Острів

Мар-дель-Пла́та, Аргентина.

— Тео, ти знову запізнився! Хочеш, щоб я тебе звільнив?

— Сер, це востаннє, — опустив голову чоловік.

— У тебе сьогодні новий маршрут, з Мар-дель-Плата до Пуерто-Санта-Круз.

— Куди-куди? Знову в дальній?

— Щось не подобається? — суворо глипнув на нього бос, облизуючи пересохлі від спеки губи.

— Ні… Просто ви мені постійно даєте довгі маршрути, я майже не бачуся із сім’єю. Паулу ви даєте ближній, а мені — дальній, несправедливо! — емоційний Тео розмахував руками.

— Слухай ти, сученя, я тебе витягнув із лайна й ти ще мені вказуєш, кого й куди мені відправляти? Ще слово та…

Тео стояв, стиснувши кулаки, але нічого не сказав, якраз увійшов інший водій.

— Я відвіз вантаж. На котру приходити завтра?

— Зараз подивлюся в журналі, — бос дістав товстий зошит, протер окуляри та спітнілого лоба, прокашлявся. — Отже, завтра їдеш до столиці, треба забрати комп’ютери й кондиціонери. О восьмій ранку маєш бути тут, відрядні візьмеш, як зазвичай, у бухгалтера.

— Гаразд, дякую!

— Тео, ти, здається, щось хотів сказати?

— Ні, босе.

— Ок, завтра о десятій тут, відрядні візьмеш у бухгалтера, товар — ящики із сіллю, ось адреса, там чекатимуть о десятій тридцять. Вільний, — він простягнув товстими липкими пальцями маршрутний лист Тео.

— Можна питання?

— М?

— У мене в дружини День народження, можу премію отримати трохи раніше?

— М-м-м, гаразд, скажеш бухгалтеру, щоб дав премію та мені на підпис заніс. І щоб я не чув такого тону більше, зрозуміло? Таких, як ти, у мене — черга, а зараз іди геть.

Тео вийшов із кабінету, скуйовдив волосся і пішов до бухгалтера. Вирішивши справи, сів у старий форд, поїхав додому. Дорогою він заїхав купити трішки продуктів у Carrefour. Перекинувся кількома словами зі знайомими. Під’їхавши до дому, замкнув авто, перевірив шини, протер рукавом скло та зайшов додому.

— Усім привіт!

Вони жили в маленькому будинку, на околиці міста, з двома доньками шкільного віку. Дружина була на три роки старша за Тео, але маленького зросту, що завжди слугувало причиною добрих жартів між ними. Вона саме робила домашнє завдання з молодшою донькою, а старша дивилася мультики у вітальні. Він поцілував малечу та пішов вечеряти. За кілька хвилин вийшла дружина.

— Люба, я завтра їду на три дні в дорогу, знову в якесь село, — прошепотів Тео, пестячи її волосся.

— Чому він тебе весь час кудись посилає по селах, незрозуміло? Дуже дивно.

— Цей жирдяй мене не любить. І це взаємно. Але ніде не платять більше. Я порахував учора, ми вже майже зібрали п’ятнадцять тисяч доларів, і скоро переїдемо в США.

— Тео, — дружина відхилилася від його плеча, щоб заглянути в обличчя, — уже багато років збираємо… Може вже поїдемо, а там якось викрутимося?

— У нас діти ж, я хочу, щоб у них усе було та жили не гірше за однокласників. Зараз махну ще у дві поїздки й будемо збирати речі. Ти ж попередила свою маму? Яка в них там погода в Оклахомі?

— Так, ми вчора зідзвонювалися, зможемо в неї залишитися на кілька тижнів.

— Чудово. Люблю тебе, ще трохи потерпи… — Тео торкнувся її щоки губами, підморгнув і вигукнув. — Діти!

До кімнати забігли його доньки, всілися поруч із батьками.

— Хто хоче завтра поїхати з мамою до Bioparque Batan?

— Ах, ти… — засміялася дружина.

Вранці Тео зібрав сумку, попрощався з родиною та поїхав на роботу.

— Привіт, куди цього разу? — запитав його механік, копирсаючись у двигуні.

— Далеко, сподіваюся, швидко впораюсь. Вантажівка готова?

— Так, ще хвилину.

— Тео! Підійди! — крикнув через увесь гараж диспетчер. — Маршрут трохи змінився, ось адреса — це мої знайомі, заїдь до них, вони завантажать дві коробки, місця в тебе ще вистачить.

— А що там?

— Сувенірка, — не дуже впевнено сказав механік та протер лоб хусткою. — А тепер йди. Маєш бути там через годину, усе завантажать і тоді їдь за маршрутом. Усі документи в бухгалтерії.

У двері постукали.

— Босе, там прийшли, знову Гонсалез.

— Поклич його, Майку. Тео, можеш валити. Як вивантажиш весь товар, три дні відгулу даю, жінці передавай вітання та купи від мене шоколадку.

Тео кивнув майже непомітно головою, стиснув губи й пішов назад до вантажівки.

— Еге ж! Звісно, куплю, лисий хріне! Краще додам у витрати мені на бензин, — подумав він.

Дорога стелилася перед авто. Незабаром Тео під’їхав до якогось заводу. Посигналив кілька разів і за хвилину вийшли два китайці суворої зовнішності. Підійшли до вантажівки й показали, щоб водій заїжджав за шлагбаум.

Тео поїхав прямо, роззираючись на всі боки, аж доки фура не вперлась у стіну. Ворота збоку відчинилися, звідти робітники викотили два ящики — два метри завширшки й завдовжки. Він вийшов із машини, відчинив кузов, допоміг хлопцям завантажити, зачинив та поїхав далі за маршрутом. Через сім годин зупинився біля придорожнього кафе. Тео взяв каву, кілька сендвічів, подивився на годинник — було вже о пів на десяту вечора, можна проїхати ще кілька кілометрів і подрімати. За кілька годин він справді зупинився на стоянці, увімкнув радіо фоном і заснув під мирне бубніння дикторів.

Тео не одразу зрозумів, від чого прокинувся. Протер очі та усвідомив — хтось стукає у віконце. Він подивився на годинник, прикинув, що поспав тільки пів години. Спросоння Тео не тямив, що відбувається, але ліхтариком йому світили просто в очі.

— Сеньоре, прокиньтесь!

Тео підвівся і опустив скло, біля машини стояли поліцейські.

— Чим можу допомогти?

— Офіцер Сантос, ваші документи.

— Так звісно… м-м… зараз… а в чому проблема?

Офіцер, тримаючи руку на поясі, сказав щось невиразне про перевірку фури на наявність наркотиків.

— Я працюю в логістичній компанії «Трііксван». Ось, тримайте документи.

Тео передав папери і слідкував, як офіцер перегортав їх при світлі ліхтарика.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше