Тео розплющив очі й побачив перед собою зайця за метр від себе. Зрозумів, що лежить на землі, а навколо височіють дерева. Він підвівся і, як не дивно, не відчував болю, не почувався пригніченим, а навпаки, був сповнений сил та енергії. Тео подивився на себе, виявилося, що він у термокостюмі, на руці — браслет із десятьма чорними кубиками й таймером, поруч — набитий чимось рюкзак і його зброя.
— Отже, що тут?.. Сірники… Батончики протеїнові, маленький ліхтарик, блокнот із ручкою, надувна подушка, спальний мішок, компас і мапа з моєю, очевидно, міткою.
Тео роззирнувся навкруги, він перебував у густому лісі з вузенькими стежками. Навколо стояла тиша.
— Так… Десять кілець… Майстер… Я думав, мені це наснилося… Треба було взяти краще кинджал, — бурмотів Тео, коли почув шурхіт за кілька метрів. Він пригнувся і сховався за дерево. З кущів різко вискочив заєць й пострибав в інші зарослі, Тео сіпнувся, але відчув полегшення та нервово засміявся.
— Гаразд… Що там на мапі? Я — тут, йти — на південь. Компас показує туди… — він неквапом пішов однією зі стежок.
***
Тим часом Джон намагався залізти на дерево, щоб зрозуміти, куди йому рухатися, він не вмів користуватися компасом. Ліс густий, один неправильний вибір шляху і може тут нескінченно колами ходити, а часу обмаль. Він вхопився за першу гілку, підтягнувся і дістався наступної — так вдалося піднятися ще на три гілки. Джону було видно горизонт, океан і густий зелений ліс навколо. Вдалині виднівся легкий дим. Він сперся спиною на стовбур, подивився на мапу, потім на компас, намагаючись у ньому розібратися. Карта була доволі детальною, показувала, де знаходиться озеро, чомусь з алігаторами, а також усі рівнини, болото і водоспад. Джон вагався кілька хвилин, перш ніж ухвалив рішення йти на південь — так, на його думку, показував компас і в тій частині острова він бачив дим.
Майнула думка, може вогонь, то пастка, але Джон згадав усіх присутніх за столом — він був там найміцнішим за статурою і у випадку небезпеки знав, як застосувати силу та свою зброю. Так заспокоївши себе, зліз із дерева й рішуче пішов до цілі.
***
— Якого?! — Фарей прокинувся від відчуття, ніби хтось повзе уздовж ноги. У нього стався напад паніки, тому що з дитинства боявся змій. Такого плазуна, який дійсно ліниво проповзав поряд, торкаючи слизьким тілом одяг Фарея, він бачив уперше. Синьо-жовтого окрасу луската стрічка шелестіла повз. Здавалось, що час завмер. Фарей намагався не рухатись, щоб не отримати укус. Минула, напевно, вічність, поки яскравий хвіст не зник у траві. Фарей із полегшенням видихнув і опустив голову. Заспокоївшись, підвівся, озирнувся навколо, перевірив вміст сумки. Не орієнтуючись на місцевості, пішов першою-ліпшою стежкою прямо, уважно дивлячись під ноги. Згадка про змію змушувала його пересмикуватись.
***
— Гей, ти! Прокидайся! Час іде.
Атіка розплющила очі й побачила перед собою того самого японця, який був за столом, але вона не дуже на нього тоді звертала увагу. Тепер роздивилася: високий, коротко стрижений, зі шрамом біля лівого вуха та зеленими очима. Вона відсахнулася вбік, схопивши рюкзак.
— Якби я хотів тебе вбити, то зробив би це вже давно, а так… Пішли разом! Через дивну випадковість, ти була недалеко від мене, — байдужим голосом сказав він, тримаючи руки в кишенях.
— Хто?.. Як?.. Гаразд… — Атіка лише тепер усвідомила, що вона з купою незнайомців, які хочуть її вбити, на невідомому острові. Це було страшно, щоб ось так просто знищити людину, як муху. На очах виступили сльози, але вона швидко їх витерла. Японець дивився на неї трохи зневажливо, та всередині розумів, що він би на її місці сам заплакав, якби міг, просто не в цих умовах давати змогу собі піддатися слабкості. Кісумі стримував завжди емоції. За кілька хвилин Атіка заспокоїлася, подивилася, що має з речей у рюкзаку. Японець подав їй руку та воду, вона випила трохи й підвелася.
— Що ми?.. Навіщо все це? Я хочу до мами й тата, я не хочу в цьому брати участь!
— Але ти береш участь, дитинко, і теж отримала «лист щастя», як усі ми. Ти могла піти, мала шанс.
— Я не… Як тобі сказати… усе заплутано.
— Гаразд, рухаємося далі разом. До речі, скільки в тебе кілець?
І тут Атіка згадала про конверт.
— Він був порожній, — сором’язливо сказала вона й подивилася вниз, як школярка, яка не вивчила урок.
— Ясно… Тобі буде непросто. У мене одна каблучка, — сказав він, підкидаючи ту саму каблучку в повітрі, опісля поклав у кишеню. — Слухай, навіщо ти взагалі погодилася на це й підписала контракт? На вигляд ти відмінниця-розумниця, мабуть, приклад усім студентам.
— Не кажи так! Я хотіла відступити, але якщо вже тут, хочу довести собі, що я не тільки хороша дівчинка та відмінниця, а й можу бути іншою! Усе життя мені кажуть, яка я чемна, наче не можу мати інших чеснот!
— Добре-добре… Легше, не кричи на мене. Так, доведи всім, на що ти здатна.
— Спершу я не повірила, що це все насправді. А коли відступати було пізно… Основна причина, чому я погодилася на цю авантюру в тому, що хотіла довести самій собі, ніби чогось варта, окрім оцінок і вундеркідного кліше за собою. Навіть якщо це коштуватиме мені життя… Я готова ризикнути, якщо мене обрали серед багатьох. Що зараз думають мої батьки, можливо вже шукають та подали заяву в поліцію? Або ні… Пам’ятаю, як мама мене загубила на ринку, я потім дізналась, що не дуже мене й шукала, тому що вона емоційно холодна та не думає про інших. Але одна продавчиня побачила, як я одна бавлюся з якимось песиком, та повернула матері. Або пам’ятаю, коли батько не слухав мене щодо майбутнього, а тільки гнув свою лінію. У мене були думки втекти після повноліття із подругою з дому, але страх перед невідомим завадив, передумала. Проте часом шкодую, що не зробила цього.
— Сповідатися було необов’язково, — хмикнув Кісумі. — Маєш уявлення, куди нам іти?
— Так, я дещо згадала… Коли мене сюди везли, прокинулася на недовгий час і побачила. Нам на південь, точка Б розташована десь на пляжі.