Острів

Історія Харукі

— Сину, знайди вже нормальну роботу, тобі двадцять років! Через рік ти закінчуєш навчання. Як мені сказав твій брат, усі вже знайшли собі роботу за фахом, а ти — ні!

— Я шукаю. Мене без досвіду нікуди не беруть, розумієте?

Тато дивився на Харукі суворим поглядом. Він був військовим і присвятив себе цій справі, зараз у відставці. Мати ж працювала телеведучою і з дітьми майже не спілкувалася. Батьки розлучилися, коли Харукі було три роки, та опіку через зв’язки отримав тато, а в матері з’явилася вже інша родина. Із суворим татом хлопець ріс дуже самостійним. У сімнадцять вступив до ВНЗ і на останньому курсі сталася ця розмова про пошук роботи.

— Ти зрозумій, синку, уже скоро тебе нікуди не візьмуть. У наш час після школи йшли працювати, а я тобі дав час повчитись!

— І що? Я живу в гуртожитку, підробляю кур'єром по п’ятнадцять годин на тиждень у газеті.

— Хочеш працювати й далі там? — спохмурнів батько.

— Ні… Але я в пошуку!

— Подзвони матері, може в неї щось є.

Його батько й мати спілкувалися тільки двічі на рік — на Дні народження синів. Харукі говорив із матір’ю дуже рідко, через її роботу та постійні відрядження. Він її бачив частіше по телевізору як журналістку-репортерку з різних країн світу.

— Може в неї є на телеку робота!

— Не знаю…

Харукі весь цей час доготував просту вечерю. Вони жили середньо, пенсії батька вистачало покривати базові витрати.

— Піду прогуляюся.

На вулиці дощило, Харукі взяв парасольку та пішов до місцевого парку. Там зустрів свого друга Ічі, який гуляв із двома собаками.

— О, привіт! Вийшов погуляти в таку погоду?

— Ага, привіт, та батько на мізки капає із цією роботою.

— Розумію, друже, кхм, я ось у батька працюю і, чесно, був би інший варіант, уже звалив би. Логістика, перевезення ці… дістало.

— Ічі, а у вас немає вакансій випадково?

— Ні, я вже питав, нічого немає, зараз із цим загалом туго.

— Згоден-згоден.

Вони ще поспілкувалися деякий час та Ічі пішов додому. Харукі побрів далі парком і зупинився біля газетного кіоску. Його увагу привернула обкладинка газети, де побачив відому людину. Він мав трохи дріб’язку, тож купив цю газету. Дощ закінчився, Харукі сів на лавочку на зупинці й почав гортати сторінки.

— Отже, що тут?.. Політика, спорт, гумор, зведення бірж…

І на середині газети було інтерв’ю Майстра щодо медіабізнесу та конкурентів.

Харукі, захлинаючись захватом прочитав усе від першої до останньої літери. Наприкінці була адреса офісу Майстра в центрі. Хлопцю прийшла ідея спробувати влаштуватися в Japan Media Holding (JMHO). Він узяв газету і, тамуючи ентузіазм, пішов додому.

Батько дивився телевізор, там ішли дебати двох кандидатів на посаду прем’єр-міністра Японії. Харукі пройшов у свою кімнату й сів писати свою промову: хто, чим займається, де вчиться. Не знав до кінця, на яку посаду спробує претендувати, для нього було головне там зачепитись.

— Сину, ти прийшов?

— Так!

Харукі пішов у ванну й зализав волосся, щоб виглядати старшим. Власне відображення в дзеркалі йому сподобалося.

— Ти зможеш, ти крутий, я в тебе вірю, ти отримаєш роботу та досягнеш своєї мети, уперед!

Наступного дня його батько поїхав із другом до будівельного магазину. Харукі ж узяв батькову білу сорочку, вдягнув джинси, пасок та туфлі з випускного й поїхав до центрального офісу.

За тридцять хвилин прибув на місце. Дорогою йому кілька разів наступили на ноги. Увесь спітнілий перед входом востаннє зализав волосся, поклав у кишеню гребінець і підійшов до дверей. Там стояв великий охоронець із навушником і навіть не звернув увагу на Харукі, хоча він був вищий за середній зріст. Хлопець підійшов ближче, охоронець нарешті подивився на нього і витягнув руку вперед, даючи знак, щоб зупинився.

— Ви щось загубили?

— Ні, я щодо роботи, — випалив Харукі.

— Можете увійти.

Він пройшов металодетектор і, роззявивши рота, розглядав хол — як у готелі, дивани, усміхнений персонал — усе мало дуже дорогий вигляд. У Харукі запаморочилося в голові від масштабу розкоші і він випадково зачепив прибиральницю.

— Ой, вибачте… Не побачив вас.

— Юначе, вам допомогти? — звернулася до нього дівчина на рецепшені, вона широко усміхалася і, здавалося, була добродушно налаштована.

— Так. Добрий день. Я до… Майстра, — і тут Харукі сам здивувався від сказаного, у нього спітніли руки, голос трохи тремтів.

— Вам призначено? Ви є в списку?

— М… Та мав бути там…

— Секундочку… А як вас звати?

— Кхм… Я… Е…

— Ви містер Іото?

— Так… Це я…

— Ви приїхали трохи раніше, — дівчина покликала свого помічника і сказала, щоб хлопця пропустили до Майстра. Тим часом вона зателефонувала секретарці і сказала, що містер Іото вже прибув і піднімається ліфтом.

«Як це?… Гаразд, зберися… Ти вже пів справи зробив, можна собою пишатись», — думав про себе Харукі.

Помічник та хлопець піднімалися на самий верх окремим ліфтом. На поверсі, як і в холі, стояв детектор.

— Вас уже чекають! Проходьте! — якась дівчина зі стійкою вже тут вказала ліворуч, там навіть здалеку було видно високі, дерев’яні, з різними написами двері. Харукі хотів постукати, але вирішив одразу відчинити, його ж буцім чекають. Там сиділа секретарка Майстра за комп’ютером і щось швидко набирала.

Вона подивилася на Харукі, потім знову на монітор і через кілька секунд активного друкування, привітала його та запросила зайти в скляні двері. Харукі хотів сказати, що це помилка, але взяв себе в руки. Він упевнено відчинив двері, зайшов і зачинив їх за собою. Майстер стояв спиною до входу та з кимось говорив по телефону.

Харукі прокашлявся, Майстер махнув рукою, щоби підійшов ближче. У нього був широкий стіл, увесь у паперах, з комп’ютером; ззаду крісла, на стіні, висів прапор Японії і символ будинку Майстра.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше