IV

Дрейк мов підкошений упав на софу, де ще зовсім недавно лежала Глорія.

Ще хвилину тому його виснажений вигляд викликав у Прендіка гіркий сумнів у тому, чи зможе напарник і надалі брати участь у цій жахливій справі. Але тепер…

— Ви бачили це?.. Бачили, що зробив Куінс, коли підняв свою тростину? — схвильовано запитав Прендік.

Його втомлене обличчя блищало від поту. Він швидко обтрусив пил зі штанів, озирнувся й відразу помітив келих із недопитим бренді. Підійшовши до столика, він одним ковтком осушив його до дна.

— Збадьортеся, — повчально мовив Прендік, наповнюючи келишок для свого напарника на третину. — Клянуся, ви схожі на живого мерця.

— Як мило, — сухо відповів Дрейк, приймаючи келих із його руки.

Він довго дивився на темний вміст, ніби сподівався, що міцний напій поверне йому бодай частину сил і присутності духу.

— Таємницю розкрито! — раптом голосно заявив Джон Прендік.

Піймавши на собі спантеличений погляд Дрейка, він посміхнувся своєю характерною впевненою посмішкою.

— Яка жахлива й водночас разюча сила — ця зулуська магія! Я захоплений вашою мужністю. Не кожен здатен зберегти розум, побачивши настільки страхітливі перетворення. Вітаю, мій друже, вам це виявилося по зубах.

— Ви поясните мені причину свого раптового пожвавлення? — слабким голосом запитав Дрейк.

— Ох… щоразу, коли перед моїм розумом спадає завіса чергової таємниці, мене охоплює справжній захват.

— Ви в захваті від самого себе? Ви надто самолюбні, шановний детективе, — Дрейк змусив себе підвестися на ноги. — То діліться ж! Невже ви вважаєте, що після всього пережитого в мене залишилася ще бодай крапля терпіння?

Прендік трьома довгими кроками опинився біля вікна, підняв край портьєри й залишив вузьку шпарину, крізь яку уважно оглянув вулицю та клумби. Потім він перевірив інші вікна будинку й засуви на них.

Якийсь час його не було — він обходив решту кімнат.

Нарешті повернувшись до вітальні, Прендік опустився в крісло й закурив сигарету.

— Наша бездіяльність зводить мене з розуму, хоч я й сам до смерті наляканий, — сказав Дрейк. — Що тепер буде з міс Глорією?

— Імовірно, нічого, — стоїчно відповів Прендік.

Він недбало махнув рукою, розганяючи хмару тютюнового диму, що огорнула його.

— Імовірно, вона просто зникла… розтанула, як цей дим у повітрі.

Немов безсилий тюфяк, Дрейк важко опустився в крісло поруч із напарником, дивлячись на нього з приреченим виразом.

— Ви думаєте, вона…

Прендік мовчав. Його обличчя залишалося похмурим і напруженим. Лише коли сигарета обпекла йому пальці, він здригнувся, кинув недопалок у камін і, опустивши руки на підлокітники, втупився у вузьку щілину між портьєрами, за якою чорніла ніч.

— Я розпізнав природу тієї тварюки, що прийшла з Куінсом у подобі величезного пса, — нарешті сказав він. — І тому, на превеликий жаль, маю всі підстави вважати, що дівчина мертва. Так само, як і нещасний капельдинер, чия відсутність досі не отримала жодного пояснення.

Дрейк заплющив очі. Його губи болісно скривилися, коли він спробував придушити хвилю гіркоти, що піднялася в душі.

— Ми програли цю війну, — вимовив він сухим, надломленим голосом. — Саме так ви це назвали, чи не так? Війна… Шах і мат від цього чудовиська. Камінь, який із невідомих причин має для нього величезну цінність, і дівчина, яку він жадав настільки, що вбив її нареченого… Він забрав усе одразу. Повна й беззаперечна перемога. Ми мусимо це визнати, Джонатане!

Голос Дрейка зірвався на крик.

— Ми зазнали краху! А міс Глорія… нещасна…

Прендік мовчав.

— Який же ви цинік, Прендіку! — вибухнув Дрейк. — І після всього цього ви ще смієте тішитися якимось відкриттям? Що саме вам стало відомо? Припиніть бути таким пихатим і подумайте краще, як нам дістати цього негідника!

Прендік подивився на напарника з глибоким жалем.

Потім його пальці повільно стиснулися в кулаки. Погляд загострився, а в очах спалахнув холодний войовничий вогонь.

— Якби мені вдалося дати Куінсу відсіч і повернути камінь, я б упорався і з ним, і з його огидним покровителем, — Прендік перевів погляд на килим, що досі залишався зім’ятим після сутички. — До речі, щодо того чудовиська… Рідка чорна тварюка, яка спершу з’явилася в образі собаки, а потім у блюзнірській насмішці над нами прибрала подобу нещасної Глорії Картер, була одним із жахливих хранителів — певно, того самого храму в Африці, де Куінс пройшов ритуальне посвячення.

Він повільно затягнувся сигаретою.

— Такі істоти мешкають у кожному святилищі, де приносять жертви демону. Давнє божество, про яке я згадував раніше, у міфології зулу має ім’я Джаката. Його традиційно зображують як обрюзглу жабоподібну потвору з тілом, укритим шерстю, мов у кажана, й величезним відвислим черевом. Можна було б вирішити, що цей образ — лише химерний витвір уяви аборигенів, запозичений із навколишньої природи… якби не одна обставина.