Острів

День сьомий.

Спершу Атіка почула шум океану, наче через глуху пелену, розплющила очі й побачила перед собою Ракеша. Він сидів навпроти, прицілившись у неї.

— Я ж… тебе пристрелила…

— О, ти прокинулася. Так, підстрелила. Але ти мені подобаєшся, тож не став тебе вбивати, нехай це зроблять інші.

Вона побачила, що перебинтована.

— Що з Тео?

— Я його вбив.

— Як?

— Це було складно. Коли ти мене підстрелила, я дістав шприц і ризикнув ввести собі вміст, організм відключився, можливо, це було знеболювальне із седативним ефектом. Я не знаю, скільки був непритомним, але коли прокинувся, поруч сидів Тео й кудись дивився. Я тихо взяв камінь і вдарив його по голові, він скорчився, потім я намацав другий шприц і ввів йому. Шкіра почервоніла, він почав задихатися. Спробував на мене накинутися і придушити. Я не мав сил чинити опір, але його хватка поступово слабшала, а потім впав на мене. Я його скинув, затиснув рану й пішов у твій бік. Ти вже була непритомна й зі стрілою в спині. Вона не дуже глибоко увійшла, і я перев’язав тебе.

— Скільки учасників залишилося?

— О, зараз гляну… Чотири.

— Дякую, що врятував мене… Хоча, за правилами, залишитися має тільки один.

— Та я знаю, але я не можу лишитися осторонь, хоч ти й мене ледь не вбила.

Вони зайняли вигідну позицію, очікуючи інших.

***

Іона й Кісумі прокинулися в один час, швидко поїли, зібрали сумки й пішли в бік пляжу. Хлопець помітно накульгував.

— Ти якийсь блідий, — глянула на нього Іона.

— Ні… Усе нормально… Але ми не знаємо, хто залишився, може той здоровань із пістолетом.

— Не знаю не знаю… Головне, бути готовими, найближчої доби вирішиться наша доля: або ми повбиваємо один одного, або нас. Ми, як щури у клітці, які борються за виживання і переможе найсильніший. Чудовий був би експеримент, тільки він на людях.

— Слухай… Я тобі хочу в дечому зізнатися. Майстер — мій батько.

— Справді? І він послав тебе сюди?

Кісумі трішки здивувала її реакція, він очікував, що Іона лаятиметься на нього та його тата.

— Я сам погодився… Мені потрібно було довести, що я можу зробити все для свого майбутнього.

— У твого татуся не все гаразд із головою, раз таке міг придумати. Нам ще йти кілька кілометрів, тому розкажи про нього.

Кісумі не хотів вдаватися в подробиці. Він розповів, що свого батька майже не бачив, той увесь час працював, вихованням займалися бабуся і дідусь із боку матері. Кісумі — позашлюбний син, маму свою не пам’ятає, і батько про неї майже не розповідав, та ще й заборонив її батькам розповідати про доньку щось онукові. Хлопець знав лише, що вона працювала в одному з Майстрових офісів у Гонконзі, була китаянкою, пізніше переїхала до Японії. Потім зникла в один момент, коли синові було два роки, є тільки кілька фотографій… Вона дуже схожа на одну телеведучу… Кісумі відправили в спеціальну школу майстрів бойових мистецтв, яку фінансував батько, але хлопцеві там було важко й нецікаво.

— Так, я все розумію. Вибач, що перебиваю, але я не психолог. Розкажи краще, як твій татусь це все придумав?

— Він медіамагнат, володіє головними ЗМІ в країні та ще кількох країнах Азії. Усі майбутні учасники отримали листа, я думаю, ти — теж. Там коротка інформація про турнір, умови і про те, що в разі виграшу ви можете просити все, чого забажаєте.

— Ну… Не зовсім так. Але листа я отримала.

— До речі, я пам’ятаю випадок… почекай… це було два роки тому в школі. У нас є рейтинг учнів, першу десятку з нього викликали до Старшого. Вони наступного дня поїхали, а за тиждень повернувся тільки один, вщерть переляканий, з панічними атаками. Його потім зі школи забрали батьки, більше я його не бачив. Він мав моторошний вигляд, здається, батько тоді й задумав цей турнір, а ті учні були, як тренування перед цим.

— Твій тато — хворий виродок.

— Так… А ти чого пішла, м?

— Я і не збиралася… Це була підстава. Я летіла на переговори як помічник юриста. Знала, що буде турнір, але щойно ми сіли всі за стіл, я почала підозрювати, що щось іде не так.

— Мда… Такі головоломки батько любить… А що ти хочеш у підсумку отримати? Гроші?

— Так, гроші, дуже багато грошей за таку пригоду та будинок на березі Середземного моря в Тель-Авіві.

— А якщо не виживеш?

— Ну, що ж, не виправдала очікувань матері та сестри-відмінниці. Я після ізраїльської армії мало чого боюся, там страхи вибивають швидко.

— Ясно… Весело у вас…

— Скільки нам ще йти?

— До пляжу близько години, може трохи менше. Опівдні будемо там. Можеш себе привітати, що вижив.

— Всі ми були на межі… А хтось цю межу переступив, залишилося четверо з десяти.

Після цієї фрази в Іони по шкірі пробігли мурашки й перехотілося щось коментувати. А йшла твердо, ніби була готова до всього, адже щойно вони ступлять на пляж із Кісумі, то кожен буде сам за себе.

За якийсь час вони вже бачили на горизонті море та пісок.

— Ось! Ми майже дійшли!

— Тихо… Треба бути напоготові й дуже обережними, тут можуть бути пастки.

Вони дійшли до пляжу й Кісумі показав праворуч, де було щось схоже на те, про що Іона говорила — буква «Б».

— Так, це фініш. Але нам тут краще розійтися, до цієї точки йти не довго.

Кісумі подивився на неї мовчки й кивнув. Вони обійнялися.

— Good luck. Може ще зустрінемося.

Іона повернулася і пішла вздовж пляжу до позначки. Кісумі вирішив не ризикувати й не йти відкрито, а повернувся в ліс і пішов попід край.

Ракеш та Атіка виглядали інших учасників і вирішили розділитися, він пішов на пляж, Атіка залишилася в лісі. Домовилися, якщо когось запримітять, то дадуть сигнал один одному.

Ракеш побачив, що хтось йде вздовж берега.

— Ох і сміливий! Чи смілива?

Ракеш дістав автомат і засів за деревом, спостерігаючи за пересуванням.

Іона розуміла, що ризик великі та вона є мішенню, але чомусь була впевнена, що залишиться неушкодженою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше