РОЗДІЛ 3

Сайрен

За десять хвилин, сидячи з Оуреном, я навіть не торкнувся свого сніданку. Уся моя увага прикута до іншого столу. Столу, за котрим сиділа Високість, і клятий Ніал!

Цей мерзотник фальшиво посміхається їй, щось розповідаючи, а вона, отакої! Посміхається йому у відповідь!

І це після того, як я вирішив не набридати їй, бо вона має надто виснажений вигляд! Вирішив: нехай спокійно поснідає.

І треба ж було цьому нахабі влізти просто зараз!

— Ну годі тобі, друже, — промовляє Оурен, закидаючи до рота шматочок огірка, що здається майже білим на фоні його темної шкіри, — Ти зараз в них дірку пропалиш. Це не круто. І точно не допоможе тобі виграти парі.

Перемкнувши увагу на нього, я виразно вигинаю брову.

— Я думав ти хочеш побачити в сукнях нас обох, — зауважую я.

У відповідь він пирхає так, ніби я змолов якусь дурницю.

— Я мав на увазі, що ваша ідея дурна, і ви обидва поводитеся як два ідіоти. Нормальні хлопці не закладаються на чужі почуття, розумієш? Це гівняно.

Так, розумію. І я згоден. Але ж від початку це не було моєю ідеєю.

— Але це не значить, що я не на твоєму боці, хоч ти і дурник, — підбиває підсумки Оурен, — Тому я тобі допоможу.

— Допоможеш? — скептично гмикаю я, й він зводить очі до лоба.

— Гаразд, зробимо вигляд, що я не бачу цього огидного та образливого скептицизму з боку мого невдячного дурного друга.

— Угу, — тепер я нестримно сміюся, та Оурен не зважає, продовжуючи свою думку. При цьому він збирає своє чорне, заплетене у десятки темних кіс волосся, у хвіст, та фіксує за допомогою маленького ременя.

— Так. Для початку, припини бути засранцем. Цим ти не додаєш балів в її очах. Спробуй бути серйозним. Уважним. Турботливим. Як твій брат.

Від цього порівняння я кривлюся, не приховуючи огиди.

— І не треба так на мене дивитися! — промовляє він, — Ти сам знаєш, вона закохана у нього. Тож, якщо ти хочеш отримати її прихильність та згоду піти з тобою на бал, ти маєш бодай трохи походити на нього, й не дратувати її під час кожної вашої зустрічі. Покажи їй, що ти можеш бути нормальним. Надійним. Тим, на кого можна покластися.

Я невдоволено зиркаю на нього, й він додає:

— Ну, або ти можеш програти цьому дурню, Ніалу, в котрого навіть харизми немає. Вибір за тобою.

Оце вже ні! Програвати я не збираюся. І не лише через сукню.

Я не віддам Високість такому невдасі. Навіть на один дурний вечір.

— Гаразд, — видихаю я.

Треба надійність? Буде надійність.

— І припини кликати її Високістю. Їй це явно не до вподоби. Чому б тобі не називати її просто на ім’я?

Я всміхаюся одним кутиком рота і мовчу.

Не казати ж, що мені подобалося бачити її реакцію? Вона була запальною, щирою, і це було те, що сподобалося мені в ній ще від нашої першої зустрічі.

Що мені не сподобалось, то це те, що вона була безнадійно та очевидно закохана у мого брата. Того самого, чия матінка мене і мою матір залюбки перетворила б на вішаки для суконь.

Під час кожної нашої зустрічі я спостерігав, як вона бігає за ним хвостиком, ніби й кроку не може без нього ступити. Але ж це не так!

Я знаю, що ні.

Вона розумна, сильна, гарна та впевнена. А мій дурний зведений брат цього зовсім не помічає. Цей дурень навіть не бачить як вона дивиться на нього!

Та вона однаково з усіх хлопців обирає його. Ніби на цьому Торні світ клином зійшовся.

— Знаєш, — задумливо промовляє Оурен, серйозно дивлячись на мене, — Ніхто не любить ревнивців, що псують столове приладдя.

Здригнувшись, опускаю погляд на руку з напіврозплавленою срібною виделкою, й стиха лаюся, змахуючи зі шкіри краплини металу.

— Я не ревную. Мене просто бісить, що вона ведеться на його дурнувату посмішку.

Від моїх слів друг голосно пирхає, а тоді його плечі починають труситися від сміху, а в кутиках очей з’являються сльози.

—  Друже, коли я востаннє перевіряв у словнику значення цього слова, там так і було написано!

— Ой, йди до темряви, дурню, — буркаю я, легенько штовхнувши його, а тоді знову кидаю погляд у бік того столу, проте Високості там більше немає. Тільки Ніал, що, мов павич, вип’ятив грули, та йшов у наш бік. Не пам’ятаю чи взагалі бачив його колись аж настільки пихатим та самовдоволеним.

— Ну що, бачив, невдахо? — питає він, переможно поглядаючи на мене згори, — Вона погодилася піти зі мною на ярмарок на цих вихідних!

Поки Ніал вихваляється своєю маленькою перемогою, я відчуваю, як в мене починає кипіти кров. Роспечена, вона ледь не парує, й про всяк випадок я випускаю з рук ножа. Не вистачало ще і його розплавити.

— Та невже? — недовірливо примружується Оурен, поглядаючи на нього, — З якого це дива?