Глава 5

Їхнє селище було побудоване з блоків ракушняка, невеликі будиночки без дверей, вкриті очеретом. Усередині одне приміщення - по кутах лежаки, на кшталт спальних місць, які при бажанні відгороджували плетеною ширмою, а посеред хати вогнище, яке розводили раз на день, щоб приготувати їжу. Нехитре начиння. Подекуди між будинків були натягнуті мотузки з сушеною рибою. Багато дітвори, яка носиться натовпами.

Поки я йшла, розшукуючи Темпа - я нахапалася купу зневажливих поглядів та принизливих жестів, навіть від тих же дітей. Дикі засуджували мене мовчки, як я й передбачала.

Слава творцеві, мені не довелося питати у цих людей, які так люто нащетинилися, де мені шукати Темпа - я сама на нього натрапила. Кожна вуличка цього селища упиралася в довгий збитий стіл та лавки з обох сторін, за один такий стіл могло поміститися до двадцяти чоловік, але зараз Темп сидів там зовсім один. Сидів, задумливо мнучи браслети Емми.

Здавалося, він і сам не знає, як йому тепер бути. Куди вже йому знати, що робити мені. Гарний сумний хлопець, на вигляд такий міцний та сильний.

Але світ для нього раптом став чорно-білим, тьмяним та безрадісним.

- Ну й чим мені займатися? - знизала я плечима, як ні в чому не бувало.

Темп кілька разів оглянув мене з ніг до голови, перш ніж відповісти.

- Я покажу тобі лазарет, після загибелі нашого лікаря там багато чого залишилося. Розберешся потроху, що до чого. А я займу житло по сусідству.

- Щоб доглядати за мною?

- Саме так, - невесело хмикнув він, смикнувши бровою. - В іншому кінці вулиці знайдеш туалети, а вранці біля столів роздають прісну воду та деякі продукти. Поки що будеш при лазареті, надаючи посильну допомогу, якщо кому-небудь знадобиться.

- Це навряд чи. В сенсі, навряд чи хто-небудь з них захоче до мене звертатися. ... А що Дикі говорили про мене? - мені було приємно йти поруч із ним. Просто йти та розмовляти, навіть якщо він це робив через силу.

- Добре, що коли вони висловлювали свою думку - ти була без свідомості, - буркнув Темп, зупиняючись біля будинку зі знаком U над дверима. - І ще у нас тут змінилися деякі правила. Залишати селище тепер можна тільки невеликими групами, бажано з озброєними бійцями. Відносно тебе - якщо самовільно покинеш селище, тебе знайдуть та прикінчать без суду й мого благословення. Зрозуміло?

- Я тут ніби як на випробувальному терміні?

- З одного боку так і є, - кивнув Темп, трохи довше затримавшись на мені пильним поглядом.

Думаю, дивлячись на мене він постійно згадував, як мій брат вбивав його дівчину, або як я її ховала.

Я та цілий лазарет в моєму розпорядженні. Якби я тільки могла прочитати слід його спогадів, це місце щедро поділилося б зі мною своїми історіями. Кілька лежаків уздовж стіни, оглядовий стіл біля широкого вікна, полиці з усілякими черепками та згортками, пристосування для накладання шин, перев'язувальний матеріал, який прали безліч разів. Деякі лікувальні порошки та трави були мені невідомі, і я вирішила, що завтра обов'язково викину все підозріле.

Час від часу я завмирала від думок, які раптом на мене накочували, і в такі секунди мене обдавало холодом тверезого жаху. Немов я померла і почала жити заново, повністю змінивши своє життя заради чужого хлопця. Мій власний розум відмовлявся мене розуміти. Я влипла - і це було однозначно. Але сидіти та ховатися - моє становище навряд чи змінить, мені прийдеться довести їм, що я дійсно хочу миру.

А для початку мені треба було хоча б вивчити селище, тим більше, страшенно хотілося їсти.

Люди відверталися, зустрічні відводили очі, деякі взагалі робили вигляд, що мене не існує. Я обійшла кілька вулиць, зазначила для себе, де мешкає Джона. У Диких все було влаштовано інакше, тут чоловіки жили разом зі своїми сім'ями, розділяючи обов'язки домашнього побуту та виховання дітей. Вони не стояли в вічному дозорі біля своїх кордонів, натомість вони по черзі сиділи в засідці, вибравши найвигідніші позиції, звідки добре проглядалися підступи до їхнього селища. Дикі кидали всі сили на охорону своїх людей, городи та стадо було для них справою другорядною.

Я зрозуміла - ближче до вечора, лавки на околиці перетворювалися на молодіжний косяк. У Витоку теж було подібне місце, де розводилися багаття, де хлопці могли позалицятися до дівчат, де іноді спалахували спонтанні танці та заводили пісні, де юнаки мірялися силами, а дівчата дотепністю, умінням робити зачіски та майструвати прикраси.

Ясна річ, до купки молоді десь приблизно мого віку, мені зараз приєднуватися ніяк не хотілося, та й ризиковано це було, хіба що отримати стусанів, добавки ненависті та презирства.

І тільки я зібралася повернути на наступну вуличку - ззаду зі свистом мені під лопатку встромилася стріла. Друга пролетіла повз.

Помітивши, що трапилося, один з хлопців біля столу раптом схопився, стурбований явно не моєю долею, а того, хто стріляв.

- Піте!!! - заволав він, кинувшись кудись бігти.

Тепер моє існування помітили. Праве плече страшенно боліло, так, що кожен вдих віддавався в місці поранення. Стріла потрапила таким чином, що сама я її дістати ніяк не могла.

Моя історія починала наповнюватися випробуваннями. Їм навряд чи було шкода мене, просто можлива реакція Темпа, ймовірно, викликала у них занепокоєння. Темпа все-таки хтось покликав, поки я стояла на колінах, намагаючись не ворушитися.

- Я дістану, - почула я за собою його голос. - Неше, треба розпечене лезо! - крикнув він комусь. - Можеш іти? - знову мені.

- Якщо поставиш на ноги. .... Стріляла жінка? - я повинна була запитати, поки поруч був тільки він.

Але Темп проігнорував моє запитання, обережно піднявши мене за плечі. Вони розступилися переді мною, і як тільки ми черепашачим кроком підійшли до столу, Темп без попередження поклав мене на нього животом вниз, різко висмикнувши стрілу. Я скрикнула один раз, після чого закричала сильніше, коли до рани мені приклали розпечений метал. Це був найпростіший спосіб зупинити кров. Тільки жахливо болючий.