Острів

Туніс, Туніс

Туніський університет, лекція Стародавньої Історії.

— Студенти, прошу уваги! Тиша! Вас сто тридцять, а я одна. Отже, через тиждень у вас іспит, може, хтось забув, але в нас кінець семестру. За журналом частина з вас не буде допущена, списки висять на стенді на першому поверсі біля кафедри. Кому потрібна додаткова консультація, сьогодні о шістнадцятій в аудиторії чотириста два я буду вас чекати.

— Мда… Навіщо було фігнею страждати, вона сувора тітка? — гмикнув Боб Нілу, який сидів біля нього.

— Тсс… Не чути! — насупилась Атіка, що сиділа перед ними.

— А ти чого паришся? Ти ж відмінниця.

— А що як вона оголосить щось важливе, а я не почую через вас? — сказала вона, обертаючись.

— Що, хлопці, хочете до Атіки примазатись? Щоб допомогла з екзаменом? — глузливо глянула на них Бетті.

— Нащо? Мені допоможе Домініка. Я цю Стародавню Історію ніколи не любив, складний та нудний предмет.

— Не складний, якщо все робити вчасно, — сказала Атіка Бобу, усміхаючись.

— Ну, перепрошую, відміннице! У тебе, мабуть, ще й автомат буде.

— Так! Я почула слово автомат із задніх рядів, чи мені почулося? Боб? — викладачка підвищила голос.

— А тим, у кого були «відмінно» весь семестр, можуть просто поставити автомат?

— Ви себе маєте на увазі?

Частина аудиторії посміхнулася.

— Ні, я ж точно йду, у мене були погані оцінки, я про відмінників.

— Гарне запитання, до іспиту готуються всі без винятку, просто іншим буде простіше, — сказала професорка Хібі. — Всі вільні!

Студенти встали з-за столів, попрямували до дверей. Кілька з них підійшли до професорки, обговорити іспит, у тому числі й Атіка. Вона із самого дитинства була надзвичайно допитливою. Батько й мати професори в інших університетах і вона хотіла піти по їхніх стопах. З народження рідні готували для неї велике майбутнє. Змалку навчили писати й читати, відправили на народні танці, іноземні мови. У школу Атіку взяли одразу в третій клас як обдаровану дитину. У неї все було розписано погодинно і їй це подобалося. Батьки надзвичайно пишалися нею.

Вони жили у квартирі в одному зі спальних районів. До закінчення школи Атіка мала окрему шафу з медалями, грамотами, кубками зі змагань, конкурсів та олімпіад. За рік до закінчення школи найкращі виші світу пропонували їй вступити до них, Єльський, Стенфорд, Гарвард, але батьки наполягли на тому, щоб вона розвивалася у своїй країні і вступила в один із місцевих Університетів. Вона не сперечалася, але це було дуже неприємно й Атіка проплакала у своїй кімнаті всю ніч після цієї розмови.

Вона прагла більшого, ніж мала, але батьки наполягли. Атіка вступила спочатку в один ВНЗ, а через рік у ще один, щоби паралельно здобути дві освіти, інженерний напрям (як хотіли тато з мамою) та філологічний. Вона була вище середнього зросту, коричневе до плеч волосся, з брекетами, типовий студент з однією особливістю, у неї були яскраво блакитні очі, що було великою рідкістю та хто бачив її, першочергово звертали на це увагу та думали що це лінзи. Як їй потім сказали, це від прабабусі, вона була з давнього роду, й особливою рисою, що в особливих людей у їхньому роді народжуються з блакитними очима, значить у неї велике майбутнє. У бабусі та матері Атіки були темні очі.

— Атіко, затримайся, будь ласка, на одну хвилину.

— Хлопці, йдіть, я наздожену, — дівчина підійшла до стола. — Так, професорко?

— Я хотіла з тобою поговорити, сідай.

Атіка зніяковіло сіла навпроти, тримаючи сумку на колінах.

— Ми отримали лист від Токійського університету, вони відбирають студентів на участь в олімпіаді з філології. Перше місце — десять тисяч доларів, друге місце — п’ять тисяч доларів, третє місце — дві тисячі доларів. Проживання, харчування — безоплатне. Сім днів, переліт включено у вартість. Вони відбирають талановиту молодь із різних країн світу і твоя анкета викликала інтерес. Що конкретно там буде, я ще не знаю, це вперше вони таку олімпіаду влаштовують. Спонсорами виступають якісь японські меценати. Тільки прийшов лист, їм цікаві кілька хлопців та ти. Ректор доручив мені поспілкуватися з вами всіма.

— Досить незвично… А кого ще рекомендували з нашого універу?

— Ти їх не знаєш, вони з інших факультетів, ще троє студентів. Але я хочу рекомендувати тебе, що думаєш?

— Ну… Я не знаю… Не розумію, що це буде за олімпіада, може я не зможу…

— Вони сказали, що все в рамках твого профілю.

— А можна десь ознайомиться детальніше? Умови та інше.

— Все є в цьому конверті, — професорка дістала із шухляди жовтий щільний конверт із печаткою.

— Гм… Я хочу порадитися з батьками, це можливо?

— Так, звісно. Дати відповідь потрібно до завтра.

Атіка дуже довіряла професорці й інтуїція їй підказувала, що це чудовий шанс проявити себе, виїхати за кордон, отримати кругленьку суму. Вона згадала, що бачила рекламу по телевізору, про тури Європою — на річницю для батьків це був би ідеальний подарунок. А що вона займе призове місце, сумнівів не було.

— Слухай, — професорка нахилилася та поклала свою руку на її, — прекрасно розумію твоє хвилювання. Я дуже поважаю твоїх батьків, вони мені допомогли свого часу на захисті дисертації, але ти, думаю, можеш більше. Це конверт, якщо ти його відкриєш, назад дороги не буде. А тепер, вибач, мені час іти. Завтра скажеш, що вирішила.

Професорка Хібі вийшла з аудиторії. Атіка простояла в роздумах, поки не почула дзвінок на наступну пару.

На лекції з філософії вона сиділа мовчки, як зазвичай, краєм вуха слухала лектора та дивилася на пустий аркуш, де не було навіть дати й теми пари. Пропозиція була привабливою, але й лякала водночас — досі Атіка не була за кордоном, тим більше сама.

— Гей, покажи останнє речення, а то я не встиг записати, — одногрупник подивився в її зошит, але там було порожньо, він із подивом глипнув на відмінницю і повернувся до іншого сусіда.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше