Вступ

Нічний океан був спокійним.

Місячне світло ковзало по темній воді, а величезний туристичний лайнер повільно прокладав свій шлях крізь хвилі.

Це був справжній плавучий готель.

Десятки палуб здіймалися над водою. На верхніх рівнях працювали басейни, ресторани та оглядові майданчики. Нижче знаходилися магазини, кінотеатр, казино, спортивні зали, бари та сотні кают.

Тисячі вогників світилися в темряві, відбиваючись у чорній воді.

Пасажири відпочивали, сміялися, пили безалкогольні напої, танцювали та насолоджувалися подорожжю.

Для них це була просто ще одна ніч.

Але для семи людей ця ніч мала стати початком зовсім іншої історії.

На одній із палуб, у невеликому барі з панорамними вікнами, за круглим столом сиділи семеро чоловіків.

Посеред столу лежала колода карт.

— Ставлю ще, — сказав Віктор і поклав на стіл кілька купюр.

— Ти вже програв достатньо, — усміхнувся Алекс.

— Я не програю. Я інвестую.

Марк засміявся.

— Красиве слово для людини, яка щойно програла три партії.

Навпроти них сидів Артем. Він мовчки дивився на карти, час від часу поглядаючи на Алекса.

Роман тим часом спокійно доїдав закуску, майже не звертаючи уваги на гру.

— Романе, ти знову їси? — запитав Андрій, напівлежачи у своєму кріслі.

— А що мені робити?

— Наприклад, грати.

— Мені й так добре.

Ігор сидів трохи осторонь.

Він мовчав, стискаючи карти в руці.

— Ну що? — звернувся до нього Алекс. — Твій хід.

Ігор підняв погляд.

— Давай уже.

Карти лягли на стіл.

На кілька секунд запанувала тиша.

За панорамним вікном темний океан повільно поглинув світло місяця.

Лайнер продовжував рухатися вперед.

А потім...

СПАЛАХ.

На мить весь бар залило сліпучим білим світлом.

Пролунав оглушливий скрип металу.

Стіни здригнулися.

Підлога різко пішла вбік.

Келихи та карти полетіли зі столу.

— Що це було?!

Десь за стіною почувся гуркіт.

Сирена завила на весь лайнер.

Її різкий звук лунав із динаміків на кожній палубі, перекриваючи музику, голоси та гуркіт двигунів.

На мить усі завмерли.

А потім почалася паніка.

Пасажири висипали з кают і коридорів. Хтось кричав, хтось кликав рідних, інші намагалися зрозуміти, що сталося.

— Що відбувається?!

— Куди бігти?!

— Де рятувальні шлюпки?!

Людський потік кинувся до виходів.

Коридори миттєво заповнилися людьми. Хтось падав, хтось піднімався й продовжував бігти. Двері грюкали одна об одну, багаж валився з полиць, скло розбивалося від сильних ударів корпусу.

По гучномовцях пролунало повідомлення екіпажу, але через сирени та крики розібрати слова було майже неможливо.

На верхній палубі екіпаж уже намагався організувати евакуацію.

Стюарт стояв біля рятувальної шлюпки та щосили кричав, намагаючись перекрити сирену:

— Спершу куртизанок і мене! Не штовхатися!

Поруч люди намагалися дістатися до шлюпок, але паніка вже повністю охопила палубу.

І тут лайнер здригнувся вдруге.

ГРРРРРРРРРРР!

Металевий корпус застогнав.

Десь унизу пролунав глухий удар.

Через кілька секунд із нижнього коридору почулося шипіння.

А потім із темряви хлинула вода.

Спочатку тонким потоком.

Вона просочувалася крізь пошкоджені двері, стікала по сходах і розтікалася підлогою.

За лічені секунди потік став сильнішим.

Вода вже перекривала нижні проходи.

Люди побігли вгору.

— Вгору! На верхні палуби!

Лайнер почав поступово втрачати рівновагу.

Підлога нахилилася.

Столи та крісла покотилися коридорами.

Вода піднімалася дедалі вище, захоплюючи нижні палуби.

Вона вдиралася в каюти, заповнювала службові приміщення, сходи та коридори.

Двері автоматично зачинялися, але вода вже знаходила нові шляхи.

На верхніх палубах люди побачили через скляні двері, як екіпаж намагається організувати евакуацію.

— Не штовхайтеся!

— Усі назад!

— Допоможіть дитині!

— Де моя дружина?!

Ніхто більше не слухав нікого.

Страх переміг порядок.

Лайнер, який кілька хвилин тому був яскравим і спокійним плавучим містом, перетворювався на величезну пастку.

Світло почало миготіти.

Одне приміщення за іншим занурювалося в темряву.

Генератори працювали на межі.

Сирена продовжувала волати.

Вода піднімалася.

Палуба за палубою.

Нижня.

Середня.

Ще вище.

І разом із водою по лайнеру поширювалася темрява.

А десь серед цього хаосу семеро чоловіків намагалися знайти одне одного.

---

Далеко від лайнера, на пункті берегової охорони, у нічній тиші раптом пролунав сигнал.

Оператор різко підняв голову, дивлячись на екран.

— У нас SOS!

До рації підійшов лейтенант берегової охорони.

— Прийом, прийом. Ми отримали сигнал SOS. Передайте більш точні координати. Пошукову місію вже розпочато. Прийом.

У рації почувся тріск.

— Пшх... пшх...

Лейтенант чекав відповіді.

Але її не було.

— Повторюю. Передайте координати. Прийом.

Лише шум перешкод.

Пшх... пшх...

Через кілька хвилин у небо піднявся пошуковий гелікоптер.

Пілот облітав район океану, звідки надійшов сигнал.

Прожектор ковзав по темній поверхні води.

Кілометр за кілометром.

Але попереду не було нічого.

Ні корабля.

Ні рятувальних шлюпок.

Ні вогнів.

Лише безкрайній темний океан.

Гелікоптер продовжував пошуки.

Ніхто ще не знав, що саме сталося з величезним круїзним лайнером.

І найголовніше...

Ніхто не знав, де він зараз.                                                                                                           Тим часом у рубці берегової охорони.