Острів

Сідней, Австралія.

— Джоне, слухай, я все розумію, але в нас перегляд зарплати раз на рік, як я бачу в журналі, тобі вже підвищували вісім місяців тому, що ти ще хочеш? — втомлено дивився на працівника заступник директора.

— Підвищення ще на 10 % хочу. Я гарую тут по дванадцять годин, шість днів на тиждень та ще й майже без відпусток!

— То сходи провітрись, візьми собі додатково кілька вихідних нашим коштом.

— Я не хочу, натомість прошу підвищити зарплату.

— Давай повернемося до цієї розмови в січні, добре? Ти дуже цінний співробітник і ми не бажаємо тебе втрачати. Скільки тут уже працюєш, років десять?

— Взагалі-то дванадцять років та вісім місяців.

— О, то взагалі чудово, якраз на ювілей і ми підвищимо тобі зарплатню, згоден? Плюс премія.

— Гаразд, тоді підвищення по службі. Як щодо того, щоби поставити мене старшим?

— Хм… Непогана ідея… Чак через рік йде на пенсію — потрібна буде заміна. Ми обговоримо з керівництвом і дамо тобі відповідь, добре?

На столі задзвонив телефон.

— Слухаю… Так… Що? Хто буянить?.. Зараз, — він прикрив слухавку, — Джоне, там відвідувач розійшовся біля входу, розберися, будь ласка.

— Вже йду.

Джон Даймон був охоронцем у місцевому зоопарку. Високий, мав повних тридцять шість років, темне волосся, блакитні очі — зовнішність моделі, але з дитинства мріяв бути охоронцем, стояти на вході в заклад у красивій формі та збирати захоплені погляди. Всі радили йти в актори або у рекламі зніматися, але йому це було нецікаво. Погляди дівчат дійсно ловив щодня і був відданий роботі. Жив зі своїм собакою, німецькою вівчаркою, займався боксом, катався на дошці, іноді проводив час із друзями в клубах. День його починався о шостій ранку з пробіжки та сніданку, далі до восьмої на роботу: обійти територію та на вході перевіряти сумки й не пускати нахабних відвідувачів без квитка чи поза чергою. Було й кілька випадків із бійкою, але Джон таких швидко скручував і виганяв геть. Його команда складалася з восьми охоронців, він найбільше спілкувався з Ріком, який на два роки молодший, вони заприятелювали.

— Ну ти швидко вклав, красава.

— Якщо з п’ятого разу не розуміє, настільки п’яний, то що робити?

— Згоден! Отже… — Рік зробив багатозначну паузу і вигляд, наче не змінює різко тему. — А що там із Камілою в тебе?

— Га? А ти про це… Ми розійшлися минулого тижня.

— Тоді може я… цей… можу… Ну, ти зрозумів.

— Хм… Ну, як хочеш, — Джон знизав плечима.

Рік був худорлявим, невисоким, жив із мамою, бабусею і трьома котами. Робота являлася для нього віддушиною, відпочинком від домашньої метушні.

— Слухай, а що ти робиш у суботу, у нас там випадають вихідні, поїхали на риболовлю, га?

— Я не люблю ловити рибу, краще серфінг, — сухо сказав Джон та пішов оглядати територію.

Ближче до ночі Джон сидів у невеликому будиночку для охоронців, він залишився один на нічну зміну. Рік попросив його підмінити, а решта пішли о дев’ятнадцятій. Джон закинув ноги на стіл, поглядав на камери й читав газету The Australian. Через годину пішов оглянути клітки й територію. Усе було спокійно, як раптом тишу щось порушило, він почув шурхіт у кущах, метрів за двадцять від нього. Джон узяв кийок і повільно наблизився до кущів, та звідти вискочив кролик.

— Хух… друже, тебе що відправити за ґрати, га? Гаразд, ходімо, — він узяв кролика, почухав за довжелезним вушком і заніс у клітку. Опісля підійшов до левів, направив ліхтарик на них упевнився, що все добре. Як раптом знову почув шурхіт уже дуже близько, він повернувся і отримав блискавичний удар по голові, впав на землю та втратив свідомість…

Джон важко приходив до тями. Спершу відчув запах диму й закашлявся. Крізь повіки пробивалося щось яскраве. Ледве змусив себе встати, випростався, доторкнувся до рани на голові — вона страшенно боліла. Озирнувся на всі боки та помітив, що горить будівля з птахами. Він чимдуж побіг у свій будиночок, схопив слухавку, але гудків не почув — тільки зараз помітив, що електрика відімкнена.

— Ісусе! Що тут відбувається?! — Джон у паніці вибіг із зоопарку й попрямував до головної дороги, де побачив вантажівку.

— Гей, стій! — він почав махати руками, намагаючись привернути до себе увагу водія. Останній слухав Depeche Mode та підспівував, ніби повернувся знову на концерт у Сієтл, де був рік тому, коли побачив, що хтось біжить та розмахує руками, а позаду нього димить і палає. Водій примружився і почав гальмувати.

— Будь ласка! — швидко дихаючи звернувся Джон до водія. — Знайдіть телефон і викличте службу порятунку!

— Так-так, є, зараз, — водій вдарив педаль газу і помчав уперед, обдавши Джона хмарою куряви.

Незабаром приїхала поліція, керівництво зоопарку, пожежники та швидка. Джон саме сидів у останній, де йому обробляли рану.

— До мене в кабінет, швидко! — гукнув директор, з люттю дивлячись на охоронця. Джон нахмурився, у пораненій голові билася безглузда думка, що з таким голосом начальнику треба йти в оперний, а не директором зоопарку. Помацавши свіжонакладену повʼязку, подякував медбрату та попрямував до будиночка адміністрації. Дорогою він кілька раз відкашлювався і з сумом дивився, як догорає останнє, що залишилося від будівлі з птахами. «Цікаво, він мене підвищить після цього чи підвісить за щось?» — мислив він, намагаючись не думати про найгірше, про звільнення.

Джон потупцяв біля дверей, роздивляючись табличку «Директор», ніби бачив її вперше. Він не хотів заходити. Зрештою, кілька разів видихнувши, постукав. Керівник із кимось говорив телефоном, кинув погляд на Джона і відвернувся. Даймон стояв на порозі, вдихав сморід від індійських свічок, які стояли в кожному куті. Директор договорив, присів на крісло та почав кричати, що Джон йому приніс збитків на сотні тисяч доларів, страховка це покриє, але мінімально. Вони обоє довго сперечалися, охоронець намагався виправдатися, адже й сам постраждав від руки невідомого зловмисника.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше