10 червня.
— Майстре, вони всі прибули в готель «Mandarin One», діємо за планом?
— Нехай відпочинуть до вечора, розішли їм запрошення на зустріч.
— Слухаюсь, — помічник вклонився і вийшов у коридор.
Готель «Mandarin One» був власністю Майстра. Будівля розташовувалася на околиці міста, побудована у японському стилі, без єдиного цвяха і призначалася для високопоставлених гостей та друзів Майстра. Готель мав дев’яносто дев’ять номерів на три поверхи й окремі будиночки для персоналу. Оздоблений натуральним канадським кленом, екологічні килими замість паркету та скрізь коричневі відтінки, адже це був улюблений колір Майстра. Але одна річ впадала в око всім, хто заходив. У центрі фоє стояла п’ятиметрова статуя власника, виготовлена на замовлення із мармуру. Про цей готель майже ніхто не знав і мало хто розумів, де він розташований, але після перебування в ньому, усі були в захваті.
Ще однією особливістю була цілковита тиша. Навіть персонал не розмовляв, вони всі були в масці на пів обличчя, а якщо їм потрібно висловитись, то користувалися спеціальними знаками й записками. Це зроблено для того, щоб гості відпочивали, перебували в гармонії із собою та ні на що не відволікалися. Зрідка легка музика грала в центрі готелю, скрипка, це був улюблений інструмент Майстра.
Новоприбулі розселилися у «Mandarin One» безплатно. Їх усіх забрали автомобілі і привезли із різницею в кілька годин. У конвертах, які отримали всі учасники, знаходилися суворі інструкції: не можна було з кимось спілкуватися і обговорювати, за яких обставин сюди приїхали й що пізніше всі отримають подальші вказівки.
Першою приїхала Іде. Коли вона вийшла з аеропорту, побачила чоловіка в масці та окулярах із табличкою з її ім’ям. Іде віддала йому свій багаж і сіла в машину, нічого не питаючи. Всю дорогу водій не зронив жодного слова, за затемненим склом миготіли висотні будівлі, вогні, затори, яскраві вивіски. Йшов сильний дощ, багато парасольок, що бігали в різні боки. Хвилин за тридцять уже прибули на місце. На вході в готель, більше схожий на старовинний японський будинок, лише в більшому масштабі, вона побачила табличку «Запроєктований Сіндзо Сіодзакі. 1799 рік». Іде вийшла, їй віддали багаж та спрямували до стійки реєстрації. Там стояв хостес у масці, у традиційному японському костюмі, він вказав на табличку «Не говорити». Вона мовчки простягнула свій паспорт. Хостес вказав пальцем на іншу табличку з написом «Кільце». І тут вона згадала, що в конверті лежала каблучка білого кольору із чорним каменем, простягнула, далі хостес щось надрукував на комп’ютері і протянув обома руками ключ від номера, згинаючись у традиційному поклоні. Іде кивнула й пішла із сумкою у свій номер на другому поверсі. Готель одразу подобався, він був сумішшю традиційної японської культури упереміш із сучасним стилем. Вона піднялася сходами та відчинила свій номер. Останній був дуже просторим, у стилі мінімалізму: низьке ліжко, невелика ванна та балкон із краєвидом на ліс. Дівчина роззулася, впала на ліжко зірочкою. Від різкого коливання повітря з тумбочки злетів папірець. Іде підвелася, забрала записку і прочитала, що костюм у шафі, треба бути готовою за пʼять хвилин до шостої стояти на першому поверсі.
— Мда… Відчуваю тут буде весело, — вона хмикнула й пішла змити із себе цей день.
Решта «запрошених» прибули впродовж дня, щоб до вісімнадцятої години всі були в зборі.
Ісаак їхав разом з Іоною та Ракешем, думав про брата, про те, як він на це погодився, згадав батька. Нервово кусав губи, відчув, що спітніли долоні та почав несамовито терти їх об штани.
Ракеш, як сів у автомобіль, відчув сильну слабкість та намагався стримувати позіхання. Врешті, під шум дороги, заплющив очі, засинаючи.
Іона дивилася на двох своїх колег і подумки зазначала, що вони зовні не дуже схожі на юристів. Один зі щетиною, та, як вона зрозуміла, не дуже знає англійську, судячи з того, як він розгубився в аеропорту, пом’ята сорочка, туфлі не нові. Другий, який сидів поруч, привертав увагу синцями на кулаках, брудом під нігтями, та й дешева сорочка, на розмір більша, ніж потрібно, заправлена в штани, довіри не викликала.
Автівка повернула кілька разів і зупинилась. Водій вийшов, відчинив двері та багажник. Іона штовхнула Ракеша, ніби випадково, щоби прокинувся та вони всі вийшли.
— Вау… Крутий готель! — витріщалась Іона.
— Котра година? Щось я зголоднів, — позіхнув Ракеш.
— Майже сімнадцята.
Вони разом зайшли й отримали ключі від номерів на стійці рецепції. Опісля кожен піднявся у свій. На вулиці зашумів двигун авто, то приїхав Джон.
Найбільше чудувався з номера Ракеш, він ніколи не був у готелях і пішов усе обережно оглядати, погладжуючи предмети. Джон, заблукавши, переплутав номер і йому відчинила Іона. Вона здивовано подивилася на нього.
— Ой, перепрошую, мій номер сусідній.
Іона подивилася на нього і злегка посміхнулася.
«Хм… Підкачаний, смаглявий, високий. Якщо він учасник, то решті буде не просто», — подумала вона.
— Та нічого, буває, — сказала вона на івриті вголос та зачинила двері.
Джон нічого не зрозумів, окрім того, що вона приязно налаштована, зайшов у свій номер, озирнувся, кинув сумку на крісло, вийшов на балкон.
— Яка краса… — він задивився на гори, густий ліс у далечі, вдихаючи свіже повітря на повні груди. Коли почув насмішкуватий голос ламаною англійською:
— Мене згадали?
Джон озирнувся праворуч, там стояла Іона на своєму балконі.
— Я так розумію, ви за запрошенням? — запитав Джон.
— Майже так. Мене звати Іона.
— Я Джон, у вас така англійська… ви звідки?
— Ізраїль, а ви?
— Австралія.
— Ох… занесло нас так занесло… І я не про Японію…
— Згоден… — і тут зателефонували одночасно телефони в номерах.
Джон та Іона перезирнулися та підійшли до слухавок, але почули лише гудки. Австралієць повільно поклав слухавку, поправив волосся і повернувся на балкон, але Іони там не було, тож він пішов перевдягатись.