Розділ 1

  Хтось святкує Хелловін, хтось Велесову ніч, а я вирішую, що це — найкращий час для пейзажної фотосесії. Наступна повня буде ще не скоро, а завершення збору робіт на конкурс закінчується вже за тиждень. Як завжди все роблю в останню мить, так би мовити, намагаюсь застрибнути в поїзд, який вже рухається. 

 Давно планувала сюди навідатись й зробити декілька кадрів нічного неба, яке віддзеркалюється на поверхні озера й створює просто неймовірну й місцями навіть містичну атмосферу. Знаю, що подібних місць є багато й зроблено чимало схожих знімків, та навіть в одного фотографа вкрай рідко виходять два однакові фото.  

 За прикрим збігом обставин втілити задумане вдається тільки сьогодні. То погодні умови несприятливі, то термінові замовлення на роботі, які доводиться допрацьовувати вдома у нічний час. Витівка доволі ризикована, зважаючи на ажіотаж серед молоді довкола сьогоднішньої ночі, та на що тільки не підеш задля хорошого кадру. Дух суперництва, який в мені прокинувся, коли дізналась про оголошений конкурс тільки додає сміливості й потурає дурості, яка із нею межує. Й ця межа доволі тонка.

 Знаю, що потрібно було когось із собою покликати, та охочих виявилось не так вже й багато. Єдина хто зголосилась — Марта, та й вона подзвонила напередодні й благала все перенести через побачення, на яке її запросили сьогодні вранці, а втратити таку можливість я просто не можу, інакше доведеться ще й участь у конкурсі відкласти на наступний рік. Зрештою у всі ці нісенітниці, пов'язані із сьогоднішньою ніччю не вірю і єдине, чого потрібно остерігатись — галасливих компаній на підпитку, для яких парк — ідеальне місце зустрічі.

 Врешті-решт я вже тут, місяць наче на замовлення та й новий штатив потрібно випробувати, тому тільки вперед й ні кроку назад. Година власного дискомфорту не така вже й висока ціна за можливість долучитись до омріяного конкурсу вже цього року. Отже, план дій наступний: в пришвидшеному темпі знімаю задумані кадри й мерщій додому під тепленьку ковдрочку. Непроханих гостей на горизонті поки не спостерігаю, тому умови тільки сприяють можливостям.

 Прямую до старенького пірсу, який простягається ледь не до середини озера. Це улюблене місце відпочинку в моєму містечку. Щоправда, йому бракує хорошої реконструкції, адже окремі дощинки вже прогнили, а деякі взагалі відсутні. Блакитна фарба, якою пофарбоване коване огородження давно полущилась від старості, та навіть попри це воно чудово виконує свою основну функцію: захищає від падіння в озеро, особливо, після бурхливих святкувань. 

 Якщо на ці дрібнички заплющити очі, тут затишно й доволі спокійно. Головне атмосфера й асоціації, які викликає у тебе та чи інша локація. Особисто для мене це чудове місце, щоб побути наодинці з собою, або ж провести час із коханою людиною. Наприкінці пірсу навіть є окрема зона з накриттям, щось типу альтанки, де можна сховатись від дощу. Далі дві невеличкі дерев'яні сходинки й оглядова зона, де я й планую провести фотосесію. Сьогодні все для мене, навіть відносно безлюдний парк. Схоже більшість обирає святкувати вдома, або ж в кафе.

 Прилаштовую штатив й прикріплюю на нього камеру. Навкруги тихо, тільки шум води, яка б'ється об основу конструкції й ледь чутний ритмічний звук руху поїзда із залізничної колії неподалік, порушують її, додаючи цій тиші особливого тембру звучання. Саме звучання, адже у моєму розумінні тиша ніколи не буває цілковитою. Завжди залишаються крихітні деталі, на які ми не звертаємо уваги. 

— Яка неймовірна краса! — зі неземним задоволенням роблю перший пробний кадр, намагаючись охопити якомога більшу частину водойми. Нічне небо усіх найтемніших відтінків синього й фіолетового милується своїм відображенням на поверхні озера, наче у дзеркалі, а місячне сяйво ковзає крихітними хвильками, які жене вітер. 

  Навіть занадто голосно вдихнути зайвий раз боюсь, щоб ця краса не розвіялась, наче марево. Шкода, що камера не здатна передати усього, що бачать очі. Через об'єктив ще раз охоплюю поглядом осяяну водойму й несподівано помічаю якийсь рух у центрі. Спочатку навіть радію цьому, сподіваючись, що вдасться спіймати на фото птаха. Примружуюсь й нахиляюсь ближче, щоб добре все роздивитись, та як тільки відводжу погляд від камери, в реальності нічого й нікого не помічаю. Яскрава гладь озера спокійна й тиха, наче вже давно спить. Усвідомлюю, що могло просто здатись, та повернувшись до фотографування, знову бачу те, чого бачити не повинна. Дикість якась. Тепер вода в центрі озера, наче закипає. Бурлить наскільки інтенсивно, що складається враження, наче звідти зараз вирветься підземний гейзер. Роблю спробу приблизними те місце на камері й з жахом помічаю посеред того коловороту чиюсь постать, яка повільно виринає на поверхню, а разом із нею поруч ще щось нечітке. Тільки добре придивившись, розумію, що та інша тінь набуває собачих обрисів. Всі крихітні волоски на моєму тілі стають дибки від усвідомлення побаченого. Вкотре відхиляють від камери з усвідомленням того, що бачу це тільки через неї.

 Вершиною усього цього дивацтва стає те, що ті дивні тіні йдуть просто на поверхні води, наче крокують по твердій землі. Залишки здорового глузду намагаються відшукати логічне пояснення усьому цьому, та марно. Спроби безрезультатно провалюються. Те, що відбувається за межами логіки й реальності. Внутрішній голос шепоче настільки тихо, ніби навіть йому страшно, що його можуть почути. Шепоче, щоб я негайно збирала речі й бігла звідси якомога далі, та цікавість бере гору і я вирішую в процесі зборів все ж зробити декілька кадрів. Судячи з того, що тіні прямують в протилежну від мене сторону, для них залишаюсь непоміченою. І це неабияке везіння. Поспіхом роблю декілька доволі рідкісних фото. Не певна, що ще комусь колись вдавалось зняти щось подібне. На секунду ці постаті зупиняються і я затамовую подих, а після розумію, що більша людиноподібна тінь розвертає свою голову й тепер дивиться прямісінько на мене через об'єктив камери.