Ракеш рано прокинувся, його розбудив шум води. Сонце вже виднілося, стояла легка прохолода й тиша, крізь спальний мішок долинав спів птахів і шум вітру. Йому подобалося таке усамітнення, адже там, де він виріс, таких лісів немає.
— Якщо не зважати на обставини, то тут дуже навіть непогано, пристосуватися можна.
Ракеш виплутався зі спальника, зробив зарядку, віджимання, прес, кілька асан із йоги, розтяжку, проплив кілька кіл у воді і взявся готувати сніданок. Ще мав одного батончика й у перший день упіймав кролика, приготував його на вогні і зберіг на кілька днів.
— М’ясо майже закінчилося… Потрібно добувати нову їжу.
Ракеш зібрав сумку й пішов уздовж річки. Пройшовши кілька кілометрів, він побачив якийсь силует на протилежному боці та крикнув:
— Гей! Ау! Привіт!
Іде, яка на березі збирала речі в сумку, сіпнулася від вигуків і побачила Ракеша. Відстань між ними була приблизно сімдесят метрів.
— Ти одна, Іде?!
— О, привіт! Так одна, збираюсь рухатися далі, а ти?!
— Теж! Ти знаєш, куди йти?
— Так! Ти йдеш правильно.
— Може я до тебе переберуся і підемо разом?! Я тебе не чіпатиму!
Іде ця ідея здалася сумнівною.
— Вибач, краще бути на відстані, сам розумієш, умови!
— Гаразд! Як хочеш! Можемо так йти.
Ракеш розумів її побоювання, тож вирішив не наполягати, а йти паралельно з нею. Вони подолали так пару кілометрів майже без зупинки і вирішили зробити привал. Ракеш дістав батончик та жменьку ягід, які він зірвав по дорозі, присів на камінь, зняв футболку, повісив її на гілку, щоб трохи просохла від поту, і спостерігав за суперницею та за течію.
Тим часом Іде доїла останній батончик. Їжа в неї закінчилася, довелося гукати до Ракеша:
— Слухай! А тут є якась живність?! Щоби спіймати, приготувати та з’їсти.
Ракеш усміхнувся і зрозумів, що вона не пристосована до таких екстремальних умов виживання.
— Так! Кролика вчора приготував, ще залишилося трохи. Ну і ягоди тут хороші, свіжі, щоправда, треба знати, які їстівні, а то можна вмерти!
Іде хотіла його покликати, щоб допоміг вполювати якогось мілкого звіра, але страх того, що Ракеш її вб’є і забере каблучку, був вищим. Вона помахала супернику рукою, узяла рюкзак і пішла нагору.
— Агов! Ти куди?
— Добувати їжу! Я скоро!
— Там може бути небезпечно!
Іде не розчула, що він сказав, та полізла наверх. У лісі було тихо, вона дістала сигнальний пістолет, який обрала, та почала виглядати щось, що можна з`їсти тут і зараз. Такого вона жодного разу не робила в житті, окрім ловлі риби, і не уявляла собі, що буде. Вона часто фантазувала малою, коли виходила з батьком у море, що корабель може потонути або викине кудись, де немає життя, як Робінзона Крузо, але ситуація виявилася іншою. Тут боротьба із сімома різними людьми, які хочуть її вбити, і з дуже обмеженим часом та ресурсами. Іде вдивлялася в гущавину, намагаючись розгледіти ознаки того, що можна потенційно з’їсти, але птахи ховалися між гілок, а білки стрибали по деревах надто швидко. Іде була засмучена й роздратована.
Через годину вона повернулася на берег ні із чим. Ракеш сидів у позі лотоса й медитував. Іде кинула камінь у його бік, той впав у воду, бризки потрапили на Ракеша. Він різко розплющив очі, сіпнувся, а Іде голосно розсміялася. Ракеш теж усміхнувся і, знявши штани й черевики, пірнув у воду. Коли Іде почала переживати, що довго не виринає, він вигулькнув із двома рибинами в руках, глибоко вдихнув повітря і широко усміхнувся.
— Гарний улов! Мій батько б сказав, що ти молодець!
— А чим він займається? — запитав Ракеш, виходячи з води.
— Він ловить рибу, а я йому допомагаю.
— А ти взагалі звідки? У тебе цікавий акцент.
— Я з Норвегії, а ти?
— Індія.
Ракеш одягнувся і наколов рибу на зламану гілку. Вони вирушили в дорогу вздовж русла, зрідка перегукуючись. Іде запитала в хлопця з приводу зброї, чи використовував він автомат, той хитнув головою заперечно. Ракеш не знав, чого очікувати від інших, але запас набоїв він зберігав для слушного випадку. Після невеликого перепочинку, вони пішли далі, пройшовши кілька кілометрів, почули чийсь крик на березі, де йшла Іде.
— Ти чула?
— Так! Я піду подивлюся, що там.
Іде підібрала палку та повільно почала вибиратися нагору. Ракешу ця ідея не сподобалася, адже там міг бути, хто завгодно. Він не знав, що йому робити, чекати чи переплисти на її бік. Зрештою вирішив не поспішати, якщо вже почує крик, то перепливе миттєво. Іде залізла нагору й розглядала все навколо, аж тут почула скрип зверху, не встигла швидко зреагувати й на неї хтось стрибнув. Вони обидва впали. Іде не могла зрозуміти, хто це, вона лежала на животі та пручалася, коли побачила мигцем очі Фарея.
— Фарей?
— Так, я, привіт, лежи тихо і віддай мені свою каблучку або я підірву нас обох.
Іде намагалася звільнити руки, щоб дістати пістолет, але супротивник притиснув їх своїми ногами. Через брак повітря та від його ваги вона почала задихатися. Пістолет Фарей відкинув убік і вона лежала обличчям у землю, не маючи змоги крикнути.
— Люба, вибач, сама розумієш правила. Ти мені віддаси каблучку?
— Пішов у дупу, козел, — насилу відповіла Іде, намагаючись виповзти з-під нього.
— Ну, що ж… Як знаєш, — Фарей дістав одну із гранат і повторив своє питання, та відповідь знову була негативною. Він хотів покласти під Іде гранату і швидко відскочити, але тут почув ззаду чийсь рик. Це був вовк, приблизно за п’ятнадцять метрів від них. Звір дивився на них злісними й голодними очима і гарчав.
Фарей втупився на нього й вирішив використати гранату, яку він приготував для Іде, — висмикнув чеку, почекав, доки вовк підійде ближче. Коли це сталося, він кинув гранату. Пролунав вибух, від якого Фарей відлетів убік і залишився лежати оглушеним. Іде зібрала всі сили, знайшла очима пістолет, підібрала і вистрілила у Фарея. Той закричав, але встиг прикритися рюкзаком. А тоді підвівся, обперся на дерево і злісно зиркнув на дівчину. Вона заклякла в очікуванні непоправного. Фарей пішов на неї, погрожуючи другою гранатою. Гримнув постріл, Фарей упав.