I

Джон Прендік чиркнув сірником, і спалах полум’я вихопив із темряви його похмуре видовжене обличчя. Поринувши в глибоку задуму, він уже кілька хвилин нерухомо стояв у кромішній пітьмі на схилі сирої стічної канави, наповненої нудотними запахами.

На відміну від Дрейка, ця безпросвітна темрява анітрохи його не бентежила — настільки густа, що, здавалося, її можна було відчути шкірою, мов легкий дотик павутини.

Подумавши про це, Дрейк нервово потер щоку й чомусь махнув рукою біля обличчя, ніби відганяючи невидиму муху. У всього на світі є межа. Його терпіння добігало кінця. А ще страх… Відчуття дивного холодку десь під серцем виникло в нього з перших хвилин перебування в цьому мерзенному місці. Кромішня темрява й напружена тиша тиснули на нього. Ще мить — і він порушить це нестерпне мовчання. Звісно, це викличе хвилю невдоволення Прендіка. Але що вдієш, коли нерви напнуті до краю? «Хай йому чорт!» — відчайдушно подумав він, готуючись сказати будь-що, аби лише розірвати гнітючу безмовність.

У ту ж мить Прендік глибоко й, як здалося Дрейку, багатозначно зітхнув, потім шумно затягнувся сигаретою й повільно випустив дим.

Джонатан Прендік був високий на зріст, широкоплечий і мав правильні риси обличчя, характерні для англосакса. Високе круте чоло обрамляли пасма трохи кучерявого чорного волосся. Тонкий прямий ніс із вузьким високим переніссям надавав його обличчю суворості. Гладко виголене підборіддя, помірно висунуте вперед, і чітко окреслена лінія щелепи виказували сильну вольову натуру.

З-під кутуватих брів дивилися темно-сірі очі — зазвичай спокійні, але в хвилини напружених роздумів суворі й проникливі. У такі миті Прендік палив сигарети одну за одною, як і зараз: якщо Дрейк не збився з ліку, його напарник закурив уже третю поспіль.

— Можете ввімкнути ліхтар, — похмуро мовив Прендік.

— Ох, прошу вас, скажіть, що це всього лише елементаль, — Дрейк увімкнув ліхтар і спрямував промінь на те, що лежало в брудній воді на дні канави.

Ніби отримавши якесь збочене задоволення від побаченого, він криво посміхнувся. Потім ковзнув променем по схилу навпроти й зупинив його на зяючому отворі широкої стічної труби, звідки в цю клоаку стікали міські відходи. У хиткому світлі відсвічувала безформна маса чогось невизначеного, однак із цієї точки розгледіти її було неможливо. І Дрейк із жалем визнав, що доведеться забруднити ноги, аби дістатися іншого боку.

— Хотів би я, але ні, — сказав Прендік, дивлячись кудись у темряву. — Це людина.

Дрейка пересмикнуло. Його рука здригнулася, і біла пляма світла зісковзнула вниз, на безшумний повільний потік стічних вод.

— Те, чим він колись був, — поправився Прендік.

Дрейк відчув, як страх холодним зміїним хвостом обвив його серце й стиснув із такою силою, що йому перехопило подих.

Доріан Дрейк був на голову нижчий за свого напарника. Його м’який хрипкуватий голос із нотками сором’язливості та невпевненість, що проступала в погляді й у всій поведінці, видавали людину другорядної ролі. Дрейк мав округле, всіяне ластовинням обличчя, широкий ніс і акуратні білуваті вуса. Зелені широко поставлені очі здавалися похмурими й невиразними. Він був огрядним, хоча й не вважав себе надто гладким.

— Хіба ви не помітили обрисів голови? — продовжував Прендік, уже спускаючись униз. — Ви збираєтеся проторчати тут усю ніч, чи ми нарешті візьмемося до справи?

Дрейк обережно рушив за напарником, який у такі моменти страшенно дратував його своєю неприродною спокійністю.

— Доведеться повідомити юній міс, що її коханий загинув, — Джон Прендік говорив дивовижно твердим, майже безтурботним голосом.

— Диявол! — вигукнув Дрейк. — Джоне, у вас залізні нерви. І з чого ви взяли, що це тіло Квотермейєра?

— А хіба рука в канаві не послужила вам підказкою, Доріане?

— О, боги! То це була його рука? — здивувався Дрейк.

— Прикро, мій друже, — зітхнув Прендік, — що ви, досвідчений дослідник надприродного, так і не навчилися помічати очевидних речей. Так, вона змінилася й стала нагадувати велетенський огірок, але браслет… ви ж могли звернути на нього увагу.

— Огірок?! З почуттям гумору у вас так собі, мушу визнати, — обурився Дрейк.

— Рік співпраці, друже мій. Сім розкритих справ, сім історій, від яких холоне кров, — з ноткою задоволення промовив Прендік.

Видряпавшись на протилежний схил канави, він узяв у Дрейка ліхтар і посвітив на тіло, що гидкою купою лежало в гирлі труби.

Щойно вони наблизилися, як у ніздрі їм ударив жахливий сморід розкладеного трупа. Дрейк поспішив дістати з нагрудної кишені хустинку, щоб прикрити нею ніс. Прендік скористався коміром свого пальта.

— Однак ваше зауваження щодо елементалів не позбавлене сенсу. Але я не радив би вам недооцінювати цих істот. Гадаю, цього разу ми маємо справу з особливо небезпечним і могутнім представником їхнього виду. І все ж ви маєте рацію. Сподіваюся, це підказав вам досвід, — зауважив Прендік.

— Звісно, — невпевнено підтвердив Дрейк. — Отже, знову замішана чорна магія?

Прендік нічого не відповів. Його погляд повільно ковзав по потворній масі, що волого відблискувала у промені ліхтаря. Вона була вкрита блідою напівпрозорою шкірою, по якій густою дрібною сіткою розбігалися тонкі зелені вени. Він обвів променем усе тіло вздовж і назад; його увагу привернув невеликий наріст на тій частині, яку він сприйняв за голову.