Джон прокинувся від дзижчання комахи біля вуха, розплющив очі, картинка перед ними була трохи мутною. Він повернув голову вбік, там лежав труп японця, екран комп’ютера був чорним. Джон оглянув себе, одягу не було, окрім спідньої білизни та пов’язок на руках і ногах. Він підвівся, кривлячись від болю, сів на ліжко та відчув сильну спрагу. Довелося встати, щоб узяти чийсь стакан і з відра набрати води. Джон жадібно пив, коли зайшла Атіка.
— О, ти вже прокинувся? Як самопочуття? — вона посміхалася й мала бадьорий вигляд.
— Все добре… Дякую. А де… мій одяг?
— Термокостюм порвався частково, він сушиться. Бери на стільці одяг одного з японців.
— Дякую… М-м… Треба йти. Сюди можуть з’явитися будь-якої миті. Котра година? Де мої сумки?
— Вони всі там, де ти їх залишив, під столом, я не брала.
— А каблучка?
— Не чіпала. Я вважаю, якщо ми тут на виживання, то це має бути чесний бій, я б могла тебе… Сам розумієш… — Атіка зітхнула. — Я підігріла їжу, знайшла в них тут кілька банок вівсянки, треба підкріпитися, зібрати все, що потрібно, і вирушати.
***
— Де моя донька, я вас ще раз запитую?! Ви знущаєтеся?
Мама Атіки з батьком сиділи в старшого офіцера в кабінеті, він слухав їхній крик та намагався заспокоїти жінку, яка плакала. Чоловік сидів поруч із серйозним обличчям і тримав руку дружини.
— Давайте ще раз. Ви відправили доньку на олімпіаду у Японію та з нею вже кілька днів немає зв’язку, так?
— Так! Я вам п’ять разів уже сказала про це, що не зрозуміло?
— Не грубіяньте, я намагаюся все з’ясувати. У вас є назва, або якась інформація про цю олімпіаду?
— Ні… Здається, ні… Вона все забрала із собою…
— А звідки вона взагалі дізналася про цю…
— У мене донька зникла! — кричала мати на офіцера.
— Якщо ви не заспокоїте свою дружину, я цю справу передам в інший відділ і ви дуже довго її шукатимете. Останнє попередження.
Офіцер підвівся з крісла, підійшов до кулера, набрав води й дав матері Атіки, а за хвилину — батькові.
— В інституті… — сказав батько.
— Так. Добре… Хто?
— Якась викладачка. Ми вже туди ходили, але вона звільнилась два дні тому та її ніхто не бачив більше.
— Хм… Усе ще заплутаніше… Гаразд. Розберемося. Ось мій номер, зателефонуйте завтра вранці. А я поки що з’їжджу, усе дізнаюся.
Офіцер провів поглядом батьків студентки й потягнувся до телефона.
— Вони приходили… Ні… Усе гаразд, поїхали вже додому, але чекають від мене новин, яких немає, звісно… Так… Добре… Але… Зрозумів… Так… Пане Харукі, це останній випадок… Дякую… Оплату? Так, отримав, до побачення.
***
— Дякую тобі, що врятувала мене. Слухай, а як тебе батьки відпустили? Ти така юна, — запитав Джон Атіку, жуючи вівсянку.
— Я їм сказала у двох словах, без подробиць. Тепер уже про це шкодую.
— Послухай, — Джон відклав ложку, — ти сильніша, ніж здаєшся, справді. Упевнений, ти переможеш… Точніше ми. Або я! Аха-ха-ха.
Вони посміялися трохи, доїли й почали збирати речі.
— Слухай, а як ти під дощем так прийшла? Злива стіною була.
— Це було не просто, але я, коли йшла, то побачила вдалечині дим і вирішила йти туди в темпі. Коли вже стемніло, вийшла на дорогу та побачила сліди від коліс, по них прийшла сюди.
— А ти була сама?
— Ні… З Кісумі… японцем.
— А-а-а. Так пам’ятаю. Ти його вбила?
— Ні, — стиснула кулаки Атіка. — Він мене кинув. Я йому довірилася, як дурепа… І ще вкрав каблучку, поки я спала.
— От виродок! Ми з ним рано чи пізно зустрінемося і дамо по голові — з усмішкою спробував підбадьорити дівчину Джон.
Вони ще поговорили якийсь час і вирішили включити комп’ютер. Один із моніторів був пошкоджений, інший — з паролем для входу та всі написи були ієрогліфами. Джон розгорнув довідник, там також усе було для нього незрозуміло. Більше тут було нічого робити, вирішили, зібравши сумки, іти далі.
— Дощ пройшов сильний, багнюкою важко йти. Але я знаю, де точка Б. Туди кілька днів ходу. Десь за тиждень дійдемо, якщо, звісно, виживемо, — Атіка зітхнула.
— Це точно, але я оптиміст.
***
Кісумі прокинувся рано, розплющив очі й дивився в небо — там літали птахи, повільно сунула кудись хмара. Згадав вчорашню ситуацію з Атікою, йому було трохи соромно, але заспокоювався думкою про те, що це гра на виживання і переможець однаково буде один. Зрештою він не вбив дівчину, вона йому навіть сподобалась.
Невдовзі Кісумі поїв і пішов далі за стрілкою компаса. На браслеті, так само як звечора, залишалося сім чорних квадратиків та три червоних.
— Хм… Ще живі. Гаразд.
Скоро він почув десь вдалині постріли та прискорив крок. Обабіч стежки замаячив чужорідний предмет. Виявилося, що це був ящик.
«Ймовірно один із бонусів», — подумав Кісумі, підходячи ближче. Ногою він зачепив нитку й завмер, зрозумівши, що сталося. Одразу ж побачив, як на нього падає камінь, рух якого, схоже, активізувала перепона, тому різко відскочив убік і впав у якусь яму.
Кісумі лежав нерухомо, відчуваючи, що отримав забій плеча, на яке впав, і дрібні подряпини по всьому тілу. За кілька хвилин підвівся та почав розминати плече.
— Отже… Тут метрів п’ять, три на три метри, мій зріст сто вісімдесят сантиметрів… Земля пухка, вилізти не вийде. Так… Думай!.. А якщо засипати один кут землею, щоби піднятися ближче до краю, вставити меч… підтягнутися і другою рукою?
Він вставив меч на половину, далі він не проходив, бо в землі було багато коріння, а плече добряче боліло. Кісумі злився, що попався в таку легку пастку, він ліг на прохолодне дно ями й заплющив очі. Треба було відпочити й подумати.
Батько відправив його в академію бойових мистецтв зовсім малим. Але Кісумі завжди знав, що хоче бути музикантом, а не воїном. Створювати, а не руйнувати. Хлопець зрозумів це, коли ходив із класом на концерт і там виступали різні виконавці. Він побачив реакцію глядачів, усі плескали, солісти приймали квіти, подарунки; фанатки… Ох, йому це було шалено цікаво. Опісля часто мріяв про таку атмосферу і планував піти з академії, коли виповниться двадцять. Кісумі потайки слухав музику на плеєрі позиченому в друга, з яким бачився раз у місяць. Пізніше, не сказавши нікому, він почав відвідувати уроки вокалу. Часто фантазував, як стоїть на сцені стадіону, а всі співають його пісні.