II

Наближаючись до будинку Картерів, у якому останні півтора року міс Глорія, дочка покійного помічника судді Стівена Картера, проживала сама, не рахуючи прислуги, Доріан Дрейк і Джонатан Прендік ясно усвідомлювали, яким тяжким потрясінням обернеться для неї раптова загибель коханого.

Юна й чарівна міс Глорія провела останні три дні в нестерпній тривозі, знемагаючи від найжахливіших побоювань, що невідступно терзали її серце. Молодий Кірк, син Грегорі Квотермейєра, який сколотив чимале багатство на хутряному промислі десь на околицях Монреаля, прибув до Сан-Франциско минулої весни за особливим дорученням батька, де й познайомився зі своєю майбутньою нареченою. Невдовзі вони покохали одне одного, і наприкінці липня молодий чоловік освідчився їй. Відтоді закохані майже не розлучалися, хіба що на кілька годин, коли син і повірений у справах канадського мільйонера вирішував питання, пов’язані з бізнесом батька.

Приголомшена жахливою звісткою, дівчина майже миттєво знепритомніла.

Прендік відніс її на руках до вітальні, обережно поклав на софу, перевірив пульс і там, під тріск поліна в каміні, сказав своєму напарникові:

— Отже, дозвольте розповісти вам про Джакату, жахливого й нещадного.

Кімната була обставлена вишуканими меблями епохи Георга II, оббитими мохером і гобеленом, на витончено вигнутих ніжках, укритих майстерною різьбою. Новомодні канделябри, встановлені по обидва боки каміна, давали приглушене світло.

Вони сіли в латунні крісла зі східним орнаментом біля каміна; між ними стояв маленький різьблений столик із ебенового дерева. Прендік закурив сигарету.

Дрейк тривожно вдивлявся в полум’я каміна, уважно слухаючи свого напарника.

— Сьогодні я вже згадував одну цікаву, хоч і заборонену книгу, завдяки вивченню якої мені вдалося значно поглибити свої знання в галузі окультизму. Мушу зізнатися: саме завдяки постійним дослідженням у цій сфері на моєму рахунку вже не одна успішно розкрита справа, пов’язана з темними містичними силами. То й річ — майже завжди за подібними злочинами стоїть якась дрімуча особа, відлюдник, що мешкає десь у глухих закутках Брисбена чи на околицях похмурого Голі-Кросс. І щоразу, коли мені вдавалося знайти бодай найтоншу ниточку, яка вела до джерела чаклунських підступів, вона неодмінно приводила мене на поріг божевільного, котрий наважився закликати сили з чорних безодень всесвіту.

— Цього разу ми з вами зіткнулися з подібною справою. Як ви цілком слушно припустили, Куінс є її головним винуватцем — убивцею. Зазвичай мотивом стає якесь винятково низьке бажання або сліпе пристрасне прагнення чинити зло. У нашому випадку маємо справу з відставним полковником, що збожеволів від ревнощів. Однак нам слід остерігатися цієї вкрай підступної й розважливої людини. На відміну від темних сільських чаклунів, яких мені доводилося викривати, Куінс — особа освічена, до того ж наділена небезпечними навичками, відточеними роками військової служби. Очевидно, у тактиці й стратегії він набагато вправніший за нас із вами. Тому поки що будьмо обережні й не вступаймо з ним у відкритий конфлікт. Не варто давати йому підстави вважати нас своїми ворогами. Зачекаймо слушної нагоди й відплатимо негідникові тією ж монетою.

— Камінь! — стрепенувся Дрейк.

— Саме так, Доріане.

— Розумію, — злякано прошепотів Дрейк. — Але… це жахливо, Джоне.

— Це війна! — різко відказав Прендік. — До того ж наш обов’язок — подбати про міс Глорію, раз уже ми взялися за цю справу. Це чудовисько за жодних обставин не залишить її в спокої. Їй загрожує небезпека, і в наших силах її усунути.

Прендік озирнувся через плече на дівчину, що лежала на софі. Її голова спочивала на подушці, очі були заплющені, а груди рівно здіймалися.

— Щоб упоратися з чаклуном, нам необхідно з’ясувати, чиїм покровительством він заручився. Йдеться про особливо могутню магію, якої його навчив шаман із клану Нгхоні.

— У своїй праці «Невідомі народи Африки» сер Чарльз МакКорні — почесний член Королівського товариства антропологів Великої Британії, професор археології та відомий дослідник диких і маловивчених земель Азії та Африки — описав шокуючі обряди цього кровожерного клану. Йому вдалося проникнути до святая святих племені — храму їхнього чорного бога Джакати. Ритуали, що звершувалися біля підніжжя велетенської статуї, яка, за словами автора, сягала не менш як сорока футів заввишки й двадцяти в обхваті, рясніли кривавими жертвопринесеннями, нечестивими танцями й співами, у яких брали участь цілі натовпи фанатичних дикунів.

Професор описав той смертельний жах, який довелося йому пережити, ставши свідком однієї з таких церемоній. Він двічі втрачав свідомість від кошмарних видовищ, що відбувалися перед страхітливим ликом кам’яного ідола, сповненим немислимої злоби. За словами МакКорні, після завершення огидного блюзнірського ритуалу двоє дужих тубільців винесли його з храму на руках, оскільки він уже не знаходив у собі сил покинути це місце самостійно.

Ось що він писав у своїй книзі:

— «Осмілюся заявити: магія, що століттями передавалася від покоління до покоління, — якщо лише мої органи чуття не зіграли зі мною злого жарту й очі мої бачили так само ясно, як і в ту саму хвилину, коли я пишу ці рядки, — незалежно від того, готовий цивілізований світ визнати цей факт чи ні, є чимось таким, що абсолютно не піддається логічному осмисленню. Жоден із відомих нам законів фізики не здатен пояснити таємничі маніфестації цього давнього й жахливого мистецтва».