— Сину, як справи? — мама Фарея, жінка сорока шести років, біляве волосся до попереку, струнка та смаглява, у минулому топмодель та Miss International Beauty 1986 року.
— Та все тіп-топ, мам, піду незабаром на пляж, сьогодні має бути гарна хвиля.
Фарей грав у баскетбол із тренером на задньому дворі, на майданчику. Підстрибнувши, кинув мʼяч, промазав і вчергове засмутився, що не влучив через невеликий зріст. Він поправив обруч, щоб його довге патлате волосся не лізло в очі та повторив кидок. Зігравши кілька партій, попрощався з тренером і попрямував на другий поверх до своєї кімнати. Там зняв увесь одяг, кинув на підлогу, пішов через гардеробну в душ. У цей момент проходила хатня робітниця, зібрала одяг, щоб віднести в пральню в підвалі. Опісля вона почала вологе прибирання в кімнаті батьків Фарея: підіймати сімейні фото, протирала, ставила на місце. Сім’я в них була велика, шість дітей. Фарей — найстарший. Й тут її перервав Колін, наймолодший, та запитав де його машинка.
Освіжившись, Фарей узяв ключі від Maserati, який йому подарувала бабуся. Із батьком вони майже не розмовляли, бо часто сварилися через поведінку сина, у того за двадцять сім років було пʼять приводів у поліцію через водіння в нетверезому стані та бійки на вулиці. Одного разу його зловили, коли він справляв потребу на поліцейську машину.
Дворецький привітав батька Фарея — Коджо, узяв його дипломат та повідомив, що в кабінеті вже чекає гість. Коджо попросив принести кави і відчинив двері домашнього офісу.
— Гаразд, містер… Як вас?.. — він присів на своє крісло.
— Можна просто Харукі, — той поставив чашку з кавою на столик, підійшов до столу та присів уже навпроти господаря дому.
— Отже, — почав Коджо й поправив двома вказівними пальцями окуляри, — я чув, що Майстер буде по-особливому святкувати День народження… Як саме? У мене є інтерес, можливо, вийти на японський ринок, він дуже впливова людина в Японії, ледве не тіньовий уряд, як про нього кажуть. Я б хотів якось познайомитися з ним, обговорити бізнес і хочу подарувати щось особливе, що б це могло бути?
— Хм… Так… Я записую…
На столі задзвонив телефон.
— Алло. Що він знову накоїв?… Секунду, це щодо сина, — кивнув Коджо Харукі, вийшов із кабінету і звідти японець почув крик. Через кілька хвилин співрозмовник повернувся розгніваний і збуджений.
— Щось трапилось?
— Так… Син… Не розумію, у кого такий? Дав йому шикарну освіту, а мізків, як у п’ятирічного. Не знаю, як на нього вплинути, в армію не беруть. То він медкомісію не пройшов… Як лиш вмудрився поганець? То підпалив корпус, ніби випадково… Не знаю… Хоч викидай його на безлюдний острів, щоб навчився жити… — Коджо зітхнув.
— Маю ідею, — розтягнув губи в посмішці Харукі.
— Ідею?
— Так. Нам якраз потрібна ще одна людина.
— Кому нам?
— Майстру. Він хоче взяти молодих хлопців і дівчат… Скажімо так, на перевиховання.
— Гм… А це як? Схоже на школу бойових мистецтв у горах, як у кіно? — Коджо посміявся сам зі свого жарту.
— Не зовсім. Це гра — десять учасників, десять перснів, виграє той, хто збере всі кільця, залишиться неушкодженим і дійде до фінішу.
— Це в кого така хвора фантазія? Прошу вибачення, аха-ха-хах.
— У Майстра і його помічників, зокрема, в мене. Це не хвора фантазія, це називається життям. Я пропоную відправити туди вашого сина на перевиховання, вважаю, що це дуже гарна ідея.
— Мого? Ви знущаєтеся? На забій?
— Ні, якщо він збере всі каблучки, то здобуде дуже цінний приз.
— І який?
— А це секрет. Його знатимуть тільки учасники. Але повірте, це дуже-дуже вигідна винагорода.
— Не смішіть мене, хех, — Коджо нервово засміявся і додав французькою, — ну й гумористи ці вузькоокі ідіоти.
Запала тиша. Першим її порушив господар дому:
— Давайте повернемося до розмови про подарунок, що Майстер хоче?
— Вашого сина, — спокійно відказав Харукі.
— Ви знущаєтеся? У нас що, рабство? Купуй-продавай, та ще й мого сина? — Коджо зірвався з крісла й нервово заходив по кабінету. Він знав, звісно, на що здатен Майстер, але це було вже занадто.
— Ні, містере Коджо, це серйозна пропозиція, якщо ви її приймете, то Майстер із задоволенням вам приділить час.
— Так… Припустимо. А якщо учасники не зберуть кільця або не всі там?..
— Вони помруть, — з легкістю сказав Харукі, мовби в нього запитали, котра година.
Коджо натужно розсміявся, що аж сльози пішли. Він витирав очі й не міг зупинити напад сміху.
— А чого вони помруть, власне?
— Ну… Учасники всі різні, хто їх знає… Але запевняю вас, вони всі звичайні люди без надздібностей. Певен що ваш син дуже міцний хлопець, тож на вашому місці я б не дуже хвилювався.
— Цікаво… Він здобув чорний пояс у тхеквондо… Ну, не знаю, треба з дружиною обговорити. Хоча… я давно хотів щось таке придумати для нього, нехай зрозуміє, як заробляють бабки й що таке справжній піт. Я в його віці працював вісімнадцять годин шість днів на тиждень, щоб володіти найбільшим банком. Якщо я погоджусь, то ви зможете за ним наглянути, якщо щось?.. Не хочу, щоб мого сина… Ну, розумієте… Та виділю певну суму.
— Розумію. Мій родич також там братиме участь, він одразу погодився, — японець знову розтягнув вузькі губи у своїй фірмовій посмішці.
— Ну… Я на вас розраховую і надіюсь, що з ним нічого не трапиться та вийде переможцем.
— Ми за чесність, але я вас запевняю, з ним усе буде добре, за ним будуть наглядати багато людей. Будьте готові завтра о вісімнадцятій виліт до Парижа, а звідти — у Токіо. Ваші квитки ось у цьому жовтому конверті, передайте синові, будь ласка, але ви не розгортайте, там інструкції.
— Вже завтра? Так швидко. А якщо він відмовиться?
— Переконайте його якось, ви ж батько. Перепрошую, мені час йти. І ще з приводу вашої пропозиції, Майстер готовий із вами зустрітися через тиждень, у вівторок, рівно о дев’ятнадцятій.