Глава сімнадцята

Білий аркуш почав хитатися з боку в бік, оголюючи чорноту позаду себе.

Хтось обережно штовхав Олега в плече.

Очі було непросто відкрити з першого разу. Під час сну вії злиплися і вкрилися інеєм.

Коли десь у місті Роз засинала людина зі страхом, що вона більше ніколи не прокинеться, у підніжжі скелі прокинувся Олег, з думкою, що він ніколи більше не засне.

Навколо панувала ніч. Олег бачив пар, що підфарбовував його видихи. Він також бачив чоботи фіолетових монахів. Вони стояли струнко, з шанобливої від нього відстані.

У руках монахи храму Мари тримали списи, на вершинах яких більше не було чохлів. Кожен із гострих кутів їхньої зброї розрізало світло, що падало від нічного світила.

На небі правив повний місяць. Його світло добре освітлювало траву перед очима. Травинки, що не встигли висохнути вдень, зараз стояли, густо запорошені інеєм, прямо як вії Олега.

Олег зімкнув погляд і побачив, що ніс його почервонів від холоду за час міцного сну.

Убивчий град. Духота, що збиває птахів на льоту. Тепер зимова холоднеча наприкінці літа. Поки що знаки тільки шепотіли Олегові - обіцяна Брехуном смерть не запізнюється до нього на зустріч.

Олег піднявся на ноги. Він пішов за прикладом інших монахів у фіолетовому і звільнив колючу Хільді від її "одягу". Шматок щільної парусини більше не вкривав булаву від сторонніх поглядів. Синє каміння між сталевих шипів переливалося під місячним світлом.

Пошанувачі Праведного Слива, учні Школи Святої Дірки від Дупи, бродячі монахи Храму Святого Ігуана і монахи-воїни Храму Мари стояли серед дерев і кущів поруч зі скелею, що нагадувала жабу. Кожен із монахів окремо дивився в бік моря і поки що непідвладних його владі зелених архіпелагів.

Велика вода сповільнила свій приплив, а піна від хвиль перетворилася на суміш снігу та льоду.

Море ще ворушилося певний час, аж поки просто на очах не застигло до самого горизонту. Місячна доріжка не мерехтіла більше, але стала нерухомою.

Тим часом з боку нічного міста спокій змінився панікою. Монахи чули, як із різними інтервалами сигналять машини й упереміш із цим кричать обдаровані гучними голосами люди.

Хоч на місто й несподівано впав холод, десь у центрі встигла загорітися висока будівля. Дим змішувався з низькими хмарами, а сирени мчали до пожежі наввипередки.

Із замерзлого моря подув пекучий бриз. Вітер бив по обличчю. Він тріскав тонку шкіру на кулаках і запалював краї губ.

- Вона наближається! - порушив загальне мовчання монах без храму.

Старий Риба продовжував стояти рівно на тому місці, де Олег востаннє з ним розмовляв.

Червоний монах повернувся до всіх обличчям і став спиною до моря.

- Мара наближається до цього міста, - говорив настоятель Риба. - Слідуйте за Лулою, - продовжив червоний монах. - Пам'ятайте - ні за що, ні в якому разі не шкодуйте себе. Не тримайтеся за свої життя. Кожен із вас помер ще вчора. А якщо ви це забули, то вам не вдасться поранити ні Демона, ні навіть його дрібні уламки.

Поки Олег намагався згадати, що і о котрій годині його вчора вбило, Лула мовчки стрибнула зі скелі. Сірий мішок у її руці підхопив потік повітря і перетворив падіння на плавне планування в бік замерзлого берега.

Дерева навколо Олега зашуршали. Землю обдав тупіт. З гілок зістрибували зелені роби храму Праведного Слива. Місячне світло поглиналося в чорнилі на їхній шкірі, але червоні очі шанувальників Слива горіли яскраво й уночі.

За зеленими робами поспішали й кілька тучних монахів храму Святого Ігуана. Бродячі ченці в сірому як могли встигали за червоноокими.

Школа Святої Дірки від Дупи в повному складі не поділяла настроїв зелених монахів. Школа не хотіла ставати частиною великого поспіху. Ватажок білих роб спокійно підняв із землі товсту гілку від дерева і мляво гукнув кучерявих громил за собою.

Учні Школи навіть не спромоглися обтруситися від пилу, що ще з самого обіду в'ївся в їхнє колись біле вбрання. Відносно чистими у монахів Школи Святої Дірки від Задниці залишалися тільки їхні особисті валуни.

У вільній манері білі громили йшли за своїм ватажком вниз, у бік берега. У такому ж ритмі за Школою пленталися ще два товстих шпигуни з храму Святого Ігуана.

Олег порахував поглядом монахів Храму Мари і виявив, що позаду них затесався один зайвий. Його лисина була знайома Олегові, адже один зі шрамів він залишив на ній власноруч.

- Я йду з вами, - помітивши погляд Олега, сказав Гуан із храму Ігуана. - Якщо щось треба - ви кажіть.

Олег відповів сірому монахові кивком, а пальцями він тим часом показував Гуану, як закриває свій рот на замок.

- А, - зрозумів усе Гуан. - Та пам'ятаю я, що всі тут німі, - продовжив сірий волоцюга. - Крім тебе, звісно.

Олег закинув важку Хільді на плече і відчув, як він недорахувався когось в окрузі.

Жовті роби Святого Вінчі ще до заходу сонця метушилися внизу, тож біля самої Жаби не вистачало лише одного кольору. З учора Олег не бачив жодного монаха закутаного в синій. Ніхто з храму Святого Хавкіна в призначеному місці так і не з'явився.