V

У сум’ятті Доріан, похитуючись, підвівся на ватяні ноги, не втримався, упав і знову звівся. У лихоманковому жаху він подивився на Прендіка…

Два чорні списи наскрізь проткнули тіло Джона Прендіка, пройшли навхрест і вп’ялися гострими кінцями в стелю.

Секундне заціпеніння розвіялося, і Доріан усвідомив, що сталося тієї фатальної миті, коли Прендік відштовхнув його, рятуючи від удару хранителя. У той самий час друга тварюка вчинила подібне, викинувши зі свого смертоносного тіла гостре, мов жало, щупальце.

Істота, що мала вигляд величезного пса, який стояв на мускулястих лапах, звернула свої люті собачі очі до Доріана, котрий ще не встиг отямитися від страшного потрясіння.

Вона блискавичним рухом втягнула назад свій потворний відросток, яким щойно проткнула Прендіка; його голова, мов оплавлене олово, густими струмками потекла по грудях і передніх лапах на підлогу.

Усе його тіло перетворилося на чорну в’язку плазму, що стрімким потоком хлинула до іншого, ще огиднішого чудовиська. Торкнувшись товстих зігнутих лап, субстанція злилася з ними своєю булькаючою рідкою масою, звиваючись буграми аж до самої маківки величезної голови.

Доріан скрикнув від жаху й огиди, побачивши, як хранитель, розкривши величезну пащу, повільно втягував своє щупальце, на якому все ще висіло мертве тіло Джонатана Прендіка.

За лічені секунди безвільно звисла голова детектива опинилася в чорній западині гігантського рота монстра, а товстий пухирчастий язик жадібно ковзав по шиї й одягу поглиненої жертви.

З утробним урчанням, що виражало ненаситне задоволення, тварюка проковтнула все тіло цілком.

І тепер її сірі підсліпуваті очі навикаті хижо втупилися в Дрейка.

На морді чудовиська вже чітко розрізнялися сплющений ніс, хрящі якого утворювали відстовбурчені перетинки у формі підкови з вузькими, але великими ніздровими отворами; щільно стулені губи, схожі на пухких блідо-сірих гусениць, між якими дугою виднівся широкий розріз рота; обрюзгле складчасте підборіддя, що нависало над плоскими грудьми, які блідою плямою проступали крізь коротку темно-буру шерсть, що вкривала майже все тіло істоти.

І найогиднішою частиною безобразної тварюки було її необ’ятне черево, що відвислим бурдюком упиралося в стегна товстих напівзігнутих лап.

З боків хранителя виросли два конусоподібні відростки, на кінці кожного миттєво утворилося по чотири пальці з довгими гострими пазурами.

Це був вичерпний реплікант однієї з найогидніших, найзлобніших і найнепристойніших, але водночас і наймогутніших істот у всесвіті — її безформне потомство й провідник сили.

Це був нащадок великого й жахливого Тсатоггуа.

Перебуваючи під владою нездоланного страху, Дрейк утратив будь-яку здатність рухатися, чути й тим більше мислити.

А тому, коли у двері раптом гучно й нетерпляче загрюкали, він продовжував так само невідривно й безнадійно дивитися на істоту, що до того моменту вже майже подвоїла свої розміри.

Стук повторився ще тричі, перш ніж чудовисько зробило важкий крок, перекотивши вагу свого необ’ятного тіла на одну лапу й змусивши тим самим Дрейка знову впасти на підлогу. Але дія хранителя все ж дала ефект, і крізь морок паралізуючого жаху Дрейк раптом зрозумів, що монстр хоче, аби він відгукнувся на стук.

Посковзуючись і насилу волочачи непокірні ноги, Доріан вибіг у коридор. Тварюка глухо гаркнула йому вслід, але залишилася на місці. Дорогою він помітив капелюха свого загиблого напарника, що лежав на підлозі, і на коротку мить у глибині його серця ворухнулося скорботне відчуття втрати.

Відчайдушна думка про те, що в нього з’явився шанс урятуватися через одне з вікон в інших кімнатах, здалася йому настільки безнадійною — з огляду на могутність давнього демона, який, у чому він був непохитно впевнений, продовжував стежити за ним якимось незбагненним чином, — що Доріан одразу відкинув її геть. Наче якийсь потойбічний голос попередив його про марність втечі й немислимо жахливі наслідки такої спроби.

Відсунувши засув тремтячою рукою й повернувши ключ у замку, Дрейк потягнув двері на себе. Тієї ж миті його увагу привернув люк, вузька шпарина якого зяяла в підлозі за сходами, у відгалуженні коридору. Доріан здогадався, що саме він і послужив хранителю — а точніше, його відщепенцю, підступно породженому ним із самого себе, — входом до будинку. Розділившись надвоє, чудовисько застало чоловіків зненацька, і це призвело до найгірших наслідків.

Фіцджеральд Куінс увійшов без жодних церемоній, грубо відштовхнувши Дрейка вбік. Він зачинив за собою двері, повернувши засув на місце, і, звернувшись до Дрейка, злорадно посміхнувся. У своїй незмінній зверхній манері полковник зміряв чоловіка поглядом, ніби насміхаючись із його пригніченого, пошарпаного вигляду й жалюгідного становища.

— Яке нищівне фіаско! — вигукнув Куінс, спрямовуючи тростину на беззахисного Доріана. У заглибленні її набалдашника виблискував райдужний камінь. — Бездарні детективи, що кинули виклик мені, верховному жерцю великого Джакати! На що ви розраховували? Владика наділив мене незрівнянною могутністю, стократ більшою за здібності жерців Пусадіана й Йота.

Із вітальні долинули звуки незрозумілого походження, що певною мірою нагадували низьке грудне бурмотіння, перемішане з бульканням і чимось схожим на цокання язиком. А потім, ніби відгукнувшись на гордовиту промову Куінса, тварюка загрозливо заричала.