— Тео, ти знову запізнився! Хочеш, щоб я тебе звільнив?
— Сер, це востаннє, — опустив голову чоловік.
— У тебе сьогодні новий маршрут, з Мар-дель-Плата до Пуерто-Санта-Круз.
— Куди-куди? Знову в дальній?
— Щось не подобається? — суворо глипнув на нього бос, облизуючи пересохлі від спеки губи.
— Ні… Просто ви мені постійно даєте довгі маршрути, я майже не бачуся із сім’єю. Паулу ви даєте ближній, а мені — дальній, несправедливо! — емоційний Тео розмахував руками.
— Слухай ти, сученя, я тебе витягнув із лайна й ти ще мені вказуєш, кого й куди мені відправляти? Ще слово та…
Тео стояв, стиснувши кулаки, але нічого не сказав, якраз увійшов інший водій.
— Я відвіз вантаж. На котру приходити завтра?
— Зараз подивлюся в журналі, — бос дістав товстий зошит, протер окуляри та спітнілого лоба, прокашлявся. — Отже, завтра їдеш до столиці, треба забрати комп’ютери й кондиціонери. О восьмій ранку маєш бути тут, відрядні візьмеш, як зазвичай, у бухгалтера.
— Гаразд, дякую!
— Тео, ти, здається, щось хотів сказати?
— Ні, босе.
— Ок, завтра о десятій тут, відрядні візьмеш у бухгалтера, товар — ящики із сіллю, ось адреса, там чекатимуть о десятій тридцять. Вільний, — він простягнув товстими липкими пальцями маршрутний лист Тео.
— Можна питання?
— М?
— У мене в дружини День народження, можу премію отримати трохи раніше?
— М-м-м, гаразд, скажеш бухгалтеру, щоб дав премію та мені на підпис заніс. І щоб я не чув такого тону більше, зрозуміло? Таких, як ти, у мене — черга, а зараз іди геть.
Тео вийшов із кабінету, скуйовдив волосся і пішов до бухгалтера. Вирішивши справи, сів у старий форд, поїхав додому. Дорогою він заїхав купити трішки продуктів у Carrefour. Перекинувся кількома словами зі знайомими. Під’їхавши до дому, замкнув авто, перевірив шини, протер рукавом скло та зайшов додому.
— Усім привіт!
Вони жили в маленькому будинку, на околиці міста, з двома доньками шкільного віку. Дружина була на три роки старша за Тео, але маленького зросту, що завжди слугувало причиною добрих жартів між ними. Вона саме робила домашнє завдання з молодшою донькою, а старша дивилася мультики у вітальні. Він поцілував малечу та пішов вечеряти. За кілька хвилин вийшла дружина.
— Люба, я завтра їду на три дні в дорогу, знову в якесь село, — прошепотів Тео, пестячи її волосся.
— Чому він тебе весь час кудись посилає по селах, незрозуміло? Дуже дивно.
— Цей жирдяй мене не любить. І це взаємно. Але ніде не платять більше. Я порахував учора, ми вже майже зібрали п’ятнадцять тисяч доларів, і скоро переїдемо в США.
— Тео, — дружина відхилилася від його плеча, щоб заглянути в обличчя, — уже багато років збираємо… Може вже поїдемо, а там якось викрутимося?
— У нас діти ж, я хочу, щоб у них усе було та жили не гірше за однокласників. Зараз махну ще у дві поїздки й будемо збирати речі. Ти ж попередила свою маму? Яка в них там погода в Оклахомі?
— Так, ми вчора зідзвонювалися, зможемо в неї залишитися на кілька тижнів.
— Чудово. Люблю тебе, ще трохи потерпи… — Тео торкнувся її щоки губами, підморгнув і вигукнув. — Діти!
До кімнати забігли його доньки, всілися поруч із батьками.
— Хто хоче завтра поїхати з мамою до Bioparque Batan?
— Ах, ти… — засміялася дружина.
Вранці Тео зібрав сумку, попрощався з родиною та поїхав на роботу.
— Привіт, куди цього разу? — запитав його механік, копирсаючись у двигуні.
— Далеко, сподіваюся, швидко впораюсь. Вантажівка готова?
— Так, ще хвилину.
— Тео! Підійди! — крикнув через увесь гараж диспетчер. — Маршрут трохи змінився, ось адреса — це мої знайомі, заїдь до них, вони завантажать дві коробки, місця в тебе ще вистачить.
— А що там?
— Сувенірка, — не дуже впевнено сказав механік та протер лоб хусткою. — А тепер йди. Маєш бути там через годину, усе завантажать і тоді їдь за маршрутом. Усі документи в бухгалтерії.
У двері постукали.
— Босе, там прийшли, знову Гонсалез.
— Поклич його, Майку. Тео, можеш валити. Як вивантажиш весь товар, три дні відгулу даю, жінці передавай вітання та купи від мене шоколадку.
Тео кивнув майже непомітно головою, стиснув губи й пішов назад до вантажівки.
— Еге ж! Звісно, куплю, лисий хріне! Краще додам у витрати мені на бензин, — подумав він.
Дорога стелилася перед авто. Незабаром Тео під’їхав до якогось заводу. Посигналив кілька разів і за хвилину вийшли два китайці суворої зовнішності. Підійшли до вантажівки й показали, щоб водій заїжджав за шлагбаум.
Тео поїхав прямо, роззираючись на всі боки, аж доки фура не вперлась у стіну. Ворота збоку відчинилися, звідти робітники викотили два ящики — два метри завширшки й завдовжки. Він вийшов із машини, відчинив кузов, допоміг хлопцям завантажити, зачинив та поїхав далі за маршрутом. Через сім годин зупинився біля придорожнього кафе. Тео взяв каву, кілька сендвічів, подивився на годинник — було вже о пів на десяту вечора, можна проїхати ще кілька кілометрів і подрімати. За кілька годин він справді зупинився на стоянці, увімкнув радіо фоном і заснув під мирне бубніння дикторів.
Тео не одразу зрозумів, від чого прокинувся. Протер очі та усвідомив — хтось стукає у віконце. Він подивився на годинник, прикинув, що поспав тільки пів години. Спросоння Тео не тямив, що відбувається, але ліхтариком йому світили просто в очі.
— Сеньоре, прокиньтесь!
Тео підвівся і опустив скло, біля машини стояли поліцейські.
— Чим можу допомогти?
— Офіцер Сантос, ваші документи.
— Так звісно… м-м… зараз… а в чому проблема?
Офіцер, тримаючи руку на поясі, сказав щось невиразне про перевірку фури на наявність наркотиків.
— Я працюю в логістичній компанії «Трііксван». Ось, тримайте документи.
Тео передав папери і слідкував, як офіцер перегортав їх при світлі ліхтарика.