Розділ 7

Марта дивилась на нього й відчувала, як стискається серце.

Такий могутній.
Такий страшний для всього світу.

І такий беззахисний зараз — лише перед нею.

Вона обережно торкнулась його щоки.

— Люцифере…

Він заплющив очі від її дотику.
Наче це було єдине, що справді могло його зламати.

— Ти не мусиш відповідати зараз, — тихо сказав він. — Я не хочу, щоб страх або жалість змусили тебе погодитися.

Марта ледь усміхнулась.

— А якщо це не страх?

Він повільно відкрив очі.

У них було стільки темряви й водночас стільки надії, що їй стало боляче.

— Тоді що?

Вона зробила крок ближче.

— Я думаю… я закохалась у тебе ще тоді, на даху.

Люцифер завмер.

Ніби весь світ навколо перестав існувати.

— Марто…

— Це божевілля, я знаю, — тихо засміялась вона. — Ми знайомі зовсім недовго. Ти буквально диявол. А я мала б тікати від тебе якнайдалі.

Її пальці переплелися з його.

— Але знаєш, що найдивніше?

Він дивився на неї так уважно, ніби боявся пропустити хоча б слово.

— Поруч із тобою я вперше почуваюсь у безпеці.

У його грудях ніби завмер подих.

— Люди кажуть, — продовжила Марта тихіше, — що своє кохання впізнають із першого погляду.

Вона ніжно усміхнулась.

— І коли я побачила тебе в тій темній квартирі… частина мене вже знала, що ти станеш моєю долею.

Люцифер різко відвернувся, проводячи рукою по обличчю.

Наче їй вдалося сказати щось, до чого він не був готовий навіть за тисячі років існування.

— Ти не розумієш, що робиш зі мною, маленька Персифоно, — хрипко промовив він.

Марта підійшла ближче й обійняла його зі спини.

— Тоді поясни.

Він накрив її руки своїми.

— Я прожив вічність, думаючи, що не здатен бути коханим.

Його голос став тихішим.

— А тепер ти стоїш тут… і говориш це так легко, ніби не боїшся навіть пекла.

Марта притулилась щокою до його спини.

— Бо я люблю не пекло.

Він повільно обернувся до неї.

— А кого?

Вона підняла на нього очі.

— Тебе.

Це слово прозвучало майже пошепки.

Але для Люцифера воно стало чимось більшим за молитву.

Він притиснув її до себе так міцно, ніби боявся, що вона зникне.

І Марта відчула:
у цей момент найнебезпечніша істота у всіх світах тремтить через кохання до неї.

Ніч у пеклі була дивно тихою.

За високими вікнами чорного палацу світив повний місяць — величезний, срібний, майже нереальний. Його світло ковзало по темній підлозі й золотих стінах, огортаючи кімнату м’яким сяйвом.

Люцифер стояв біля вікна, занадто задуманий, занадто напружений.

Марта дивилась на нього й розуміла:
він усе ще чекає її відповіді.

Наче готовий прийняти будь-яке рішення, навіть якщо воно розіб’є йому серце.

Вона повільно підійшла ближче.

— Ти знову думаєш замість мене.

Він обернувся.

Його очі одразу потеплішали, щойно він побачив її.

— Я просто хочу дати тобі вибір.

Марта зупинилась прямо перед ним.

— А я вже вибрала.

Він завмер.

Вона взяла його руки у свої й м’яко стиснула.

— Мені не потрібен трон, Люцифере.

Її голос був тихим, але впевненим.

— Не потрібна влада. Не потрібен статус королеви пекла.

Вона підняла погляд на нього.

— Мені потрібен ти.

Його подих став важчим.

Марта ніжно усміхнулась.

— І наша дитина.

У його очах щось здригнулось.

Наче ці слова були для нього надто прекрасними, щоб повірити в них одразу.

— Марто…

Вона торкнулась його щоки.

— Це не жертва. І не обов’язок.

Її пальці повільно ковзнули по його шкірі.

— Це наше кохання. Живе. Справжнє. Те, що належить лише нам.

Люцифер дивився на неї так, ніби весь його світ зараз тримався на її серці.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я мріяв почути щось подібне.

Його голос зірвався на тихий шепіт.

Марта обійняла його за шию.

— Тоді перестань боятися бути щасливим.

Він тихо засміявся.
Хрипко.
Невіряче.

— Маленька Персифоно… ти робиш неможливе.

— Ні.

Вона ніжно поцілувала його.

— Я просто кохаю тебе.

І в ту мить Люцифер поцілував її так, ніби більше не збирався стримувати ні почуттів, ні душі, яку століттями ховав у темряві.

Без страху.
Без сумнівів.