Острів

День другий

Фарей прокинувся, швидко вдягнувся, перекусив та пішов далі. Дорога, яку він визначив для себе, була єдиною з того місця, де прийшов до тями. Спокійним темпом, не поспішаючи, тупцяв стежкою, навколо простягався густий ліс, за яким нічого не видно було далі двадцяти-тридцяти метрів, аж раптом побачив завішаний на дереві мішок.

— Так… Це, напевно, підказка або щось ще.

Гілка була за кілька метрів від Фарея, стовп дерева не давав змоги залізти на нього — стовбур був надто широким і гладким. Він став кидати грудки в мішок. Одна, друга, третя спроба, але той так і висів, не рухаючись. Зі зброї Фарей мав дві гранати, які не було сенсу витрачати, тому продовжив шпурляти грудками, гілками та камінням, але нічого не виходило.

— Може підійти?.. Раптом це щось цінне? Бляха… Хм… Що робити!?

Цей мішок не давав Фарею спокою, він уже майже все використав, а раптом всередині зброя, або їжа, або ще щось для виживання тут? Він озирнувся навколо, потім опустив погляд додолу і вперся у свої кросівки. Фарею спала на думку ідея та з’явився вогник в очах. Він познаходив довгі гілки, зняв взуття, зв’язав двома шнурками краї палиць, обмотав і лосинами, щоби було міцніше, а на вістрі примостив свій кросівок — це дало змогу дістати мішок. Кілька хвилин він, підстрибуючи, штовхав, зрештою вантаж впав.

Фарей у цей момент відскочив та затулив руками обличчя, раптом там було б щось небезпечне. Але мішок просто глухо гупнувся на землю. Він подивився на нього й почав повільно, на карачках, наближатися і наважився подивитися, що всередині. Те, що там побачив, його здивувало, це був тубус. Всередині знайшов кілька шприців із підписами: «Отрута», «Антибіотик», «Загоєння ран», «Спирт», «Протиотрута від укусів змій». Також там лежала запальничка.

— Гарний бонус. Дякую, Майстре, — вигукнув він, піднявши тубус над головою.

***

Атіка та Кісумі, переночувавши після довгого шляху, пішли через ліс далі. Дорогою вони знайшли один бонус у вигляді їжі та питної води. Кісумі йшов майже мовчки, на репліку Атіки він кивнув схвально.

— Ми в будь-який момент можемо когось зустріти і, розумієш, що тут наслідки непередбачувані для нас?

— Так, розумію. Я, наприклад, маю меч і добре вмію ним користуватися, у школі навчили.

— Я рада за тебе, але є ймовірність, що в іншого може бути автомат або пістолет. Здається, у Джона чи Фарея є навіть гранати і, якщо вчасно не зреагувати…

— Розумію, я дуже уважний й дивлюся на всі боки та ще наглядати за тобою варто. Ти ще юна, Атіко, і можеш тут загинути. До речі, яка в тебе зброя? А то я не звернув увагу.

— Не важливо. Вона в моїй сумці, я обрала секретну зброю в білому кубі.

Атіка згадала, що мусила йти після Джона й хотіла взяти ножі, але, як тільки Джон узяв пістолет, вона вже підвелася, та Майстер сказав, щоб далі йшов Фарей, а до неї черга дійшла наприкінці. Ніхто не ризикував брати секретне озброєння, а в неї не було вже вибору.

Вони ще йшли деякий час. Перепочивши, Кісумі несподівано для Атіки почав розповідати про себе, своє дитинство, ще до школи. Як він із батьком та мамою їздив у Європу, що йому сподобалося дуже в Італії. Піцу батько забороняв їсти, але мама, поки чоловік був у готелі з температурою, повела в піцерію та купила три різні піци.

— Досі пригадую той смак. Більше я не їв піцу, у школі була сувора специфічна дієта… Не знаю, чому я згадав це… Але захотілося поділитись… До школи мені все здавалося казкою, та потім ставало все гірше й гірше. Це була школа бойових мистецтв… А тоді суперечка із батьком…

— А хто твої батьки?

— Мама — телеведуча, батько — власник медіа. До речі, на одному з телеканалів вони й познайомились. Він був головним продюсером уже, а матір тоді працювала позаштатним журналістом.

Атіка не хотіла бути допитливою тому тільки уважно його слухала.

— Мої батьки також познайомилися на роботі, вони — професори в університеті. Потім продовжили спільну наукову діяльність і там… Вони хочуть, щоб я пішла їхнім шляхом… Кхм… Треба випити води…

— Щось у тебе голос не дуже радісний, коли ти про це говориш.

— Цей турнір для мене виклик. Я все життя догоджала батькам. Але цього разу… Можливо, це була помилка… І це перший мій виїзд за кордон…

Кісумі вкотре помітив, що ця тема Атіці не до вподоби, судячи з її обличчя та суму в очах, тож він перевів розмову на іншу тему.

Атіка ж зрозуміла, що між ними багато спільного, їй це сподобалося. Спершу хлопець був холодним, різким — це неприємно зачіпало, у її оточенні таких людей не було. Але із часом вона зрозуміла, що Кісумі їй довірився та трішки розкрився. Він розповідав далі, де він був, а коли зайшла мова про книжки, цитував Ніцше, Токутомі Рока, Фіцджеральда. Але його улюбленим письменником був Ернест Гемінґвей і його роман «Прощавай, зброє».

— «…Війна не скінчиться, якщо одна сторона перестане битися. Буде тільки гірше, якщо ми перестанемо битися. — Гірше бути не може… Немає нічого гіршого за війну…»

Атіка була вражена, бо з першого погляду Кісумі не здавався таким різностороннім.

— Так, у нашому регіоні часто бувають конфлікти між різними країнами, Гемінґвей знав, про що писав… Я також його читала, але мені більше подобається його повість «Старий і море». Також перечитала майже всього Ремарка, але тобі нічого не процитую, бо не пам’ятаю, — з усмішкою сказала вона, дивлячись на Кісумі.

За розмовами не помітили, як настав вечір, втомившись, вони побачили місце для привалу й ночівлі. Там було менше дерев та більше гладкої землі. Вони спорудили курінь і домовилися спати по черзі на випадок небезпеки. Атіка була на посту перша, вона ходила біля халабуди й іноді сиділа, Кісумі в цей час спав. За кілька годин, дивлячись на небо, і собі почала куняти, коли почула шурхіт.

Атіка різко піднялася та вирішила не будити Кісумі. Але не переконатись, що це просто вітер або якийсь кролик, не могла. Пішла дуже тихо, поглядаючи на намет, і тут побачила тінь за кілька метрів від неї. Руки миттю затремтіли, Атіка підкрадалась у бік тіні, коли відчула, що хтось стоїть позаду. Озирнувшись, побачила Кісумі, який дивився на неї, наступної миті він її поцілував, Дівчина не очікувала такого, хвиля тепла, якого досі не відчувала, затопила її. Це був перший поцілунок Атіки. Вона кинула свою зброю на землю. Кісумі однією рукою притиснув її до себе, а іншою обіймав за шию. У цей момент, уперше за довгий час, Атіка не аналізувала, не думала, а тільки піддалась емоціям.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше