I

Джон Прендік чиркнув сірником, і спалахнуле полум’я  вихопило з темряви його похмуре видовжене обличчя. Поринувши в глибоку задуму, він уже кілька хвилин стояв нерухомо в кромішній пітьми, на схилі сирої стічної канави, наповненої нудотними запахами.

На відміну від Дрейка, ця безпросвітна темрява його анітрохи не бентежила — настільки густа, що, здавалося, її можна було відчути шкірою, ніби легкий дотик павутини.

Подумавши про це, Дрейк лихоманково почухав щоку й чомусь махнув рукою біля свого носа, ніби відганяючи невидиму муху. У всього на цьому світі є свої межі. Терпіння його підходило до кінця. А ще страх… відчуття, ніби десь у ділянці живота з’явився дивний холодок, виникло в нього з перших же секунд їхнього перебування в цьому мерзенному місці. Кромішня темрява й напружена тиша тиснули на нього. Ще мить — і він порушить нестерпно затягле мовчання. Звісно, це спричинить бурю емоцій і невдоволення Прендіка. Але що вдієш, якщо нерви напнуті до краю? «Хай йому чорт!» — відчайдушно подумав він, готуючись сказати що завгодно, аби лише порушити безмовність.

У ту ж секунду Прендік глибоко й, як здалося Дрейку, багатозначно зітхнув, потім шумно затягнувся й повільно випустив дим.

Джонатан Прендік був високий на зріст, широкоплечий і мав правильні риси обличчя, характерні для англосакса. Високе круте чоло обрамляли завитки злегка кучерявого чорного волосся. Тонкий прямий ніс з вузьким високим переніссям надавав його обличчю суворості. Гладко виголений підборіддя, помірно виступаючий уперед, і чітко окреслена лінія щелепи виказували сильну вольову натуру.

З-під кутуватих брів дивилися темно-сірі очі — зазвичай спокійні, але в хвилини напруженої роботи думки стають суворими й проникливими. У такі хвилини Прендік палив сигарети одну за одною, як і зараз: якщо Дрейк не збився з ліку, його напарник закурив уже третю поспіль.

— Можете ввімкнути ліхтар, — похмуро мовив Прендік.

— Ох, прошу вас, скажіть, що це всього лише елементаль, — Дрейк увімкнув ліхтар і спрямував промінь на те, що лежало в брудній воді на дні канави. Ніби отримавши якесь збочене задоволення від побаченого, він криво посміхнувся. Потім ковзнув променем по схилу навпроти й зупинив його на зяючому отворі широкої стічної труби, звідки в цю клоаку стікали міські відходи. У хиткому промені відсвічувала безформна маса чогось невизначеного, з цієї точки розгледіти її не було можливості. І Дрейк з жалем визнав, що доведеться забруднити ноги, щоб опинитися на іншому боці.

— Хотів би я, але ні, — сказав Прендік, дивлячись кудись у темряву. — Це людина.

Дрейка пересмикнуло, рука його здригнулася, і біла пляма світла зіскочила вниз, на безшумний повільний потік стічних вод.

— Те, чим він колись був, — поправився Прендік.

Дрейк відчув, як страх холодним зміїним хвостом обвів його серце й стиснув з такою силою, що в того перехопило подих.

Доріан Дрейк був на голову нижчий за свого напарника. Його м’який хрипкуватий голос з нотками сором’язливості й невпевненість, що проступала в погляді та всьому його поводженні загалом, викривали в ньому людину другорядної ролі. У Дрейка було округле, всіяне ластовинням обличчя з широким носом і акуратними білуватими вусами. Зелені, широко поставлені очі здавалися похмурими й невиразними. Він мав чималу вагу, хоча й не надмірну в його власному розумінні.

— Хіба ви не помітили обрисів голови? — продовжував Прендік, уже спускаючись униз. — Ви збираєтеся проторчати тут усю ніч, чи ми, нарешті, візьмемося до справи?

Дрейк обережно рушив за напарником, який у такі моменти страшенно дратував його своєю неприродною спокійністю.

— Доведеться повідомити юній міс, що її коханий загинув, — Джон Прендік говорив дивовижно твердим, майже безтурботним голосом.

— Диявол! — вигукнув Дрейк. — Джон, у вас залізні нерви. І з чого ви взяли, що це тіло Квотермейєра?

— А хіба рука в канаві не послужила вам підказкою, Доріане?

— О, боги! То це була його рука? — здивувався Дрейк.

— Прикро, мій друже, — зітхнув Прендік, — що ви, досвідчений дослідник надприродного, так і не навчилися помічати очевидних речей. Так, вона змінилася й стала нагадувати велетенський огірок, але браслет… ви ж могли звернути на нього увагу.

— Огірок?! З почуттям гумору у вас так собі, мушу визнати, — обурився Дрейк.

— Рік співпраці, друже мій. Сім розкритих справ, сім історій, від яких холоне кров, — з ноткою задоволення промовив Прендік.

Видершись на протилежний схил канави, він узяв у Дрейка ліхтар і посвітив на тіло, що гидкою купою лежало в гирлі труби.

Щойно вони наблизилися, як жахливе сморід розкладеного трупа вдарив у ніздрі. Дрейк поспішив дістати з нагрудної кишені хустинку, щоб прикрити нею ніс. Прендік скористався коміром свого пальта.

— Однак ваше зауваження щодо елементалів не позбавлене сенсу. Але я не радив би вам недооцінювати цих істот. Гадаю, цього разу ми маємо справу з особливо небезпечним і могутнім представником їхнього виду. І все ж ви маєте рацію. Сподіваюся, це підказав вам досвід, — зауважив Прендік.

— Звісно, — невпевнено підтвердив Дрейк. — Отже, знову замішана чорна магія?

Прендік нічого не відповів. Його погляд ковзав по волого відблискуючій у промені ліхтаря потворній масі; вона була вкрита блідою напівпрозорою шкірою, по якій дрібною густою сіткою розбігалися тонкі зелені вени. Він обвів променем усе тіло, вздовж і назад; його увагу привернув невеликий наріст на тій частині, яку він сприйняв за голову.