його роздивитись при світлі місяця.