Глава тринадцята

Чоловік прокинувся від крупинок світла, що намагаються залізти йому під віки. Привідкрив очі й примружився. Де він зараз?

Картинка поки що постала розпливчастою. Чоловік повернув голову на бік і побачив обриси круглого каменю бежевого кольору. Його погляд нарешті сфокусувався, і йому вдалося розгледіти людський череп зблизька, який витріщався просто на нього.

Чоловік хотів підстрибнути від переляку, але тіло надто довго перебувало в спокої, від чого кінцівки не особливо хотіли коритися його командам.

Скелет не міг нашкодити Чоловікy, але й вигляд його ніяк не підбадьорював.

Чоловік напружив м'язи шиї і повернув голову на інший бік. Там він побачив ще більше скелетів, що лежали на підлозі, закутаних у фіолетові роби.

Шия й очі поки що були єдиними частинами тіла, якими Чоловік міг рухати.

"Так ось ти який, сонний параліч", - лежачи на спині, думав він.

Якщо все ж таки Чоловік побачив не сон, а давно забутий спогад, то найжахливіше його побоювання було вірним. Його насправді звуть Олег. Тепер із цим доведеться жити до самого літа, поки пророцтво богомола на ім'я Брехун не набуде чинності і він не помре від рук Мари.

Олег подивився вниз і побачив на собі точно таку саму фіолетову робу, як і на будь-якому з мертвяків поруч. Можливо, за життя хтось із них також віддавав перевагу йогурту з лохиною над іншими доступними смаками.

Він по черзі намагався ворухнути пальцями рук, а потім і ніг. У нього майже виходило, хоч прогрес був і не таким швидким, як хотілося.

Можливо, там, у меншій печері, тінь все-таки зжерла Олега. А ось перетравити "лисеня", як і обумовлювалося, у неї не вийшло.

Дедалі більше контролю над своїм тілом поверталося до чоловіка на ім'я Олег. Тепер він хоч і з болем, але міг стиснути всі свої пальці. Нервові закінчення на спині та ногах прокидалися теж, і він почав відчувати всі незручності від перебування на нерівному камені.

У перервах між активацією своїх плечей Олег розмірковував про те, які спогади йому повернув Брехун. Частину з показаного він і так знав. Він пам'ятав, що жив у Місті Мільйона Троянд. Пам'ятав і про те, як боягузливо з нього тікав. Усім цим Олег люб'язно ділився зі служителями порядку на своєму допиті.

Те, що Олег служив на заводі, тільки приємно здивувало його. Значить, у минулі дні він робив щось своїми руками. Або принаймні відповідав за щось велике і складне.

Звикнути з тим, що в минулому житті він був душевнохворим, йому виявилося трохи складніше. Поки Олег усе ще встановлював владу над своїми м'язами, його розум підкидав сам собі отруйні ідеї. Наприклад - усе, що він побачив за останні дні, могло бути його хворою вигадкою.

У такому разі вигадкою були й незліченні рани, які він заробив. Зрештою на ньому немає жодної подряпини чи шраму.

Немає нічого. Усі рани ідеально затягнулися, і голова його одужала. У темряві не залишилося силуетів, а страхи, які Олег відчував на цьому острові, були радше раціональними, ніж панічними.

У нього був як мінімум один залізний доказ. Його кустарно зроблене татуювання, з оксидом заліза в складі. Абревіатура, що перекладалася як "не реанімувати", опинилася на його шкірі до того, як він зустрів Лисицю. Лисицю, яка зализала його рани і врятувала від холодної смерті.

Чи не ту Лисицю Брехун називав мамою-лисицею або щось на кшталт цього?

Черговою загадкою для Олега було й те, як його нехитрий розум узагалі міг захворіти? У простих механізмах майже нічому виходити з ладу.

Олег довго лежав разом із цими роздумами, поки не зміг удосконалити ступінь контролю свого тіла до рівня розгойдування з одного боку на інший. Він скористався нерівністю скелі, на якій лежав, і успішно перевернувся на живіт.

- Скільки часу минуло між зникненням рідного міста і моїм прибуттям на цей острів? - дивлячись у камінь, сам себе запитував Олег.

Йому здавалося, що минуло вже чверть століття, хоча він рівною мірою погодився б і з заявою, що минув лише місяць. У будь-якому разі, місяць чи десятиліття, нове запитання мучило його сильніше за попередні. Питання, яке може поставити собі будь-яка людина в будь-який відрізок свого життя.

"Що я весь цей час робив?".

Олег уперся долонями в підлогу і спробував вичавити свій тулуб руками. Перші 50 спроб спіткала невдача, але врешті-решт і ця вершина підкорилася йому, і він зміг нарешті всістися на свою 5-ту точку. Фіолетова роба, знята ним з Оуянга, добре вціліла.

Олег поліз уже функціонуючою рукою в пошуках свого мішечка, де він зберігав сигарети. І з полегшенням видихнув, виявивши там останню приховану сигаретку.

Булава на ім'я Хільді нікуди не зникла. Як вірний супутник, вона чекала його пробудження неподалік.

Олег дістав надламану сигарету і засунув її собі між губ. Після чого повільно прибрав сигарету зі свого рота. Долонею з сигаретою він доторкнувся до обличчя, а іншою долонею почав мацати голову.

Поки Олег бачив сон із минулого, у нього встигли вирости густі вуса і борода. Він випрямив свій чубок, і той повністю закрив його очі.

- Як довго я тут провалявся? - тримаючи в голові пророцтво про свою смерть, запитував печеру Олег.