Епілог (присутня ілюстрація, буде додана коли пост.імг запрацює)

Олег розплющив очі в місці, де панувала ніч, а у вуха насвистував легкий вітер. Він більше не був поранений і не відлежувався на твердій землі, він стояв по щиколотку в піску сірого кольору. Дуже дрібний пісок вщерть заповнював його черевики, не залишаючи ні грама вільного місця.

Поруч з Олегом не було Хільді, а його внутрішня кишеня, де раніше лежав непрацюючий телефон, здавалася некомфортно легкою.

Олег напружив усі м'язи разом, але не відчув на шкірі й найменшої подряпини. Кістки і зв'язки теж здавалися цілими, лише роба мала сильно пошарпаний вигляд, хоч на ній і не спостерігалося якого-небудь бруду.

Олег повернув голову. Прямо осторонь від нього він запримітив непроникну для світла фігуру. Чи то це була людина, накрита багатьма шарами напівпрозорої чорної вуалі, чи то перед нею нерухомо стояла об'ємна тінь.

Одразу за темною фігурою виступала майже така сама, потім ще одна і ще... Разом тіні складалися в довгу чергу, кінець якої не можна було побачити через горбистість сірої пустелі.

Олег відійшов убік, щоб подивитися на чергу з іншого ракурсу, але варто було лише моргнути, як місце своє він прогавив. Тепер черга з тіней тягнулася в обидва боки, і Олегу стало страшно переплутати, в якому напрямку всі ці тіні спочатку «чекали».

Кожна з чорних фігур могла відрізнятися розміром і зростом. Об'єднувала їх безформність і непроникна для ока чорна серцевина.

Олегу здавалося, що він бував тут і раніше. Адже це те саме місце з повторюваного сну, яке він ніколи не може запам'ятати.

Із землі до неба спалахнув товстий промінь зеленого світла. Його напрямок збігався з тим, куди тягнулася черга, і Олег пішов туди.

Він ішов уперед по пологому схилу дюни, і разом із ним піднімався і ланцюг із усе тих самих об'ємних тіней.

Добравшись до самої вершини, Олег мало не провалився вниз, адже весь цей час він забирався на великий бархан. Картина зверху не радувала новизною, а очі продовжували шукати кінець чорної лінії на світло-сірих пісках пустелі.

Піском неможливо спускатися повільно, доводилося постійно підстрибувати і пригальмовувати п'ятами. На спуску вітер ще сильніше задував вуха, тому й рухів піску Олег не чув.

І після спуску він продовжував іти вздовж тіней. Прогулянка ця не втомлювала ніг, а загальний краєвид міг бути ідеальним для медитації чи спокійних роздумів. Тільки ця довга черга змушувала розум свербіти.

Коли ця черга скінчиться? Де ця черга скінчиться? Чи скінчиться ця черга?

Допитливість змусила Олега повернутися до застиглих тіней і спробувати якимось чином із ними провзаємодіяти.

... - нічого не було чутно. - ... - зовсім нічого. - ... - Олег точно відкривав свій рот і ворушив язиком, але жодного звуку за цим не було.

Далі він затопав ногами і поплескав у долоні. Шкіра на руках і стопах горіла, але йому чувся лише вітер.

Він узявся за своє горло, щоб перевірити, чи ворушаться його голосові зв'язки, і ті затремтіли, як дроти на вітрі. Олег закричав у свою руку, і та стала вологою від його дихання, але саме вухо нічого не помічало. Майже нічого.

Олег додумався запхати у вухо палець, і таким чином зміг почути тертя, з яким палець ходить усередині. Він не оглух, принаймні остаточно.

Фігури, оповиті чорнотою, не випромінювали агресії, і все ж підійти до них зовсім близько і, да упаси, доторкнутися, було б занадто грубо, а така якість не притаманна Олегові.

З іншого боку, та чим ці тіні взагалі можуть бути зайняті?

- Перепрошую, - губами вимовив Олег. - Куди веде ця черга? - також безшумно запитав він.

Він склав руки в глибоку миску і повторив усе те саме, але тіні не відповідали.

«Може, їм потрібен якийсь час для обмірковування відповіді», - сам себе заспокоював Олег.

В очікуванні, він зачерпнув рукою трохи сірого піску і кинув жменю під ноги одній із рельєфних тіней. Марно.

- Усе це несерйозно, уся ця гра, і всі спроби, якщо чесно - марні, - від нудьги наспівував собі під ніс Олег.

У небі пролунав ще один яскравий сплеск зеленого кольору, і це підштовхнуло його брести далі вперед.

Він не знав, як довго він уже йде. Його тіло не відчувало втоми, спраги чи голоду.

Зелене світло вже втретє поділило чорне небо, і спалах підсвітив пролом у черзі з тіней.

Вибачаючись перед тінями, Олег повільно зайняв вільне місце в черзі. Тіні позаду не реагували.

- Не під дощем - почекаємо! - сказав він тіням за спиною і ніяково посміхнувся.

Тепер уже білий спалах забарвив небо, і черга попереду нього рушила. Коли й Олег вирішив не відставати, силуети, що перебували за ним, теж зробили по короткому кроку.

Небо продовжило періодично спалахувати зеленим і дуже зрідка білим світлом. На щастя для Олега, черга робила по кроку вперед після кожного спалаху, а не тільки після білих.

Швидкість, з якою черга рухалася, поступалася навіть найвальяжнішій і найледачішій прогулянці, але Олег відмовлявся залишати отримане ним місце. Поспішати йому було нікуди, а розум його тепер цікавила думка, що рано чи пізно йому доведеться дізнатися, куди ж усі тіні йдуть помирати.