Глава 7

ДАН

Чекаю на вулиці на красуню Ліліт і бачу, як мої товариші подалися за її подругами. Посміхаюся. Остання ніч жовтня сповнена магією, маю надію, що сьогодні моя самотність навіки розтане, як вранішній туман.

Чекаю кілька хвилин і кліпаю, коли помічаю, як до мене у легкому сіренькому кожушку повертається Ліліт. Роблю кілька кроків їй назустріч і, взявши за руку, веду через створену мною з хлопцями терасу. Мене переповнюють емоції. Я так чекав сьогоднішньої ночі, що тепер не можу повірити, що це таки трапилося.

Йдемо з дівчам дорогою вздовж кварталу, а до кафе збігається народ: хто на мітлах, хто на каретах, хто на авто. Посміхаюся і коментую очевидне.

— Схоже, вечір набирає обертів.

— І це добре! — теж посміхається Ліліт, від чого стає іще милішою.

Дивлюся на цю юну чарівницю і намилуватися нею не можу. Веду її за руку і шаленію від цього. Раптом мою голову, наче блискавка, пронизує шалена ідея.

— Ліліт, а давай злітаємо до замку примар? Там сьогодні бал-карнавал!

— Чудова ідея, Дане, — з блиском в очах зізнається юна відьма, а тоді розгублено додає: — Я давно хотіла на цей бал, але... Як же моє кафе? А подруги?! Вони ж образяться...

Міцніше стискаю руку красуні і пропоную:

— Тоді давай подруг візьмемо з собою. А кафе залиш на свого адміністратора.

Дівчина, хмикнувши, посміхається.

— Звучить привабливо, але раптом щось трапиться? — в її очах миттєво з’являється страх.

— То ж ти будеш на телефоні. Якщо щось, миттю примчимо.

Ліліт мучать сумніви, а я підбадьорюю її:

— Ну ж бо, красуне, погоджуйся. Бо до наступного балу рік чекати...

— А нас впустять на бал? — несміло питається вона.

— Безумовно! Власник палацу — мій товариш.

— Але пообіцяй мені, що ми повернемося сюди, як тільки виникне така потреба, — вимогливо просить красуня.

— Обіцяю, моя чарівна дівчинко!

Вона посміхається і просить:

— Тоді ходімо по дівчат і твоїх хлопців, але мітли все одно потрібно прихопити, на всяк випадок.

— Як скажеш, так і зробимо.

Я згоден на все, лиш би бути в цей вечір та ніч з цією милою красунею.