IV

Дрейк як підкошений упав на софу, де ще недавно лежала Глорія. Усього хвилину тому його знеможений вигляд викликав у Прендіка щемливе недовір’я в його подальшій участі в цій жахливій справі. Однак тепер…

— Ви бачили це… бачили, що зробив Куінс, коли підняв свою тростину? — схвильовано запитав Прендік. Його втомлене обличчя блищало від поту. Він збив пил зі своїх штанів, швидко відшукав очима келих з недопитим бренді. Підійшов і енергійно осушив його одним ковтком.

— Збадьоріться, — повчально сказав Прендік і наповнив третину келиха для свого напарника. — Клянуся, ви схожі на живого мерця.

— Як мило, — сухо вимовив Дрейк, приймаючи келих з його руки. Він довго дивився в його вміст, точно сподівався, що напій поверне йому сили й присутність духу.

— Таємниця розкрита! — голосно заявив Джон Прендік. Піймавши на собі безглуздий погляд Дрейка, він посміхнувся своєю виразною впевненою посмішкою. — Яка страшна, разюча сила ця зулусська магія! Захоплений вашою мужністю. Не кожен зможе залишитися при своєму розумі, побачивши настільки чудовиські перетворення. Вітаю, вам це виявилося по зубах, мій друже!

— Ви поясните мені, в чому причина вашого раптового пожвавлення? — слабким голосом запитав Дрейк.

— Ох… щоразу, коли перед поглядом мого розуму спадає завіса чергової таємниці, мене наповнює невтримний захват.

— Ви в захваті від себе? Ви надто самолюбні, шановний детективе! — Дрейк змусив себе встати на ноги. — Діліться ж, або ви вважаєте, що після всього, що щойно сталося, в мене залишилася ще хоч крапля терпіння?

Прендік у три довгі стрімкі кроки опинився біля вікна, задер портьєру, залишивши вузьку шпарину, крізь яку уважно оглянув вулицю й клумби. Потім він зробив те саме з усіма вікнами дому й перевірив засуви. Якийсь час він був відсутній, досліджуючи решту кімнат. Невдовзі він повернувся до вітальні, опустився в крісло й закурив сигарету.

— Наше бездіяльність приводить мене в шал, незважаючи на те, що я до смерті наляканий, — сказав Дрейк. — Що тепер буде з міс Глорією?

— Імовірно, нічого, — стоічно відповів Прендік. Він махнув рукою, збовтавши хмару тютюнового диму, що оточила його. — Імовірно, вона зникла, розтанула, як цей дим у повітрі.

Ніби безвільний тюфяк, Дрейк плюхнувся в крісло поруч із Прендіком, утупившись у нього з безнадійним виглядом.

— Ви думаєте, вона...

Обтяжений довгим лихоманковим роздумом, Прендік залишався німим, поки сигарета не обпекла йому пальці. Детектив шпурнув недопалок у камін, опустив руки на підлокітники й похмуро втупився у вузьку шпарину між портьєрами, крізь яку, ніби привалившись до скла, проглядала чорна ніч.

— Я розпізнав природу тварюки, що прийшла з Куінсом в образі величезного пса. Тому, на превеликий жаль, у мене є підстави вважати, що дівчина мертва, як і нещасний капельдинер, присутність якого не підтвердилася дотепер.

Дрейк заплющив очі, його губи скривилися від непомірного напруження, з яким він придушив тяжку гіркоту, що раптом всколихнулася в його душі.

— Ми програли цю війну, — промовив він сухим спотвореним голосом. — Так ви це назвали? Війна! Шах і мат зі сторони цього чудовиська. Камінь, що з якихось незрозумілих причин становить для нього чималу цінність, і дівчина, яку він жадав до такої міри, що вбив її нареченого… він забрав усе й одразу. Він здобув беззаперечну перемогу, ми повинні визнати це, Джонатане, — Дрейк переходив на крик. — Ми зазнали краху! А міс Глорія, нещасна…

Прендік зберігав похмуре мовчання.

— Який же ви цинік, Прендіку! Ви ще сміли хвалити себе за якесь відкриття? Що вам стало відомо? Перестаньте бути таким пихатим і придумайте, нарешті, як ми можемо дістати негідника!

Подивившись на Дрейка з глибоким жалем, Джон Прендік стиснув кулаки, погляд його загострився, в очах спалахнув войовничий вогонь.

— Якби я дав відсіч Куінсу й відвоював камінь, то враз упорався б із ним і його злобним покровителем, — Він звернув погляд на килим, що залишився зім’ятим після боротьби з Куінсом. — До речі, про чудовисько, рідка чорна тварюка, що явилася в образі собаки, а потім у блюзнірській насмішці над нами прийняла вигляд нещасної Глорії Картер, була одним із жахливих хранителів, треба гадати, того самого храму в Африці, в якому отримав своє ритуальне посвячення Куінс. Ці істоти обитають у кожному святилищі, де приносяться жертви демону. Давнє божество, що я згадував раніше… в міфології зулу воно іменується Джакатою й традиційно зображається у вигляді обрюзглої жабоподібної істоти, з тілом, вкритим шерстю, як у кажана, й відвислим черевом. Можна було б припустити, що образ його збірний, запозичений аборигенами з оточуючого їх середовища, якби не наявність такого ж давнього й нещадного бога, що в точності повторює його зовнішність і коротку історію появи на Землі, на сторінках «Книги Ейбона». Варто чи говорити, що цей рідкісний твір не минув моєї уваги? Цей жахливий бог прибув у наш світ ще до появи людства в тому вигляді, яким ми знаємо його сьогодні, і ім’я його використовувалося в заклинаннях і ритуалах Гіперборейських жерців.

Хранителі, його віддані нащадки, не менш кровожерні, ніж він сам, стережуть входи в складені в ім’я його капища, вбиваючи кожного, хто насмілиться увійти туди без належних обрядів поклоніння. І я поки що не знаю, як Куінсу вдалося приручити одного з них. Але це лише питання часу, зараз же в нашому розпорядженні його рівно стільки, скільки йому знадобиться, щоб завдати свого останнього удару й позбутися двох непередбачених свідків. Він обов’язково повернеться.