— Сину, знайди вже нормальну роботу, тобі двадцять років! Через рік ти закінчуєш навчання. Як мені сказав твій брат, усі вже знайшли собі роботу за фахом, а ти — ні!
— Я шукаю. Мене без досвіду нікуди не беруть, розумієте?
Тато дивився на Харукі суворим поглядом. Він був військовим і присвятив себе цій справі, зараз у відставці. Мати ж працювала телеведучою і з дітьми майже не спілкувалася. Батьки розлучилися, коли Харукі було три роки, та опіку через зв’язки отримав тато, а в матері з’явилася вже інша родина. Із суворим татом хлопець ріс дуже самостійним. У сімнадцять вступив до ВНЗ і на останньому курсі сталася ця розмова про пошук роботи.
— Ти зрозумій, синку, уже скоро тебе нікуди не візьмуть. У наш час після школи йшли працювати, а я тобі дав час повчитись!
— І що? Я живу в гуртожитку, підробляю кур'єром по п’ятнадцять годин на тиждень у газеті.
— Хочеш працювати й далі там? — спохмурнів батько.
— Ні… Але я в пошуку!
— Подзвони матері, може в неї щось є.
Його батько й мати спілкувалися тільки двічі на рік — на Дні народження синів. Харукі говорив із матір’ю дуже рідко, через її роботу та постійні відрядження. Він її бачив частіше по телевізору як журналістку-репортерку з різних країн світу.
— Може в неї є на телеку робота!
— Не знаю…
Харукі весь цей час доготував просту вечерю. Вони жили середньо, пенсії батька вистачало покривати базові витрати.
— Піду прогуляюся.
На вулиці дощило, Харукі взяв парасольку та пішов до місцевого парку. Там зустрів свого друга Ічі, який гуляв із двома собаками.
— О, привіт! Вийшов погуляти в таку погоду?
— Ага, привіт, та батько на мізки капає із цією роботою.
— Розумію, друже, кхм, я ось у батька працюю і, чесно, був би інший варіант, уже звалив би. Логістика, перевезення ці… дістало.
— Ічі, а у вас немає вакансій випадково?
— Ні, я вже питав, нічого немає, зараз із цим загалом туго.
— Згоден-згоден.
Вони ще поспілкувалися деякий час та Ічі пішов додому. Харукі побрів далі парком і зупинився біля газетного кіоску. Його увагу привернула обкладинка газети, де побачив відому людину. Він мав трохи дріб’язку, тож купив цю газету. Дощ закінчився, Харукі сів на лавочку на зупинці й почав гортати сторінки.
— Отже, що тут?.. Політика, спорт, гумор, зведення бірж…
І на середині газети було інтерв’ю Майстра щодо медіабізнесу та конкурентів.
Харукі, захлинаючись захватом прочитав усе від першої до останньої літери. Наприкінці була адреса офісу Майстра в центрі. Хлопцю прийшла ідея спробувати влаштуватися в Japan Media Holding (JMHO). Він узяв газету і, тамуючи ентузіазм, пішов додому.
Батько дивився телевізор, там ішли дебати двох кандидатів на посаду прем’єр-міністра Японії. Харукі пройшов у свою кімнату й сів писати свою промову: хто, чим займається, де вчиться. Не знав до кінця, на яку посаду спробує претендувати, для нього було головне там зачепитись.
— Сину, ти прийшов?
— Так!
Харукі пішов у ванну й зализав волосся, щоб виглядати старшим. Власне відображення в дзеркалі йому сподобалося.
— Ти зможеш, ти крутий, я в тебе вірю, ти отримаєш роботу та досягнеш своєї мети, уперед!
Наступного дня його батько поїхав із другом до будівельного магазину. Харукі ж узяв батькову білу сорочку, вдягнув джинси, пасок та туфлі з випускного й поїхав до центрального офісу.
За тридцять хвилин прибув на місце. Дорогою йому кілька разів наступили на ноги. Увесь спітнілий перед входом востаннє зализав волосся, поклав у кишеню гребінець і підійшов до дверей. Там стояв великий охоронець із навушником і навіть не звернув увагу на Харукі, хоча він був вищий за середній зріст. Хлопець підійшов ближче, охоронець нарешті подивився на нього і витягнув руку вперед, даючи знак, щоб зупинився.
— Ви щось загубили?
— Ні, я щодо роботи, — випалив Харукі.
— Можете увійти.
Він пройшов металодетектор і, роззявивши рота, розглядав хол — як у готелі, дивани, усміхнений персонал — усе мало дуже дорогий вигляд. У Харукі запаморочилося в голові від масштабу розкоші і він випадково зачепив прибиральницю.
— Ой, вибачте… Не побачив вас.
— Юначе, вам допомогти? — звернулася до нього дівчина на рецепшені, вона широко усміхалася і, здавалося, була добродушно налаштована.
— Так. Добрий день. Я до… Майстра, — і тут Харукі сам здивувався від сказаного, у нього спітніли руки, голос трохи тремтів.
— Вам призначено? Ви є в списку?
— М… Та мав бути там…
— Секундочку… А як вас звати?
— Кхм… Я… Е…
— Ви містер Іото?
— Так… Це я…
— Ви приїхали трохи раніше, — дівчина покликала свого помічника і сказала, щоб хлопця пропустили до Майстра. Тим часом вона зателефонувала секретарці і сказала, що містер Іото вже прибув і піднімається ліфтом.
«Як це?… Гаразд, зберися… Ти вже пів справи зробив, можна собою пишатись», — думав про себе Харукі.
Помічник та хлопець піднімалися на самий верх окремим ліфтом. На поверсі, як і в холі, стояв детектор.
— Вас уже чекають! Проходьте! — якась дівчина зі стійкою вже тут вказала ліворуч, там навіть здалеку було видно високі, дерев’яні, з різними написами двері. Харукі хотів постукати, але вирішив одразу відчинити, його ж буцім чекають. Там сиділа секретарка Майстра за комп’ютером і щось швидко набирала.
Вона подивилася на Харукі, потім знову на монітор і через кілька секунд активного друкування, привітала його та запросила зайти в скляні двері. Харукі хотів сказати, що це помилка, але взяв себе в руки. Він упевнено відчинив двері, зайшов і зачинив їх за собою. Майстер стояв спиною до входу та з кимось говорив по телефону.
Харукі прокашлявся, Майстер махнув рукою, щоби підійшов ближче. У нього був широкий стіл, увесь у паперах, з комп’ютером; ззаду крісла, на стіні, висів прапор Японії і символ будинку Майстра.