РОЗДІЛ 15

Дерія

Невдовзі після нашого порятунку я втратила свідомість. Тому не змогла розпитати в Торна про все, що сталося. Та це було першим, що я збиралася зробити, щойно прокинулася.

Розплющивши очі, я втупилася в прикрашену фрескою стелю та кришталеву люстру. Не запалену, бо з вікна навіть крізь фіранки пробивалося яскраве сонячне світло.

Я миттю впізнала цю кімнату, бо часто зупинялася в ній, коли навідувалася до Південного палацу.

Отже, Вільярд не повернув мене ані додому, ані до академії.

Мабуть, зараз ранок. Чи навіть обід.

Цікаво, як довго я проспала?

Відсунувши ковдру, я повільно підводжуся з ліжка, перевіряючи реакції тіла. За відчуттями отрута вже мала б вивестися, тож я не відчуваю нічого, крім голоду.

— Ну нарешті, — пирхає знайомий голос над вухом, і я аж підстрибую, побачивши подругу на краю невеличкого письмового столу.

— Кікі!

Мить розгубленості швидко змінюється радісним писком, коли я кидаюся до неї, щоб обійняти.

Кікі сміється, хоч і трохи вимучено. І я не можу її за це судити.

— Ну все, все, бо зведеш усі труди вашого цілителя нанівець, — хрипко промовляє вона, — Той майже всю ніч виводив з мене отруту, і не подякує, якщо доведеться лікувати ще й кістки.

Схлипнувши від надлишку емоцій, я розтискаю обійми та посміхаюся.

— Вибач. Як ти?

Я не питаю в неї як королеві вдалося схопити її та де її тримали. Не хочу тиснути, викликаючи погані спогади. Дозволяю їй самостійно обрати що вона хоче мені розповісти.

— Як для тієї, що цілковито провалила завдання по захисту молодшої принцеси, й ледь не стала жертвою скаженої королеви? Непогано.

— Не кажи так, — хитаю головою я, — Ти ризикувала своїм життям, щоб допомогти, і ледь не загинула. Те, що сталося, не твоя провина.

— Я мала бути уважнішою. Але я рада, що ти ціла. Зрештою королева виявилася не найхитрішою в королівстві.

— Я пам’ятаю, як її заарештували, як з’явився Торн і нас врятували, але геть не знаю про те, що було після. Що з Вільярдом та Сайреном? Що з Його Величністю та Калу? І як Торн взагалі опинився там разом з паном Зіглєром та слідчими?

Можливо це забагато запитань для одного разу, однак я нічого не можу з собою поробити. Забагато всього сталося. Мені потрібні відповіді.

— З чого б почати? — зітхає Кікі, — Вільярд та Сайрен живі. Щоправда, в тіло Сайрена потрапило чимало отрути, тож він досі під наглядом цілителів. Проте живий. Його Величність в порядку.

— Але як? Королева…

— Думала, що отруїла його, — гмикає вона, — Ну, формально вона таки це зробила. Просто Його Величність здогадувався, що вона на це піде, й вжив запобіжних заходів. Він не постраждав. Щодо Калу… — погляд Кікі стає сумним, і я відчуваю, як шлунок болісно стискається від неприємного передчуття, — Попри пом’якшуючі обставини, вона намагалася підставити члена королівської родини. Це серйозний злочин. Тож рішення щодо її покарання досі не прийнято. Останнє слово буде за лордом Кембетом, як за головним постраждалим, і Його Величністю. Зараз вона у безпеці, під постійним наглядом. Та я не думаю що для неї усе добре скінчиться.

Закусивши губу, я обіймаю себе за лікті.

Так, Калу вчинила неправильно, та зрештою вона виявилася просто маріонеткою королеви. Хтозна чи був в неї вибір на справді? Що б зробила королева, якби Калу їй відмовила? Певно що нічого доброго.

І тепер її судитимуть за співучасть у змові?

Несправедливо.

Однак тут, в цій справі, в цьому королівстві, я не можу приймати рішення. Я ніяк не зможу їй допомогти, і мені не подобається це відчуття безпорадності.

Аж ніяк не подобається.

— А як щодо Торна? І пана Зіглєра? Невже він наважився піти проти Її Величності?

— Тебе це дивує? — вигнувши брову, Кікі підпирає рукою підборіддя. І, коли вона це питає, я хитаю головою.

Пан Зіглєр завжди здавався мені тим, хто діє на власний розсуд. Схоже в цьому я не помилилася.

— Насправді не дуже, — хитаю головою я.

Я маю ще багато питань, однак не встигаю їх озвучити, як раптом чується стукіт у двері.

— Здається хтось ще прийшов тебе побачити, — всміхається Кікі, — Залишу вас на одинці.

Перш ніж двері відчиняються, Кікі зникає, розчиняючись у повітрі. А тоді до кімнати заходить Торн, і моє серце пропускає удар.

Він живий. З ним усе добре.

Цього разу я не паралізована отруйним димом, тому зриваюся з місця, й біжу до нього, влітаючи в його обійми. Притискаючись до нього, вдихаючи такий знайомий запах сосни та лимону.

— Торн! — видихаю я, міцно стискаючи його в обіймах, — Я так хвилювалася за тебе!

— Знаю, Дері, — пошепки промовляє він, видихаючи мені в маківку, — Пробач.

Я всміхаюся, відчуваючи, як з мого серця нарешті спадає величезний тягар.