7. "Я все виправлю"

Наступного ранку я прокинулася від дзвінка телефону. Екран світився ім’ям Лани. Серце злегка стислося, ніби наперед знало, що розмова буде складною. Я кілька секунд вагалася, але все ж натиснула “прийняти”.

— Катю, ти вже бачила новини? — її голос звучав напружено, майже металево.
— Ні, — відповіла я, сідаючи на ліжку. — Що сталося?
— Відкрий інтернет і подивись.

Вона кинула слухавку. Я відкрила інтернет-сторінку модного журналу, і першою новиною було коротке відео з вчорашнього показу. Лана, у своїй сріблястій сукні, падає на сцені, поруч блимають камери, а заголовок великими літерами стверджує: “Фатальне падіння головної моделі вечора”. Коментарі сипалися під постом — хтось співчував, хтось насміхався. Але серед усіх фото з показу одне мене обпалило соромом: я, усміхнена, з букетом у руках, а поряд Лео.

Мені стало холодно. Я відклала телефон, зробила ковток води, намагаючись заспокоїтись. У повітрі витав запах лілій — вони ще стояли у вазі біля вікна, і кожна квітка, здавалося, дивилася на мене з докором.

Близько обіду Лана сама прийшла до студії. На ній була чорна сукня і темні окуляри, але навіть крізь них я бачила її погляд. Вона рухалася повільно, спираючись на палицю, нога була перев’язана.

— Як ти? — обережно спитала я.
— Прекрасно, — відказала вона, знімаючи окуляри. — Ще краще, ніж учора, коли мій хлопець дарував квіти іншій дівчині.

Я опустила голову і знову відчула себе тією самою “наперсницею”, яка має завжди залишатися на задньому плані:
— Лано, я не знала, що він прийде. І тим більше не знала, що…
— Що він обере тебе? — її голос став тихішим, але ще дошкульнішим. — Звичайно, не знала. Так завжди буває — одна випадковість, і все життя летить шкереберть.

Вона зробила крок ближче.
— Ти думаєш, він щирий? Що це кохання? — у її очах блиснули сльози. — А я от думаю, що він просто шукав нову іграшку.

Я хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Вона дивилася на мене довго, мовчки, потім повільно вдихнула і сіла на диван.
— Мене висміюють, Катю, — промовила вона майже спокійно. — Учора я була зіркою, сьогодні стала живим анекдотом.

Я присіла поруч, не торкаючись її руки.
— Це мине, — сказала я тихо. — Люди забудуть.
— А ти? — вона глянула на мене гостро. — Ти теж забудеш?

Її питання зависло у повітрі, і я не знала, що сказати. Я не хотіла її втрачати — попри все, Лана колись була для мене подругою, людиною, з якою ми дружили ще з дитячого садочка, де поряд сиділи на горщиках.

Вона встала, випрямилася і посміхнулася — холодно, так, як усміхаються тільки тоді, коли вирішили більше не плакати.
— Не хвилюйся, я не збираюся кричати чи влаштовувати сцени. Я просто все виправлю.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я.
— Те, що все повернеться на свої місця. Ти отримаєш свої п’ятнадцять хвилин слави, а потім зникнеш, як усі, хто захворів на “зіркову хворобу”, не маючи справжнього таланту…

Вона пішла, тихо зачинивши двері. Її аромат парфумів ще довго тримався у повітрі, густий, гіркий, майже задушливий. Я стояла посеред кімнати, відчуваючи, як щось всередині мене тремтить. Якусь мить я мала намір побігти за Ланою, перепросити, повернути все як було. Але ноги ніби приросли до підлоги…

Ввечері мені подзвонив Лео. Його голос був  теплим і турботливим. Він запитав, як я, чи не хочу зустрітись. Але замість відповіді я довго мовчала, слухаючи тишу у слухавці.

— Лана приходила, — сказала я нарешті.
— Вона сердита, я розумію. Але це пройде.
— Ні, — відповіла я. — Вона не така, Лео. Вона не забуває.

Після розмови я довго сиділа біля вікна. За склом дощ малював тонкі смуги, а лілії у вазі повільно осипалися, залишаючи на столі дрібні білі пелюстки. Мені здавалося, що це знак — що моя радість теж буде недовгою…

Лана справді все виправить. Але що буде зі мною після цього, я не знала. Я згадала слова сценариста, про те, що романтична історія може перетворитися на трилер, і по моїй спині побігли мурашки…