РОЗДІЛ 11

Сайрен

План залишитися й трохи пожартувати над нею виявився поганою ідеєю. Можливо найгіршою.

Ми були надто близько. Її запах був надто сильний. Моє бажання перетнути межу було надто сильно. Я заледве тримав себе у руках.

Якби тоді, у ліжку, вона мене не відштовхнула… Темрява, мабуть, я поцілував би її. І вона зненавиділа б мене за це ще дужче. Тож добре, що я цього не зробив.

І ось тепер нас розділяє лише якийсь крок. Та Високість мене не відштовхує. Лише дивиться з викликом та гордістю.

Неймовірна.

— Що це на тобі? — питаю, нарешті розгледівши її вбрання.  Це не сукня. Натомість на ній чорні штани, корсет та сорочка, що обліплюють її, мов друга шкіра. Ніколи раніше не бачив її у цьому одязі, і, темрява, сподіваюся крім мене цього ніхто більше не побачить.

Навіть нічна сорочка не виглядає такою звабливою.

Розгублено кліпнувши, вона тихо відповідає:

— Костюм для тренування. Придбала його після останньої практики зі стихійної магії.

Темрява…

Заплющивши очі, я повільно видихаю, намагаючись заспокоїтися. Тримати себе у руках. Однак це складно. Поряд з нею завжди складно.

Вона навіть не уявляє собі наскільки.

— Що? Я знаю, це не сукня, але ж в ньому набагато зручніше!

— Влазити у вікна? — всміхаюся я, й Високість проковтує решту слів, шаріючись ще дужче, а тоді зітхає.

Вона не каже мені чому залізла до мене в кімнату, та насправді я знаю. І навіть не можу присоромити її.

Якби вона мене попросила, я дозволив би їй оглянути мої речі. Та гордість не дасть їй цього зробити. Так само як визнати свою провину.

— Якщо тобі від цього полегшає, можеш поскаржитися адміністрації, — зрештою промовляє вона.

Дивовижна впертість.

— Так, мабуть, я так і вчиню, — звісно, це брехня. Я її не здаватиму. Я не здав би її, навіть якби вона справді посягнула на мою “честь”. Я власноруч віддав би їй усе, що вона попросила б.

Ну, майже все.

Існують межі, які я не перетну, навіть заради неї.

Та Високість цього не знає.

— Чудово, — бурмоче вона, — Тоді я піду, — А тоді оминає мене, прямуючи до вікна. Збирається втекти. І це цілком зрозуміло. Та я зупиняю її.

Цей рух, мої пальці, що м'яко та впевнено обплітають її зап’ясток — скоріше інстинкт, ніж усвідомлена дія. Тож, коли вона обертається до мене, я не відразу знаходжу потрібні слова.

— Зажди. Куди ти йдеш?

— Навідати Торна й зібрати речі. Вочевидь зранку на мене чекатиме неприємна розмова з ректором, після якої мене, ймовірніше за все, виженуть з академії, тож…

Я здивовано кліпаю, не здатний повірити у те, що вона сприйняла мої слова серйозно.

— Агов, Високосте, постривай-но, — тихо прошу я, та вона висмикує руку з моїх пальців.

— Навіщо? Щоб ти ще з мене посміявся? — її роздратований погляд пронизує мене наскрізь. Повітря між нами аж бринить від напруги, а світ ніби сповільнюється. Я помічаю кожен її вдих, кожне тремтіння вій, та блиск в її очах. І якоїсь миті підсуваюся ще ближче.

Зараз, зблизька, вона здається ще меншою та тендітнішою, ніж зазвичай, а наша різниця у зрості видається серйознішою. Мені доводиться трохи нахилити голову, щоб дивитися їй просто в очі.

— Хіба схоже, що я сміюся з тебе? — хрипко питаю я. Цього разу на моєму обличчі нема навіть тіні усмішки.

— Ти завжди це робиш, Сайрене. Ти навіть звертаєшся до мене так, щоб мене роздратувати. Ти взагалі знаєш, що в мене є ім’я? Можливо ти не пам’ятаєш його за величезним списком своїх фанаток?

— А що, ти ревнуєш? — скидаю бровою.

Поводжуся зухвало, як зазвичай, ніби моє серце не калатає, мов скажене, що готове пробити груди. Ніби те, що вона стоїть тут, в моїй спальні, не сниться мені кожної проклятої ночі. Ніби це — дрібниці. Ніби я не хочу припасти до її губ, й цілувати, цілувати й цілувати, допоки нам обом не забракне повітря.

— Я?!

Звісно, вона злиться. Вона завжди злиться. І вона така збіса прекрасна у своїй люті, що я не можу відірвати від неї очей.

— Та хто при здоровому глузді ревнуватиме до тебе?! Ти жахливий, нестерпний… — важко дихаючи, Високість намагається дібрати інші слова, але не може, а я не можу відірвати погляду від її розімкнених губ.

Не впевнений, хто з нас перший це робить. Хто першим подається вперед, долаючи відстань між нами. Та, щойно наші вуста зустрічаються, жоден з нас не може тверезо мислити.

Це схоже на сон. На неймовірне, чарівне марення.

Наші язики переплітаються в якомусь здичавілому танці. Руки ковзають поверх одягу, розганяючи кров, що, здається, перетворилася на рідкий вогонь. Світ навколо щезає. Звужується до однієї людини. Дракониці. Дерії.

Я цілую її, наче п’ю її подих. Жадібно вдихаю її запах, й мені замало. Здається, мені б забракло його, навіть якби він вичавив усе повітря з моїх легень. Я не можу ним надихатися.