Остання відьма

Сонце впало стиглим яблуком за небокрай. У хаті тепло, пахне прохолодною м’ятою і гострим полином – під стелею на балках висять пучечки трав. На припічку сидить дід і колупає люльку. Двійко онуків влетіли у хату немов сполохані горобці. Дівчина років шістнадцяти з волоссям як стигле жито, а за нею хлоп такого ж віку тільки смаглявий, як той циган.

– Діду, діду! – онука кинулася до нього.

– Кхе-кхе! – дід відклав у бік люльку. Не часто Полінка так прибігає. Обійняв її, а вона ледь не плаче. А брат лише грізно блимає своїми чорними очиськами з-під лоба.

До хати увійшла баба Параска. Круглобока, як невеличкий гарбуз і відразу вперла руки в боки.

– Будеш тут диміти – спати підеш під шовковицю!

– А ходім надвір! – тупнула босою ногою Полінка.

– Ходім, – посміхається у довгі сиві вуса з жовтими прядками – носогрійку забагато курить дід.

– Тільки до півночі, щоб у хату зайшли, – бурчить баба Параска. – Нечистий після опівночі царюватиме. Не божий час. Нічого православним робити надворі.

– Ба, знову ти зі своїми забобонами! – розсміявся хлопак. – Вік науки й техніки! Передових технологій, а ти зі своїм нечистим.

За що одразу отримав від баби легенького потиличника. Баба Параска подивилася у червоний кут на ікону Божої Матері прикрашеною вишитим рушником; перед нею горіла лампадка й перехрестилася:

– Пробач раба Божого Леоніда за дурню, бо не відає, що патякає.

– Мене звуть Леон, а не якийсь там Леонід! – обурився хлоп й почухав потилицю.

– Для своїх великорозумних батьків можеш бути ким завгодно, а перед Богом ти – Леонід. Так тебе хрестили, так і відспівувати будуть, прости Господи, – баба знову перехрестилася і зашепотіла молитву Чесному Хресту.

– Льончик-панталончик! – захихотіла сестра.

Леон скривив мармизку й закотив очі, мовляв, дістала свома дитячими дражнилками.

– От мавпеня! – по-доброму лайнувся дід і вийшов на двір причиняючи за собою двері.

Там під старою величезною шовковицею, яка вже давно нічого не родила, стояло панцирне ліжко. Каркас старанно пофарбований у небесно-блакитний, а під пружини підкладені двері старої шафи. Зверху – два матраци й перина. А ще велика пістрява ковдра. Над ліжком – простирадла, що утворювали намет. Зверху з плівки, щоб дощ не намочив, а під ними світлі, щоб сонце не припікало.

Онуки скинули шльопки з босих ніг і вмостилися на ліжку. Дід сів, розкурив люльку з карбо на «чашці», випустив цівку густого пахучого диму.

– То що сталося?

– Полька… – хлоп підтягнув під підборіддя коліна, але мовчав, зиркаючи на сестру.

– Любка – стерво! – випалила Поля. – Вона хотіла… Та ну її у дупу! – лайнулася вона й заклякла, не зводячи очей з діда.

– Та ну тебе зі своїм коханням! – гримнув Леон. – Що у того Макса таке, що ви за ним бігаєте! А твоя Любка – дурепа! Нема ніяких приворотів! Їх у природі не існує!

– А ну, ша!.. – гримнув дід.

Полінка з вдячністю подивилася на нього. Дід все розумів, що у Полі перше кохання. А її Макс, скоріш за все забажав чогось більшого аніж поцілунки. Та отримав від іншої те, що не дала йому Поля. Та не можна напряму запитувати у неї – вона тонка натура. Скло б’ється легко, а от склеїти не вийде. Бо для того, щоб вийшло нове, його потрібно сунути у піч. А його Полінка цього не переживе. Дід зітхнув.

– Чуєш, мала, – дід дістав носогрійку, на «чашці» якої загадкове карбо майже стерлося, бо дід постійно носив люльку у кишені; набив духмяними травами й чиркнув сірником об коробку. Попихкав, розкурив люльку і випустив довгу густу цівку ароматного диму. – Не хочеш розповідати, то діло таке… – він помовчав. – А я ось вам що розкажу. І ти, Леончику, послухай, може й десь стане у пригоді…

Онуки затамували подих. Дід зрідка розказував щось. А якщо й розказував, то історії ці назавжди залишалися у їхніх серцях.

– Так от…

Жила собі колись давно удовиця Стася. Личком як ніжна троянда, станом, мов виноградна лоза, а волосся мов сонячне проміння. Очі немов гірський серпанок, що стелеться кришталевим струмком. Як йшла Стася вулицею з коромислом, то хіба що сліпий не милувався вродою. А їй і коромисло з відрами як та пір’їнка. Вельмишановна пані, а не проста селянка. Привіз її у ті краї колись козак на прізвисько Дунай. Привіз, одружився і загинув майже через місяць. Дівчина й не зрозуміла як се бути дружиною. Ні до кого приткнутися, бо сирота. Годила б свекрусі, а та не пережила смерті сина й пішла за ним тільки й того, що встигла хату на Стасю переписати, щоб невістка без нічого не залишилася і лиха доля її не спіткала. Стася плакала довго, три роки у жалобі ходила. А потім наче переродилася. Розквітла мов маків цвіт.

Староста Супрун слину ковтав і облизувався, дивлячись на вдовину красу, а у неї характер – сталь! Спробував до неї клинці підбити й отримав облизня. Дружина Супруна Палажка ненавиділа вдову всім серцем, звала її як стару бабцю – Дунаїхою.

– Ти б свої бичачі очі на цю пройдисвітку так не викочував! – лаяла Палажка Супруна. – Думаєш я сліпа?! Ти б краще б пошукав чоловіка нашій Юльці. Їй от-от сімнадцять буде, а женихів зась! Бо всі біля Дунаїхи в’ються! Медом їм там помазано чи що? А може вона хвойда? Може вони до неї за цим, – Плашка зігнула у лікті руку і ляснула другою по згину, – ходять? А що їй? Не зітреться!