Остання правка

Микола Гречко надіслав свій останній рукопис у середу о двадцять третій сорок сім. Його дружина Ліда вже бачила десятий сон, сховавшись під важкою вовняною ковдрою, а рудий кіт Марс сидів на підвіконні й невідривно дивився на порожню нічну вулицю з лякаючою котячою зосередженістю. Текстовий файл важив небагато, та містив вісімнадцять тисяч знаків чистого болю – це була розповідь про чоловіка, який поступово втрачає пам’ять. Не великими шматками, як це буває при деменції, а окремими словами. У його світі спочатку безслідно зникали складні іменники, потім прості дієслова, згодом – власні назви, і зрештою цей чоловік опинявся в абсолютно порожній кімнаті, не маючи змоги навіть згадати імʼя жінки, що сиділа навпроти. Хоча десь на рівні інстинктів він ще пам’ятав, що між ними було неймовірне кохання. 

Микола назвав файл, як і оповідання – «Лексичний розпад» і відправив його на адресу альманаху «Білий аркуш». Хтось йому сказав, що там подібні похмурі твори там брали дуже охоче. 

Відповідь від редакції з’явилася в його поштовій скриньці за п’ять тижнів, коли він уже почав сумніватися у власній здібності зацікавити таку вибагливу публіку.

ВІД: РЕДАКТОР ОСТАП СТЕЛЬМАХ / «БІЛИЙ АРКУШ»

«Пане Гречко, ваш текст видається нам доволі цікавим, проте він занадто сирий і потребує ґрунтовної переробки. Тож повертаю його із правками. Будь ласка, внесіть усі корективи до п’ятниці, інакше ми не встигнемо поставити оповідання в найближчий номер. Загальне зауваження редколегії полягає в тому, що ви перевантажили оповідь деталями, які не працюють на сюжет. Читачеві зовсім не потрібно знати колір очей ваших персонажів – він прагне знати, що вони відчувають у моменти кризи».

О. Стельмах

Микола з трепетом відкрив вкладений файл і відчув, як у нього перехопило подих. Документ був розмічений яскраво-червоним так густо, що нагадував рвану рану. Перше, на що впав погляд, це безжальна ліквідація опису дружини головного героя, де автор розлого розповідав про зовнішність. 

Викреслити: «Вона мала дивовижні сині очі – не просто небесно-сині, а глибокі й темні, які ставали майже сірими в похмуру погоду, тож Андрій завжди міг безпомилково визначити її настрій ще до того, як вона встигала відкрити рота». На полях навпроти цього пасажу красувався розмашистий коментар: Це зайве – колір очей ніяк не працює на атмосферу тексту, прибрати. без жалю.

Чоловік хмикнув, але визнав, редактор, хоч і використовував кровожерливі слова, таки мав рацію. Пасаж справді виглядав важкуватим для динамічного початку. Микола почав вносити правки одну за одною – клік, клік, наступна сторінка – текст ставав стрімкішим, хоча й втрачав первісну м’якість.

***

Під час вечері Микола підняв очі на дружину, бо йому в голову прийшла дивна й ірраціональна думка. Він дивився на неї, поки вона захоплено розповідала про справи сина в школі та якісь чергові чвари в батьківському комітеті. Тривожне відчуття клекотало в грудях, доки він зрозумів: він не може зрозуміти, якого кольору її очі. Це було не просто амнезія щодо певної деталі; саме поняття «колір очей Ліди» тепер зяяло в його свідомості абсолютною порожнечею. 

– Миколо, що з тобою сталося, ти наче привида побачив? – запитала дружина, зупинившись на півслові й уважно вдивляючись у його обличчя.

– Нічого особливого, люба, просто я занадто занурився у думки про правки від редактора, – відповів він, намагаючись повернути голосу впевненість, хоча всередині в нього все похололо від поганого передчуття.

***

До вечора п’ятниці він вніс сімнадцять правок із двадцяти трьох запропонованих Стельмахом.

Викреслити: запах старого будинку, де виріс герой [«запах сирості й сосни й ще чогось, чому немає назви – запах дитинства, мабуть».

Примітка: кліше. геть]

Викреслити: назва вулиці, де герой зустрів дружину [на розі вулиць Лисенка й Ярославів Вал, неподалік від метро

Примітка: локальна деталь. нікому не потрібна].

Після кожного натискання клавіші Микола відчував дивне, майже наркотичне заспокоєння, бо текст справді ставав чистішим, компактнішим і набагато точнішим, ніж був на початку. 

***

Того вечора він вирішив зателефонувати матері й під час розмови начебто ненароком згадав їхній старий будинок у Фастові, де вони мешкали до переїзду в столицю.  

Мати розгублено замовкла.

– Який будинок у Фастові, Колю, про що ти взагалі кажеш? Ми в тому місті ніколи не жили, – її голос звучав абсолютно щиро й дуже стурбовано.

– Мамо, ну як же ти не пам’ятаєш, це було ще до того, як я пішов до школи. Там ще був такий великий затишний двір із величезною акацією, під якою ми обідали влітку.

– Ти точно щось плутаєш, синку, можливо, це був якийсь твій сон або вигадка для оповідання, – сказала вона.

Микола повільно поклав слухавку та сидів у темряві, доки Марс не вирішив нагадати про себе, боляче вдаривши пазуристою лапою по його руці.

Письменник здригнувся, та біль змусив його прийти до тями. Він швидко набрав запит «вулиця Лисенка Київ» й побачив, що вона існує, проте він не міг пригадати, чому вона викликала в нього такий щем у грудях.

***

У суботу вранці Микола знову сів за стіл і написав редакторові листа, намагаючись зберігати спокійний і максимально переконливий тон, хоча серце калатало у самому горлі.

ВІД: МИКОЛА ГРЕЧКО

«Пане Стельмаху, я щиро вдячний вам за професійні правки, і більшість із них я вже вніс до тексту, проте я мушу зафіксувати одну надзвичайно дивну річ, яку нам варто обговорити. Після того, як я видалив опис кольору очей дружини героя, я з жахом усвідомив, що більше не можу пригадати колір очей моєї власної дружини. Це не схоже на звичайну амнезію – у мене таке відчуття, ніби цього факту ніколи не існувало в природі.

Після вашої правки про запах дитинства моя мати почала стверджувати, що нашого будинку ніколи не було. Я розумію, наскільки божевільно це може звучати для розсудливої людини, але благаю вас подумати, чи не бачите ви в цьому якоїсь страшної закономірності?».